Не дивно, що Діма любить Яню, то й же  ж його цукерками кормить. Тільки шось на вінковому хіті цукерок не було видно, може зїли по дорозі. Хоча Діма якось так дивно весь час пужився. Може все таки ховав смоктунця за щокою?:) 

А ше наш герой не дуже ладнає з яйцями
 

Дитинство буває різне, і в Мар'яне Сатрапі воно було особливе. Хоча напевне досить типове, зважаючи на останні події в Ірані. Хоча більшість з нас упереджено вважає іранців бородатими дикунами, які цілими днями тільки те й роблять, що читають Коран і б'ють поклони по мечетях, насправді Іран доволі сучасне суспільство, не зважаючи на своє вище керівництво, але чия б корова мичала. Мар'яне стала всесвітньо відомою своє серією коміксів, що отримали назву "Персеполіс", де вона іронічно, в чорно-білих фарбах описала історію свого дитинства і юності в часи одразу по Іранській революції 1979 року та під час Ірано-Іракської війни. Героїня Мар'яне - це така собі іранська Дарія, чия історія, здається, крутиться навколо одного питання: Як вижити у країні, де навколо тебе лише бородаті дядьки з АК-47 та загорнуті в чорне, немов у вічному траурі тьоті, а тобі подобається АВВА та й взагалі життя у більш яскравих тонах.

З любов’ю нашого народу до дешевих російських серіалів та трохи дорожчих драм, чи не кожна поїздка додому в маршрутному таксі перетворюється для мене на своєрідні film studies. Не була винятком і моя остання на сьогодні мандрівка перед Новим роком, а об’єктом тлумачення на цей раз виявилась кримінальна драма Павла Чухрая «Вор» - фільм, який продовжував кілька днів дивувати мене своїм відверто-неприкритим зображенням спадковості між сучасною Росією та сталінським тоталітаризмом, аж поки я не довідався, що я таки не помилився – картину було знято ще далекого 1997-го. На мою думку, у путінській та постпутінській Росії такий фільм був би майже неможливим.

У п’ятницю, 09 жовтня о 9 год.00 хв. в приміщенні Шевченківського районного суду м.Києва (вул. Смірнова-Ласточкіна, 10-б) відбудеться судове засідання за скаргою адвоката на постанову про порушення кримінальної справи щодо Миколи Коханівського, Андрія Тарасенка, Олександра Задорожного, Івана Срібного та Богдана Франта, які звинувачуються у пошкодженні пам’ятника Леніну на Бесарабці.

«Пам’ятаєте, що трапилось з мамонтами?» – питають організатори молодіжного табору під час церемонії масового одруження. «Вони вимерли, адже мало займались сексом. Ми не можемо допустити, щоб це трапилось з Росією».

Після церемонії пари слухняно відправляються у спеціальну частину табору, звану Оазисом Любові, де палатки виставлені у формі серця, і віддають свою данину Батьківщині. Напевне добровільно і навіть охоче, але все ж… Хоча це звучить як ідіотичний постмодерний фільм в дусі «Бразилії» Террі Гільяма або як одна з нездорових фантазій Оруела, насправді йдеться про таборовий збір, організований пропутінською молодіжною організацією «Наші», яка вже давно стала частиною мейнстриму російського «політичного» життя.

Відомий російський екс-шпигун та контроверсійний дослідник Другої світової війни Віктор Суворов склав ось такий "дотепний" перелік паралелей між Сталіним та Гітлером.

На фото: Зустріч німецьких солдат та совєтських солдат у Брест-Литовську 22 вересня 1939 року після спільного святкового параду з нагоди успішної окупації Польщі.

Старі ідоли відходять і повертаються. Тоталітарна культура, насаджувана навіть доволі недовгий час, виявляє неймовірну живучість, і швидко відроджується вже у, здавалося б, посттоталітарному суспільстві. Так відбувається тому, як стверджує С'юзен Зонтаг, що навіть найбільш людожерська ідеологія, на зразок нацизму, операється на базовому рівні на автентичні людські прагнення. І тут вже виникає потреба в прозірливому та вдумливому аналізі, а також в інтелектуальній та громадянській мужності, щоб назвати негідників негідниками, а злочинців злочинцями. Як це майстерно зробила сама С'юзен Зонтаг у своєму зразковому есе "Захоплюючий фашизм". Для України з її непохованими тоталітарними мерцями її приклад може виявитися просто неоціненним...