Спостерігаючи за тим, як режим Януковича вправно взявся за демонтаж усіх, хай і не таких численних завоювань Помаранчевої революції (завоювань, які в першу чергу стосуються рівня свободи у нашій країні), не один український патріот задався, напевне, давнім леніністським питанням: що робити? Як можуть громадяни захистити свої права та свободи від нахабних зазіхань біло-блакитної братії? Провід також задався подібним питанням. На нашу думку, найкращий спосіб захисту – це залишатися вірним тій події, яку ми спільно пережили восени 2004-го року.

Ну от, сталося. Попри запевняння пані Тимошенко, рука Віктора Януковича таки лягла на Пересопницьке Євангеліє. Як повинні нормальні українські громадяни, яких обурює сам факт інавгурації людини з двома кримінальними судимостями і, підозрюю, з не менш кримінальними планами на майбутнє ставитись до цієї події? Ну по-перше, хоч як би нам не хотілося протилежного, ми повинні визнати легітимність результатів виборів. Вибори в Україні пройшли переважно демократично і посада президента дісталася Януковичу в результаті реального волевиявлення громадян. Власне обрання Януковича є, як це не парадоксально, одним із завоювань Помаранчевої революції. Якщо ми вважаємо демократію найбільш ефективним державним устроєм і відстаювали її на Майдані у 2004-му, то у 2010-му на жаль змушені визнати право наших співгромадян на їхній вибір, навіть якщо він нам дуже не подобається. Але це не означає, що ми повинні змиритися і мовчки спостерігати, як біло-блакитна кліка повільно перетворює країну на черговий азійський паханат.

Сергій Тігіпко. Сергій Тігіпко – це такий собі Янукович-лайт. Сьогодні, після очевидної безрезультатності 5-річного правління Віктора Ющенка, не рідко лунають думки про те, що якби Кучма та його оточення вирішили поставити у президентських виборах 2004-го на Сергія Тігіпка, а не на крайнє суперечливого Віктора Януковича, в України був би зовсім інший президент, а Помаранчева революція ніколи б не відбулася, чи, принаймні, перетворилася б на маргіналізований виступ правих сил. Хоча на фактичному рівні такі міркування, швидше всього, є доволі ймовірними, вони все одно функціонують як певний фантазматичний екран, завдання якого – приховати автентичне травматичне ядро та істину Помаранчевої революції, а саме той факт, що, як мені вже доводилося писати, якісно новий соціальний простір не лише теоретично можливий, але й цілком здійснений в межах конкретного суспільства.

Минулого разу, у нашому огляді претендантів на найвищу посаду країни, ми поглянули на Віктора Ющенка та Арсенія Яценюка, і дійшли до висновку, що жоден з них не вартий того, щоб зайняти цю посаду у 2010 році. Сьогодні пропоную не менш критикно подивитися на чергову групу претендентів: Володимира Литвина, Петра Симоненка та Олега Тягнибока

Скажу чесно, я вже давно хотів поїхати у Чорнобиль. Коли така нагода врешті з'явилася, спокуса виявилася надто сильною. Що з того вийшло, читайте далі.

Чорнобиль починається там, де зазнає поразки наша уява. КПП Дитятки, головний перепускний пункт до Зони Відчуження, видається абсолютно випадковим - довільною точкою на мапі, зрозуміти яку наш мозок просто відмовляється.

Президентські вибори вже на носі, тому Провід вирішив переглянути основних кандидатів на найвищий державний пост на предмет профпридатності. Не хотів би, щоб хтось сприймав мої спроби як намагання очорнити одних та відбілити інших. Наступні міркування – швидше спроба самому розібратися у своїх симпатіях чи антипатія. Якщо заразом мені вдасться допомогти іншим визначитися з їхніми політичними симпатіями – буду радий.

Відомий соціолог Євген Головаха опублікував в останньому числі часопису Критика цікаві дані останнього загальнонаціонального дослідження, що мало на меті оцінити рівень соціальних настроїв населення України. З огляду на економічну кризу, яка, як можна було очікувати, мала значні негативні наслідки для добробуту більшості громадян та вибори президента, які невпинно наближаються, такі дані, як зауважує пан Головаха, тим паче цікаві. 

Зізнаюся, у мої студентські роки я не вирізнявся особливою стараністю або трудовою дисципліною. З переважно успішно закошеного мною курсу з філософії мені запам'яталося, хіба, запропоноване одним зі, здається, екзистенціалістів розрізнення між "свободою від чогось" та "свободою для чогось". Сьогодні, у 18-ту річницю незалежності України мені не приходить у голову краще побажання нашій молодій країні. Нехай зі настанням повноліття, яке дарує такі сумнівні привілеї як можливість вільно впиватися алкоголем та легально купувати собі цигарки, її незалежність нарешті відмовиться від істеричного "від", і спроможеться на зріле "для". З Днем Незалежності усіх! Вітаю!

Незабаром нашій країні виповнюється 18 років. І це хороший знак. Це означає, що саме цього дня до українського суспільства долучиться когорта громадян, які народилися і досягнули повноліття вже в незалежній країні.

Чим привітати свою країну з таким небуденним днем? На мою думку, треба подарувати їй те, чого вона потребує найбільше - хороших книжок. Саме тому на День Незалежності я планую купити на свій смак і передати бібліотеці села, де я народився, добірку цікавих книжок. Коли я там виростав, мені ніколи їх не вистачало. Навіть якщо знайдеться кілька чоловік, для кого вони виявляться настільки ж необхідними, як і для мене, мій подарунок буде не марним.