Думаю, кожен шанувальник Жижека хоча б раз переглянув "Путівник кінематографом для збоченця" Софі Фінес. Фільм 2006-го року, головну роль в якому зіграв Славой Жижек, можна по праву вважати креш-курсом з лаканіанського  кінематографічного тлумачення. Якщо ви бачили цей фільм і він вам сподобався, то в мене для вас гарна новина - нещодавно завершилися зйомки своєрідного сіквелу до "Путівника" з майже ідентичною назвою "Путівник ідеологією для збоченця". Режисером картини, як і попереднього разу, виступила Софі, в ролі наратора-тлумача - Славой Жижек. Знову ж таки, як і попереднього разу, головним матеріалом, за допомогою якого Жижек викладає свої теорії, є фільми - від "Таксиста" до "Звуків музики". Зі своєї обмеженої перспективи наважуся припустити, що новий реліз від парочки Фінес-Жижек не дотягне до рівня свого попередника.

У минулому пості я опублікував переклад статті про лаканівське поняття дискурсу зі словника Дилана Іванса. Однак я чудово усвідомлюю, що навіть для людини, яка вже встигла трохи познайомитись із вченням Лакана, ці короткі словникові зауваги можуть здатися не більше, ніж абракадаброю. По-перше тому, що словник дає лише стислі формулювання того, що Лакан розвивав впродовж своїх семінарів принаймні від 1969 року, коли термін дискурсу був вперше сформульований у своєму теперішньому значенні, а по друге тому, що своєю теорією Лакан намагався зробити не більше, не менше, як передати в чотирьох крайнє аскетичних формулах усі можливі форми комунікативного зв’язку сучасного суспільства. Саме тому я вирішив, у силу свого розуміння і можливостей, більш детально зупинитися на лаканівському понятті дискурсу і тих загальних сенсах, які ми можемо з нього вичитати.

Славой Жижек прославився серед не надто заклопотаної лаканівським психоаналізом аудиторії в першу чергу своїм неперевершеним "Гідом по кінематографу для збоченців", досконалим, напевне, зразком софістикованої теорії, поданої під настільки легкостравним та смачним соусом, що вона була здатна припасти до смаку і зовсім далеким від теоретичних питань середньостатистичним обивателям. Не знаю, як для кого, а для мене Жижек став своєрідним поводирем не лише у світі кіно, але у питаннях культури і теорії загалом. Починається все, як правило, із побіжної згадки якогось імені, явища, або події у тексті Жижека, що потім спонукає мене придивитися до них більш детально. Так я відкрив для себе нуар, Хічкока та Лінча, люблянську школу,  Бадью та й самого Лакана. Саме тому я інколи називаю Жижека про себе "континетом Жижек".

Демократія сьогодні, навіть в Україні, належить до доволі суперечливих понять.  З одного боку демократія та демократизація не можуть не видаватися цінностями у собі для тих людей, хто ще памятає засилля совєтського тоталітаризму. Поняття демократія належало, принаймні у 1990-их роках, до базового українського політичного дискурсу. Саме так, демократами, називали себе ті різношерсті сили, які, користуючись зі слабкості совєтської системи, призвели до постання незалежної української держави у 1991-му році, і саме так, через поняття демократизації, вони розуміли та описували ті зміни, які відбувалися в нашій країні з того часу. З іншого боку, плоди цієї самої демократизації виявилися настільки неоднозначними, що слово "демократ" невдовзі набрало відтінку лайливого значення. Особливо у Росії, де з приходом до влади Владіміра Путіна бути демократом стало якось непристойно. Хоча тепер там також демократія, правда керована. Однак такі поневіряння поважного колись поняття не є характерними виключно для постсовєтського регіону.

Результати останнього опитування громадської думки щодо підтримки тих чи інших політичних партій, проведеного Центром Разумкова і оприлюдненого тижневиком «Дзеркало тижня», водночас радують і розчаровують. Радують тим, що за останні пів року, провадячи грабіжницьку, антисуспільну та безвідповідальну політику, регіонали встигли втратити підтримку 12,5 відсотків українських громадян. Ще більше радує те, що значно збільшилася кількість людей, які свідомо не підтримують жодної партії і готові голосувати «проти всіх». Таких зараз в Україні – 12,2 відсотка, що в принципі ще нічого не означає, але може, наприклад, означати те, що ці люди мають свою незалежну позицію, втомилися від проституційної політики більшості партій і готові підтримати справді відповідальну політичну силу, якщо така раптом, з доброго дива, з’явиться в нашій країні.

Фетиш поміж структурою та гуманізмом

Аарон Шустер:

Ну і на додачу до нової книжки ось таке свіже відео з Жижеком, яке може слугувати хорошим вступом до тих проблем, які Славой обговорює у "Живучи при кінці часів"

Вибачаюсь перед читачами Провода за доволі тривале мовчання. Я трохи вештався Європою, а трохи лінувався. Але щоб якось замолити свої гріхи, в мене для вас щось є - "Живучи в останні часи", найсвіжіша на сьогодні книжка Жижека, найактуальніший аналіз ідеологічного клімату нашого глобалізованого світу від одно з найкращих мислителів сучасності, і мого улюбленого, як ви всі знаєте. Хоча якість скану можливо не найкраща, я чесно зробив свій бест. Книжку повністю я ще не читав, тож не сподівайтеся на рецензію, та й загалом, рецензувати Жижека - це майже те ж саме, що рецензувати Александрійську бібліотеку. Єдине, що мені одразу впало у вічі - це все більша, скажем так, "залежність" Жижека від понятійної системи та парадигми думки Алена Бадью - приховані алюзії, відверті цитування, бадьюанські терміни, такі як Подія, суб'єкт, посилання на улюбленого Бадью Платона та матеріалістично перечитаного ним апостола Павла.

Коли я дивився „Матрицю” у місцевому кінотеатрі в Словенії, мені випала унікальна нагода сидіти поруч з ідеальним глядачем цього фільму, а саме з ідіотом. Хлопець трохи за 20-ть по праву руку від мене був настільки зануреним у фільм, що він постійно надокучав іншим глядачам голосними викриками, на зразок „О Боже, ого, отже не існує жодної реальності!”. Мені поза сумнівом приємніше таке наївне занурення , аніж псевдо-витончене інтелектуалістське сприйняття, яке проектує на фільм рафіновані філософські або психоаналітичні схеми. (1)

Гамлет перед Едипом

Як я вже десь згадував на "Проводі", моє знайомство зі Славоєм Жижеком розпочалося з (цілком випадкової) купівлі українського перекладу його книжки "Метастази насолоди". Однак, якщо я й досі відношу цього автора до своїх улюблених мислителів, то це трапилось швидше всупереч, аніж завдяки тому перекладові. Правду кажучи, цю книжку вирізняє настільки паршивий переклад, що суть сказаного Жижеком доводиться швидше вгадувати, аніж вичитувати. Людина, яка знає Славоя як автора з надмірно логічним та навмисне прозорим, хоча й не позбавленим своїх поетизмів стилем, буде крайнє здивованою, почитавши його в українському варіанті. На жаль, це справа не лише насолоди від читання, але й в першу чергу розуміння доволі складних думок, які автор намагається донести. Тут кожна найменша неточність у перекладі може поховати усю розлогу аргументацію у тумані нерозуміння. 

Кіберпростір – це перш за все ментальний простір. Саме тому нам варто застосувати психологічний підхід до розуміння нашого досвіду у кіберпросторі. У книжці «Фантазія інтерфейсу» Андре Нуссельдер звертається до базового психоаналітичного поняття фантазії, щоб піддати інтерпретації наші відносини з комп’ютерами та цифровими технологіями. Згідно з лаканівським психоаналізом фантазія – це «екран», через який ми взаємодіємо з навколишнім світом. Андре Нуссельдер стверджує, що, на психологічному рівні, комп’ютерні екрани та інші інтерфейси між людиною та комп’ютером інкорпорують цю фантазматичну функцію: вони діють як посередники між реальним та віртуальним.

Виклавши в одному з попередніх постів це фото Жижека та Бадью, спійманих фотографом в момент філософського диспуту, напевне перед або ж одразу після якогось спільного виступу, я напів жартома висловив бажання дізнатися, про що ж вони там говорили. Думаю, цьому бажанню не судилося збутися, однак це не означає, що ми не можемо зробити добре обгрунтованих припущень. Благо інструмент для цього у нас є - свіже видання двох есе Жижека та Бадью, об'єднане під спільною назвою "Філософія сьогодні".

Саме його і викладаю для читачів Провода. Текст англійською. Читайте і робіть висновки!

Події, на кшталт цієї, в принципі трапляються рідко, але історія знає принаймні кілька таких випадків, наприклад народження християнства або експансію арабів у восьмому столітті нашої ери. Раптом, майже нізвідки, з якогось задрипаного і доти маловідомого місця на арену історії виходить новий народ, технологія або ідея, яка швидко завойовує світ. Чомусь саме таке порівняння спадає на гадку, коли я  думаю про Люблянську школу психоаналізу. Перше питання, яке хочеться задати звучить так: «Ну чому власне Словенія, що було такого особливого у цій крихітній югославській республіці епохи пізнього Тіто, що дозволило їй виростити цілу, я не побоюсь цього слова, плеяду визначних лаканіанських філософів? Адже Люблянська школа – це не лише Славой Жижок. Це також Рената Салекл, Альонка Зупанчіч, ну і звісно ж Младен Долар. Власне з його книжкою «Голос та й більш нічого» я і хотів би познайомити читачів Провода.

Ввечері я читав книгу «Святий Павло» Алена Бадью, а саме ті початкові розділи, де він описує актуальність фігури Павла і дискурсу, заснованого ним, для нашого власного часу. На думку Бадью, універсалістський дискурс Павла необхідний нам для протидії домінуючій сьогодні абстрактній універсальності капіталу та партикуляристській логіці культуралізму, яка слугує цій універсальності за ідеологічну опору. А зранку слухав, як наші британці в офісі обурювалися з приводу купівлі компанії Cadbury корпорацією Kraft Foods.

З любов’ю нашого народу до дешевих російських серіалів та трохи дорожчих драм, чи не кожна поїздка додому в маршрутному таксі перетворюється для мене на своєрідні film studies. Не була винятком і моя остання на сьогодні мандрівка перед Новим роком, а об’єктом тлумачення на цей раз виявилась кримінальна драма Павла Чухрая «Вор» - фільм, який продовжував кілька днів дивувати мене своїм відверто-неприкритим зображенням спадковості між сучасною Росією та сталінським тоталітаризмом, аж поки я не довідався, що я таки не помилився – картину було знято ще далекого 1997-го. На мою думку, у путінській та постпутінській Росії такий фільм був би майже неможливим.