Події останнього тижня навколо закриття популярного файлообмінника ex.ua викликали значний, якщо не сказати безпрецедентний резонанс в українському суспільстві. Безпрецедентність ситуації була викликана тим, що за кілька днів так званими хакерами були поставлені на коліна сайти основних владних інституцій в країні, включаючи сайти президента, МВС та СБУ. Новини про це, які інколи іронічно нагадували зведення з арени бойових дій, заполонили шпальти та ефір провідних медій, а відомі політики та публічні люди кинулися обговорювати ситуацію на чільних телеканалах.

соціальна реклама from christina danilova on Vimeo.

Респект автору - Христині Даніловій! 

Котляревщина належить до центральних понять українського літературознавства. Традиційно це поняття позначає цілу низку творів переважно малознаних авторів, що були написані у першій половині 19-го століття під впливом "Енеїди" Котляревського, утворивши, таким чином, першу національну традицію у новій українській літературі. Про які ж твори йшлося? Як правило це були більш чи менш вдалі наслідування Котляревського, виконані у бурлескному стилі, інколи в жарні травестії. Писали їх головно непрофесійні письменники, "читачі з пером в руках", як назвав їх, здається, професор Білецький, які у такий поетичний спосіб відгукувались на поточні суспільні чи політичні події. Зокрема кілька таких творів постало у звязку з війною з Наполеоном. Відтак, до головних ознак котляревщини належали: використання домінантних дискурсів та їх пародійної обробки, стьоб, змішування стилів і мов (макаронізми, суржик) низове поширення, суспільна заангажованість.

Американський сторожовий пес демократії Freedom House нагадав не так давно про себе пересічному українському обивателю, понизивши нашу країну у своєму рейтингу з "вільної" до "частково вільної", тобто, іншими словами, частково невільної країни. Втрата почесного статусу, яким Україна одноосібно володіла на всьому пост-совєтському просторі (не враховуючи балтійського тріо), болісно відізвалася в українській журналістській спільноті, і ця новина облетіла усі головні та другорядні ЗМІ нашої країни. Менш відомо, що за якийсь місяць після оголошення свого вироку у загальному рейтингу демократій у світі,   Freedom House видала ще й окремий звіт, присвячений виключно Україні. Для цього у лютому цього року кілька представників організації відвідали Київ, Львів та Харків, де зустрілися з численними представниками влади, політиками, журналістами і так званими лідерами громадської думки. У результаті на світ зявився звіт, який не може не дивувати поінформованістю щодо реального стану справ в нашій країні після річного перебування при владі пана Януковича.

Як змусити у наш час не надто охочого до покупок книжок українського обивателя буквально змітати з полиць доволі попсовий роман, скажемо відверто, не надміру обдарованого автора? Маркетингова статегія проста як двері: треба присудити йому національну премію, бажано з нативістичними конотаціями, а потім відмовити у її врученні через (надумані, як дехто скаже) звинувачення у ксенофобії. Втім, відмовити, зауважите ви, не цілком правильне формулювання. Шкляр, нібито, сам відмовився від премії, принаймні на певний час, ще до офіційного оголошення указу, де його прізвища у списку лауреатів передбачувано не виявилося. Дехто навіть назвав це вчинком, хоча особисто мені важко назвати цим словом, до речі одним із улюбленців Жижека, компромісну формацію, що починається словами "Шановний пане Президент! Засвідчую вам свою повагу". Як на мою скромну думку, автор, який не має жодних претензій до "шановного президента", може з чистою совістю приймати премію навіть із рук призначеного цим президентом "міністра асвіти".

Офіційний відбріхувач "голубих" Ганна Герман сьогодні видала просто геніальне пояснення зниження статусу України у рейтингу Freedom House з "вільної країни" до "частково вільної". Пояснення це просте як двері. Виявляється, американці просто підійшли до нашої країни упереджено та використовували однобічну інфомацію. Що ж, те, що американці можуть бути однобічними і використовувати подвійні стандарти, коли їм це вигідно, ми всі добре знаємо. Але не потрібно бути Freedom House, щоб засвідчити очевидне: за останній рік свободи в нашій країні стало значно менше. Хоча поки, слава богу, не так мало, як хотілося б певним синьо-білим персонажам на печерських пагорбах. 

«Ця влада заїбала», приблизно так написали у своїй записці невідомі, які підірвали сьогодні в Макіївці Донецької області дві бомби. Вже самі ці слова свідчать, що їхній вчинок має більше значення, аніж банальне «вимагатєльство» та бандитизм, як хоче переконати нас міністр Юрій Бойко. Тут ідеться про набагато ширше та системніше розчарування нинішньою «українською» владою, яке, як свідчить географія цього злочину, далеко не обмежується націоналістами Галичини.  Ця влада й справді встигла вже багатьох заїбати, і не в останню чергу тих людей, які проти всіх можливих здорових глуздів чомусь вирішили, що цинічна банда криміналізованого олігархату, чиї шкарпетки коштують більше, аніж трудяга-шахтар заробляє за місяць, «покращить їх життя вже сьогодні».

Цією публікацією Провід ініціює новий розділ, що отримав назву «Розмови». Тут я буду публікувати інтерв’ю з цікавими, але маловідомими для більшості читачів персонажами, які мають відношення до сучасного українського культурного та суспільного життя. Розпочинаєм ми із розмови з особою, яку у мережі найчастіше можна зустріти під ніком giggs або giggster.

Нещодавно один із провідних американських істориків, що спеціалізується на минулому Центрально-Східної Європи, Тімоті Снайдер, опублікував свою нову книжку із назвою «Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin». Головні тези чи, скажімо так, тенденцію цієї роботи можна зрозуміти із розлогої статті пана Снайдера «Голокост: ігнорована реальність», яка зокрема була опублікована і на Проводі. Загалом беручи, автору йдеться про те, щоб переглянути певні усталені погляди на історію гітлерівського та сталінського режимів, і не зосереджуючи увагу на якійсь окремій події (якою б жахливою чи безпрецедентною вона не була), розповісти історію масових убивств у східній Європі у період між, грубо кажучи, 1930-1950 роками. Більше про це можна почитати на «Історичній правді» у дописі пана Ярослава Грицака.

Результати останнього опитування громадської думки щодо підтримки тих чи інших політичних партій, проведеного Центром Разумкова і оприлюдненого тижневиком «Дзеркало тижня», водночас радують і розчаровують. Радують тим, що за останні пів року, провадячи грабіжницьку, антисуспільну та безвідповідальну політику, регіонали встигли втратити підтримку 12,5 відсотків українських громадян. Ще більше радує те, що значно збільшилася кількість людей, які свідомо не підтримують жодної партії і готові голосувати «проти всіх». Таких зараз в Україні – 12,2 відсотка, що в принципі ще нічого не означає, але може, наприклад, означати те, що ці люди мають свою незалежну позицію, втомилися від проституційної політики більшості партій і готові підтримати справді відповідальну політичну силу, якщо така раптом, з доброго дива, з’явиться в нашій країні.

Ось Сашко Положинський опублікував на своєму блозі заклик до оголошення ультиматуму усім проукраїнським партіям об'єднатися і не розпорошувати сили під страхом втратити будь-яку нашу підтримку. Проблематичним у такому заклику мені видається саме формулювання "проукраїнські партії та сили". Кого під цим треба розуміти? Чи є, скажімо, БЮТ проукраїнською. Багато хто скаже, що так, але як тоді бути з мисливцем на людей Лозинським у її лавах та іншими не менш одіозними персонажами. Те ж саме з Нашою Україною, Єдиним Центром і так далі. Якщо ж якась партія ще особливо себе не показала, то лише тому, що не дісталася поки до солідного пирога і показати себе не мала поки змоги. Але це проблема швидше українського політикуму, аніж самої ідеї Олександра. Проблема ж самого заклику, як на мене, полягає в тому, що, зважаючи на моральний склад нашого "проукраїнського" політикуму, цей заклик не матиме на них абсолютно жодного впливу.

Спостерігаючи за тим, як режим Януковича вправно взявся за демонтаж усіх, хай і не таких численних завоювань Помаранчевої революції (завоювань, які в першу чергу стосуються рівня свободи у нашій країні), не один український патріот задався, напевне, давнім леніністським питанням: що робити? Як можуть громадяни захистити свої права та свободи від нахабних зазіхань біло-блакитної братії? Провід також задався подібним питанням. На нашу думку, найкращий спосіб захисту – це залишатися вірним тій події, яку ми спільно пережили восени 2004-го року.

Ну от, сталося. Попри запевняння пані Тимошенко, рука Віктора Януковича таки лягла на Пересопницьке Євангеліє. Як повинні нормальні українські громадяни, яких обурює сам факт інавгурації людини з двома кримінальними судимостями і, підозрюю, з не менш кримінальними планами на майбутнє ставитись до цієї події? Ну по-перше, хоч як би нам не хотілося протилежного, ми повинні визнати легітимність результатів виборів. Вибори в Україні пройшли переважно демократично і посада президента дісталася Януковичу в результаті реального волевиявлення громадян. Власне обрання Януковича є, як це не парадоксально, одним із завоювань Помаранчевої революції. Якщо ми вважаємо демократію найбільш ефективним державним устроєм і відстаювали її на Майдані у 2004-му, то у 2010-му на жаль змушені визнати право наших співгромадян на їхній вибір, навіть якщо він нам дуже не подобається. Але це не означає, що ми повинні змиритися і мовчки спостерігати, як біло-блакитна кліка повільно перетворює країну на черговий азійський паханат.