Нещодавнє законодавче визнання комісією американського конгресу вірменського геноциду 1915 року є настільки ж визначним, як і неочікуваним. Чесно кажучи, коли я слідкував по BBC за останніми приготуваннями до голосування, його результат видавався мені більш, ніж непевним. Не секрет, що вірменська діаспора у Європі та США є дуже впливовою на інституційному рівні, однак здавалося, що геополітичні інтереси Сполучених Штатів таки переважать усі її зусилля і питання буде провалене, або ж відкладене на майбутнє. Однак, не зважаючи на шантаж зі сторони Туреччини, ніби визнання геноциду призведе до суттєвого погіршення двосторонніх відносин, американські конгресмени вирішили не йти на моральний компроміс, і я можу цьому тільки поаплодувати. Комусь таке визнання може видатися невчасним, зважаючи на важливість Туреччини в американській політиці в західній Азії, хтось може закинути американцям, що зважаючи на скандали з Гуантанамо, практиками тортур та неоімперіалістичними війнами останнього десятиліття, вони не мають жодного права когось засуджувати або повчати.

Чесно кажучи, прямуючи до будівлі суду, що заховалася поблизу Львівської площі, на вулиці з милозвучною назвою Смірнова-Ласточкіна, ми розраховували на масований червоний шабаш з похмуро-дитячими виразами облич учасників, як і личить справжнім піонерами. Однак чи то наші піонери вирішили того дня виспатись, чи то (у що ми більш схильні вірити) відповідні органи попросили провідників цього престарілого племені не здіймати надмірного галасу, а чи то пристрасні ленінці кінець-кінцем побачили безперспективність своєї нафталінової боротьби в Україні (хотілось би вірити), але шабашу не було. 

Не зважаючи на спроби Лукашенка загравати з ЄС, свободи у країні не більшає. Вчора під час розгону мирної акції, приуроченої до десятої річниці зникнення лідерів опозиції Віктора Гончара і Анатолія Красовського, в Мінську було арештовано 35 чоловік. Як розповів в інтерв'ю сайту www.charter97.org один із затриманих демонстрантів, активіст громадянської кампанії «Європейська Бєлорусь» Максим Вінярський, омонівці не зупинились на незаконному затриманні, а вирішили вкотре спробувати переконати непосидючих активістів мовою чобота.

У Бєлорусь ввійшли російські танки. Новина може видатися сенсаційною, однак танки ввійшли лише для військових навчань, і, дасть Бог, повернуться назад. Чому ж протестує бєлоруська опозиція? Реакція опозиції може видатися необґрунтованою, навіть награною, якщо не брати до уваги, що Росія не раз натякала не силовий сценарій, якщо владі Лукашенки справді загрожуватиме серйозна небезпека. Нічого дивного, що режим не знайшов кращого способу відповісти, аніж брутальним арештом протестувальників. Якщо вже влада починає тоталітарну гру, вона просто змушена придушувати кожен, навіть найменший виступ. В цьому її сила, і в цьому слабкість.
 

У наш час поп-ікон диктатори різного штибу - від Пол Пота до Іді Аміна - нерідко набували зіркового статусу, особливо серед так званої "просунутої публіки", яка часто основною чеснотою будь-якого культурного артефакту вважає його здатність шокувати якусь мітичну більшість. Не дивно, що Владімір Путін стає сьогодні все популярнішою постаттю як в себе вдома, так і на Заході, правда під популярністю і ті, і інші розуміють цілком різні речі. Тоді як у Росії це "в доску наш Путін", то на Заході - це швидше сучасна реінкарнація доктора Зло, як, до прикладу, на цій обкладинці видання Time, де Путіна було визнано людиною року, а заразом іронічно обдаровано титулом царя нової Росії. У вересні журнал GQ запропонував черговий сіквел до серіалу "З Росії з любов'ю" статею Скота Андерссена про темну історію вибухів житлових будинків у Москві та Буйнакську, з яких і почалося сходження Путіна до вершини влади.

Українці якось так звикли варитися у своєму соку, що практично не помічають подій, які відбуваються за межами їхньої країни. І поки ми продовжуємо розчаровуватись у власних політиках, в інших країнах відбуваються події, які дозволяють навіть нам з обмеженим оптимізмом дивитись у майбутнє. Ось останній приклад з Бєлорусі. Як пише на своєму блозі відомий у бєлоруський драматург Ніколай Халєзін, практично вся почтова кореспонденція, яку білоруси отримують з-за кордону, нахабно провіряється. Отримувачу вона надходить з роздертим конвертом та штампом «Надійшло у виробництво «Мінська пошта» у пошкодженому вигляді» Цинізм, коротше, процвітає. Не знаю як ви, а я належу до тих людей, які готові платити своїм добробутом за здатність читати особисту пошту без стороннього ока.

"Вчора 26 серпня за зверненням ГО „Люстрація” Кабінет Міністрів України ухвалив рішення виключити пам`ятник Леніну на бульварі Шевченка у Києві з Державного реєстру пам`яток національного значення.

Незабаром нашій країні виповнюється 18 років. І це хороший знак. Це означає, що саме цього дня до українського суспільства долучиться когорта громадян, які народилися і досягнули повноліття вже в незалежній країні.

Чим привітати свою країну з таким небуденним днем? На мою думку, треба подарувати їй те, чого вона потребує найбільше - хороших книжок. Саме тому на День Незалежності я планую купити на свій смак і передати бібліотеці села, де я народився, добірку цікавих книжок. Коли я там виростав, мені ніколи їх не вистачало. Навіть якщо знайдеться кілька чоловік, для кого вони виявляться настільки ж необхідними, як і для мене, мій подарунок буде не марним.

Справді хороші речі завжди вимагають свого власного місця і часу. Кажуть, колись давно, ще у до-жжшну епоху і задовго до повноприводного web 2.0, що запанував тут віднедавна, у просторах українського інтернету існував проект, який вже містив у зародку основні риси, які ми сьогодні асоціюємо із соціальними медіями. А ще кажуть, що присвячений він був літературі, розуміючи твір як текст, автора як нік та читачів як співавторів, а саму літературу як форму взаємодії творчих особистостей. І, накінець, стверджують, що біля витоків усього цього неподобства стояла багатолика віртуальна істота, яку ще й сьогодні можна інколи зустріти у інтернетрях під ім'ям giggster...

Наступний текст - це моя спроба сте(р)оретизувати цей феномен, з яким мені колись довелось на короткий час познайомитись особисто. Стаття була вперше надрукована часописом "Критика"

З тим, що ми переважно не знаємо власної історії - годі й сперечатися. Однак, на жаль, навіть те, що ми знаємо, а дехто навіть свято вірить, являє собою переважно суміш спрощень, вигадок або й свідомої маніпуляції, яку ми засвоїли ще в школах та університетах. І це стосується не тільки людей, які притримуються думки, що Другу світову війну розв'язала гітлерівська Німеччина, а СССР був її невинною жертвою, а й цілком свідомих громадяни, що звикли природно гордитися своїм незашореним кругозором та об'єктивним поглядом на минуле. 

Коли Андрій Федорів опублікував на своєму блозі один з перших оглядів катастрофічної рекламної кампані пана Яценюка, я мав необежерність, залишивши коментар, підписатися на оповіщення про коментарі інших відвідувачів. У наступні тиждень-два ця маленька галочка перетворилася на справжню спам-атаку: щодня я отримував по 10-15 оповіщень, і правду кажучи, ще інколи отримую одне-два на день, хоча посту уже кілька тижнів. Наразі загальна кількість коментарів небезпечно наблизилась до ста. Їх 98, при чому 98% із них російською мовою.

На початку „Світового рекорду”, одного з дев’яти мультфільмів, що творять своєрідне мультиплікаційне доповнення до трилогії „Матриця” братів Вачовскі, стверджується, що довідатися про існування матриці могли лише найвитонченіші натури, наділені унікальною комбінацією інтуїції, спостережливості та допитливого розуму. В українській ситуації такою „когортою наділених”, здатних збагнути глибше і ширше середньостатистичного обивателя, завжди були письменники, а однією з рацій існування літератури як суспільної інституції була і залишається її неодмінна здатність промовляти до своєї аудиторії.

Я належу до людей, яких можна назвати інтуїтивними критиками. Коли йдеться про певне культурне явище, моя думка часто формується ще до того, як я познайомлюся з ним особисто, скажімо прочитавши книжку або переглянувши фільм. Так було, наприклад, із «Матрицею», і я й досі, попри всі технічні витребеньки, вважаю трилогію братів Вачовскі нью-ейджівським кіберпанком для бідних “goingglobal”. Щось схоже трапилося і з сайтом однокласніки.ру, коли весною 2008 всі київські офіси, вулиці та фудкорти раптом загули про цей проект. На категоричну заяву, що це пошлятина, колега ображеним голосом попросив пояснити мою безапеляційність. Після спроби взагалі нічого не пояснювати я, звісно, сказав, що мені бридко, коли капіталізм починає заробляти на шмарклях. Але насправді все було visa versa.