З любов’ю нашого народу до дешевих російських серіалів та трохи дорожчих драм, чи не кожна поїздка додому в маршрутному таксі перетворюється для мене на своєрідні film studies. Не була винятком і моя остання на сьогодні мандрівка перед Новим роком, а об’єктом тлумачення на цей раз виявилась кримінальна драма Павла Чухрая «Вор» - фільм, який продовжував кілька днів дивувати мене своїм відверто-неприкритим зображенням спадковості між сучасною Росією та сталінським тоталітаризмом, аж поки я не довідався, що я таки не помилився – картину було знято ще далекого 1997-го. На мою думку, у путінській та постпутінській Росії такий фільм був би майже неможливим.

«Пам’ятаєте, що трапилось з мамонтами?» – питають організатори молодіжного табору під час церемонії масового одруження. «Вони вимерли, адже мало займались сексом. Ми не можемо допустити, щоб це трапилось з Росією».

Після церемонії пари слухняно відправляються у спеціальну частину табору, звану Оазисом Любові, де палатки виставлені у формі серця, і віддають свою данину Батьківщині. Напевне добровільно і навіть охоче, але все ж… Хоча це звучить як ідіотичний постмодерний фільм в дусі «Бразилії» Террі Гільяма або як одна з нездорових фантазій Оруела, насправді йдеться про таборовий збір, організований пропутінською молодіжною організацією «Наші», яка вже давно стала частиною мейнстриму російського «політичного» життя.

Як зазначає Томас Каваліаускас, ніхто в центрально-східній Європі і не підозрював, що як тільки боротьба за незалежність завершиться, демократія стане пародією самої себе.

Держдума РФ прийняла в першому читанні законопроект про оперативне використання Збройних сил за межами Росії. Відповідні поправки вносяться до закону «Про оборону». Законопроект передбачає, що формування ЗС РФ можуть оперативно використовуватися за межами території Росії для відбиття нападу на ЗС РФ або інші війська, дислоковані за межами території РФ.

Крім того, вони можуть бути використані для відбиття або запобігання агресії проти іншої держави, захисту громадян Росії за кордоном, боротьби з піратством і забезпечення безпеки судноплавства. Рішення про оперативне використанні приймається президентом РФ на підставі відповідної постанови Ради Федерації.

У наш час поп-ікон диктатори різного штибу - від Пол Пота до Іді Аміна - нерідко набували зіркового статусу, особливо серед так званої "просунутої публіки", яка часто основною чеснотою будь-якого культурного артефакту вважає його здатність шокувати якусь мітичну більшість. Не дивно, що Владімір Путін стає сьогодні все популярнішою постаттю як в себе вдома, так і на Заході, правда під популярністю і ті, і інші розуміють цілком різні речі. Тоді як у Росії це "в доску наш Путін", то на Заході - це швидше сучасна реінкарнація доктора Зло, як, до прикладу, на цій обкладинці видання Time, де Путіна було визнано людиною року, а заразом іронічно обдаровано титулом царя нової Росії. У вересні журнал GQ запропонував черговий сіквел до серіалу "З Росії з любов'ю" статею Скота Андерссена про темну історію вибухів житлових будинків у Москві та Буйнакську, з яких і почалося сходження Путіна до вершини влади.

Едвард Лукас, напевне, не перший, хто заговорив про повернення атмосфери холодної війни у стосунках Росії з Європою і, особливо, Сполученими Штатами. Про це більш менш наполегливо говорять численні спостерігачі та коментатори ось уже років п’ять. Але він чи не першим перетворив розрізнені спостереження та емоційні оцінки в 500-сторінкову книгу, яка швидко стала міжнародним бестселером.

19 серпня 1991 року так зване ГКЧП здійснило спробу державного перевороту. Мета - реставрація "жорсткого порядку", після кількох років горбачовських реформ, які поставили імперію на межу розпаду. Тоді сотні тисяч москвичів вийшли на вулиці, керовані інстинктом, який зустрів такий осуд у Росії більш сучасній у 2004 році під час Помаранчевої революції в Україні. Сьогодні навіть відверті вбивства провідних правозахисників та журналістів, таких як Анни Політковської чи, зовсім недавно, Наталії Естемірової, не здатні сколихнути громадську думку і сподвигнути людей на акції протесту. От і запитайте себе, чому так багато українців недолюблюють  сучасну Росію?  

У зв'язку з загрозою поширення невидимих інопланетних впливів з окупованої пришельцями України президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв зобов’язав усіх російських громадян у триденний термін пройти тест Войгта-Кампффа і, аби подати хороший приклад, зробив це першим. Однак провалився. Проводу стала доступна секретна стенограма, яку й викладаємо для наших читачів.

Слідчий Голдман налаштовує апарат Войгта-Кампффа. Мєдвєдєв явно нервує, але намагається цього не показувати, і від цього кумедно «пучіт» оченята.

Діма: Не проти, якщо я говоритиму?

Голдман не відповідає. Він мовчки налаштовує апарат на око Діми..

Для тих, хто раптом не бачив Ориґіналу. Навіть не знаю, що смішніше!

P.S. Що характерно, переглядів реміксу на YouTube 50,000, а оригіналу лише 15,000. 

Віра Ульянченко, відповідаючи на вчорашнє відверте хамство російського медведя, сказала достоту таке:

"Я звертаюсь до всіх громадян України гуртуватися навколо проукраїнських політичних сил, для яких незалежність України, її суверенітет і національні інтереси є понад усе! Вірю, що наша тверда позиція не лише зміцнить нас, а й протверезить тих, хто з політичних міркувань готовий зруйнувати атмосферу дружби між Україною й Росією"

Парадокс однак у тому, що попри свої тупі гебешні наїзди, медвідь правий: Ющенко і справді виний, виний у тому, що за п'ять майже років свого правління він не зробив нічого, щоб унеможливити таку нахабну риторику на адресу своєї країни. Хоча мав для цього доволі сильні стартові умови. Потрібно було тільки мати мужність перевести в країні реальні реформи, а не займатися кабінетними інтрижками. Тому, якщо Віра під "гуртуванням навколо проукраїнських політичних сил" має на увазі свого шефа і його деградоване оточення, то хай звиняє.

Про проблему фашизму в контексті сучаної Росії не говорив, здається, тільки сам Путін. Країна, яка так відверто гордиться своєю перемогою над «коричневою чумою», з щораз тривожнішою частотою у своєму ставленні до зовнішнього світу та внутрішньою політикою виявляє моторошну схожість зі своїм давнім ворогом. І найдивніше те, що російський фашизм найчатіше легітимує себе апеляцією до досвіду Другої світової війни, в результаті якої фашизм і був, начебто, остаточно переможений. Але як змусити повірити у ці байки молоде і, здавалося б, постідеологічне покоління росіян? Фільм Андрєя Малюкова «Ми з майбутнього», наочно показує як саме…