Ми всі щось чули про реалізм критичний, соціалістичний та навіть етнографічний, але реалізм капіталістичний? Чесно кажучи, книжка Марка Фішера привернула мою увагу зокрема і своєю викличною назвою. Виявилося, що недаремне. Звісно, Марк Фішер – це не мислитель-важковаговик, на зразок того ж Бадью, Жижека чи Джорджіо Агамбена. У світі ідей я б впевнено відніс його до середньої ваги. Але це й робить його доволі цікавим, адже як автор Фішер зумів поєднати глибоке теоретичне знання з подиву гідною спостережливістю, направленою на широке коло проблем сучасного світу, і зробити це в такому стилі, який буде цікавим та доступним для широкого кола читачів. А читати Фішера обов’язково треба.

Коли я дивився „Матрицю” у місцевому кінотеатрі в Словенії, мені випала унікальна нагода сидіти поруч з ідеальним глядачем цього фільму, а саме з ідіотом. Хлопець трохи за 20-ть по праву руку від мене був настільки зануреним у фільм, що він постійно надокучав іншим глядачам голосними викриками, на зразок „О Боже, ого, отже не існує жодної реальності!”. Мені поза сумнівом приємніше таке наївне занурення , аніж псевдо-витончене інтелектуалістське сприйняття, яке проектує на фільм рафіновані філософські або психоаналітичні схеми. (1)

Одне з гасел паризьких студентів 68-го гласило: «Будьте реалістами. Вимагайте неможливого». Як ми повинні розуміти цей лозунг? Я пропоную читати його у дусі Алена Бадью, філософське вчення якого є прямим наслідком радикальних рухів 60-тих, як «неможливого для кого». Звісно, для домінуючої ідеології. Якщо ми справді хочемо щось змінити у нашій країні, а не просто змінити Вітю на Вітю, чи навіть на Юлю, ми повинні направити свої неможливі вимоги прямісінько у серцевину тієї нігілістичної ідеології, що панує сьогодні в Україні, ідеології щастя, за якою, найбільшою подією, що її може прагнути людина сьогодні – це купівля Porsch Cayenne, відпочинок на Мальдівах або придбання позитивно сегрегованого chalet десь у заповітних нетрях Кончи Заспи.

Пам’ятаєте серію «Південного Парку», яка називається «Вибачте, пане Джессі Джексон»? Цей серіал здобув собі культову популярність великою мірою тому, що за фасадом хворих жартів та дешевої анімації він майже завжди піднімає якесь суспільно важливе питання, скажімо евтаназії, нелегальної імміграції чи генної інженерії. У випадку з «Вибачте, пане Джессі Джексон» - це питання расових відносин у сучасному американському суспільстві, де вже кілька десятиліть панує ідеологія політичної коректності. Сюжет серії доволі простий. Ренді Марш, батько Стена, одного з чотирьох головних персонажів, бере участь у американському відповіднику «Поля чудес». Відповідаючи на запитання в категорії «Люди, які мене дратують», він помилково відповідає «niggers/нігери» там, де мало б бути «naggers/буркуни, люди, що прискіпуються, чіпляються, бурчать». Ця мимовільна і не надто важлива помилка, стає для Стена справжньою проблемою.

Хочете бути справді модними? Ось одна порада: зневажливо ставтеся до римейків старих науково-фантастичних фільмів. «Війна світів» з пришелепкуватим фанатом саєнтології у головній ролі? Ви напевне жартуєте. Тільки фільм 1953-го року! «День, коли зупинилась Земля» з Кіану Рівзом? Хіба можна цю картину серйозно порівнювати з оригінальним фільмом 1951-го? І хто ж, при здоровому глузді, наважиться припустити, що римейк «Забороненої планети», реліз якого очікується у 2010-му, хоча б близько підбереться до бездоганності картини Фреда Вілкокса?

Хоча мода і те, що до неї відносять, завжди покладалася на певний різновид снобізму, така відповідь навряд чи дозволить нам зрозуміти, чому одні речі стають трендовими і є ознакою «просунутого смаку», тоді як інші у справжнього тренд-гіка здатні хіба що викликати поблажливу посмішку.

Чи можлива Істина сьогодні? Іншими словами, чи здатний суб'єкт промовляти і, головне, діяти у наш час "кінця метанаративів" з позиції Істини, яка не була б лише дискурсивним ефектом? Ален Бадью вважає, що так, що і робить його один із найбільших філософів сучасності. Покладаючись на своє поняття Події, взірцевим зразком якої для Бадью є християнське вчення, цей французький мислитель обстоює можливість радикально нового початку у час, коли, як іронічно зауважує Жижек, здається, що "капіталізм триватиме вічно". Парадигма мислення Бадью крайнє спокуслива, однак чи зможе вона вистояти під пристрасно прозірливим допитом Славоя Жижека? Почитайте і переконайтесь!

Помаранчеву революцію нерідко окреслювали як постмодерне видовище, майже шоу, що, з огляду на негативне загалом ставлення до постмодернізму в українських гуманітарних та журналістських сферах, не було жодним компліментом. Не знаю, наскільки доречно і коректно говорити про постмодерний характер подій 2004 року в Україні, адже так званий карнавалізм, спопуляризований як спосіб інтерпретації завдяки російськості Бахтіна ще в часи Перебудови, є ознакою будь-якої революції, а їх ненасильницький переважно характер є швидше позитивним збігом обставин, аніж об’єктивним наслідком якоїсь там постмодерності. У будь-яку мить, якби у когось із провідників з обох боків не витримали нерви, ненасильницький опір міг за виграшки перетворитись на насильницький, і це добре відчували люди, які залишались на ніч у наметовому містечку, оточені чутками про колони з солдатами внутрішніх військ, донецькими беркутами або російськими десантниками, які ніби-то рухались на Київ.

За своє життя я написав взагалі мало, а того, що можна було б окреслити як художню літературу, і поготів.  Оповідання про Самійла Немирича, яке я вирішив викласти на Проводі в порядку "носорога Дюрера",  своєрідної natural curiosity, належить до специфічного періоду мого життя, і є зразком того, що я назвав би українським постмодернізмом середньої руки. Це текст швидше для потіхи та розваги розуму, тому прошу ставитись до нього не більш вимогливо, ніж до кросворду на останній сторінці недільної газети.

Справді хороші речі завжди вимагають свого власного місця і часу. Кажуть, колись давно, ще у до-жжшну епоху і задовго до повноприводного web 2.0, що запанував тут віднедавна, у просторах українського інтернету існував проект, який вже містив у зародку основні риси, які ми сьогодні асоціюємо із соціальними медіями. А ще кажуть, що присвячений він був літературі, розуміючи твір як текст, автора як нік та читачів як співавторів, а саму літературу як форму взаємодії творчих особистостей. І, накінець, стверджують, що біля витоків усього цього неподобства стояла багатолика віртуальна істота, яку ще й сьогодні можна інколи зустріти у інтернетрях під ім'ям giggster...

Наступний текст - це моя спроба сте(р)оретизувати цей феномен, з яким мені колись довелось на короткий час познайомитись особисто. Стаття була вперше надрукована часописом "Критика"

За висловом Жака Лакана, божевільним є не тільки дурень, який думає, що він король, але й король, який вважає, що він король. Перефразувавши цю лаканівську формулу у відношенні до мистецтва, ми отримаємо твердження, що не лише звичайний щоденний, чи навіть недостойний, об’єкт, на зразок скандального пісуара Дюшама, є божевільним у своїх претензіях на статус об’єкта мистецтва, але й власне мистецький об’єкт є не менш божевільним, заявляючи про свою мистецьку приналежність.

Мистецтво набуває свого піднесеного статусу не завдяки якимсь своїм особливим внутрішнім якостям, а виключно завдяки тому місцю, яке воно займає у соціо-ідеологічній структурі суспільства. Саме це має на увазі Жак Лакан, коли він заявляє, що мистецтво – це в остаточному рахуку піднесення звичайного буденного об’єкта до статусу недосяжної Речі. І реді-мейд Дюшама "Фонтан" є цьому зразковим прикладом.

Що таке українська література? Здається, це питання лежить в самій основі будь-якого розуміння модерного національного українського проекту. Нижче я пропоную кілька тез, які, як я вважаю, допоможуть нам дати на це запитання  чіткішу відповідь.

Література – це не сукупність текстів і письменників, а суспільна інституція, яка може виконувати дуже різні соціальні функції.

Ви, напевне, чули про постмодернізм, і в більшості, гадаю, є про нього своя власна думка. Однак з дискурсивного погляду постмодернізм, це не стільки те, що він означає, скільки те, як і для чого його використовують у культурній (та ідеологічній) практиці. З такої перспективи постмодернізм в українських культурологічних дискусіях доби незалежності – це своєрідний батіг для шмагання нелюбих тому чи іншому консервативному критику митців та явищ. Деякі аспекти цієї інтелектуально невибагливої техніки я спробував описати у своїй статті для «Критики», написаній 2005 року, яку й пропоную вашій увазі.

Ви, напевне, помітили, що найбільший тег на цьому блозі звучить як Жижек. Це не описка і не невдалий жарт його авторів. Власне, як дехто з вас знає, йдеться про словенського філософа і психоаналітика лаканівської школи Славоя Жижека. Жижек на сьогодні - це інтелектуальний гуру номер один у світі, який пропонує у своїх теоріях приголомшливий сплав лаканівського вчення про суб'єкта, класичної німецької філософії та критики поп-ідеології. Його приїзд на кемпус будь-якого університету викликає шал і натовпи інтелектуальних паломників не згірші, аніж приїзд Папи Римського де-небудь у Мексиці. Чому власне Жижек? Та тому, що він спромігся на найбільш проникливе трактування поневірять суб'єкта у постмодерну рефлексивну добу, тобто нас із вами.

Це була безперечно подія планетарного масштабу. 500 мільйонів глядачів по всьому світу спостерігали за її перебігом по телевізору, що на той час було майже немислимою аудиторією, а американський астронавт, з подачі копірайтерів, як підказує Двокрапка, описав її як «маленький крок для однієї людини, але величезний стрибок для всього людства".