Нещодавнє законодавче визнання комісією американського конгресу вірменського геноциду 1915 року є настільки ж визначним, як і неочікуваним. Чесно кажучи, коли я слідкував по BBC за останніми приготуваннями до голосування, його результат видавався мені більш, ніж непевним. Не секрет, що вірменська діаспора у Європі та США є дуже впливовою на інституційному рівні, однак здавалося, що геополітичні інтереси Сполучених Штатів таки переважать усі її зусилля і питання буде провалене, або ж відкладене на майбутнє. Однак, не зважаючи на шантаж зі сторони Туреччини, ніби визнання геноциду призведе до суттєвого погіршення двосторонніх відносин, американські конгресмени вирішили не йти на моральний компроміс, і я можу цьому тільки поаплодувати. Комусь таке визнання може видатися невчасним, зважаючи на важливість Туреччини в американській політиці в західній Азії, хтось може закинути американцям, що зважаючи на скандали з Гуантанамо, практиками тортур та неоімперіалістичними війнами останнього десятиліття, вони не мають жодного права когось засуджувати або повчати.

Однією із явних поразок Помаранчевої революції і відходу її вождів від пропагованих у 2004 році ідей можна побачити у майже цілковитому зникненні риторики євроінтеграції з їхнього публічного вокабуляру. Після словесного євроентузіазму першого пореволюційного року, коли в Україні було навіть утворене відповідне віце-прем’єрство, сьогодні про інтеграцію до ЄС згадують хіба що на під час урочистих святкувань як у Совєтському Союзі згадували про мир у світі або трудящих, які мали колись десь гіпотетично об’єднатися. І схоже, що така ситуація влаштовує всіх – як європейських та українських політиків, так і, треба гадати, росіян. Власне вступити у Євросоюз в України не набагато більше шансів, аніж скажімо у Туреччини, хоча проблеми Туреччини, схоже, мають зовсім іншу причину.