Вчора почав читати книжку Пітера Голварда про постколоніалізм і натрапив на такий ось щільний і заразом прорізливий уривок, де автор наголошує на розрізненні культури і політики і наполягає на необхідності грунтувати політичну практику не на культурних відмінностях (що давно вже стало такою собі догмою постмодерної політики), а на універсальних принципах, що є чинними для всіх, незалежно від відмінностей між окремими людськими індивідами. Звісно, у цих своїх заявах Голвард не зовсім самостійний і в його словах, принаймні для мене, гучно звучить голос Алена Бадью, якого Голвард перекладав англійською і якого знає особисто, і все ж я вирішив поділитись цими думками з читачами Провода. Адже доброї теорії багато не буває.

Нещодавня популярність Барака Обами на європейському континенті не виглядатиме надто загадковою, якщо її оцінювати на тлі крайньої непопулярності попереднього американського президента. Барак Обама й справді видавався багатьом ледь не повною протилежністю Джорджа Буша.

Президентські вибори вже на носі, тому Провід вирішив переглянути основних кандидатів на найвищий державний пост на предмет профпридатності. Не хотів би, щоб хтось сприймав мої спроби як намагання очорнити одних та відбілити інших. Наступні міркування – швидше спроба самому розібратися у своїх симпатіях чи антипатія. Якщо заразом мені вдасться допомогти іншим визначитися з їхніми політичними симпатіями – буду радий.

Однією із явних поразок Помаранчевої революції і відходу її вождів від пропагованих у 2004 році ідей можна побачити у майже цілковитому зникненні риторики євроінтеграції з їхнього публічного вокабуляру. Після словесного євроентузіазму першого пореволюційного року, коли в Україні було навіть утворене відповідне віце-прем’єрство, сьогодні про інтеграцію до ЄС згадують хіба що на під час урочистих святкувань як у Совєтському Союзі згадували про мир у світі або трудящих, які мали колись десь гіпотетично об’єднатися. І схоже, що така ситуація влаштовує всіх – як європейських та українських політиків, так і, треба гадати, росіян. Власне вступити у Євросоюз в України не набагато більше шансів, аніж скажімо у Туреччини, хоча проблеми Туреччини, схоже, мають зовсім іншу причину.

Зізнаюся, у мої студентські роки я не вирізнявся особливою стараністю або трудовою дисципліною. З переважно успішно закошеного мною курсу з філософії мені запам'яталося, хіба, запропоноване одним зі, здається, екзистенціалістів розрізнення між "свободою від чогось" та "свободою для чогось". Сьогодні, у 18-ту річницю незалежності України мені не приходить у голову краще побажання нашій молодій країні. Нехай зі настанням повноліття, яке дарує такі сумнівні привілеї як можливість вільно впиватися алкоголем та легально купувати собі цигарки, її незалежність нарешті відмовиться від істеричного "від", і спроможеться на зріле "для". З Днем Незалежності усіх! Вітаю!

19 серпня 1991 року так зване ГКЧП здійснило спробу державного перевороту. Мета - реставрація "жорсткого порядку", після кількох років горбачовських реформ, які поставили імперію на межу розпаду. Тоді сотні тисяч москвичів вийшли на вулиці, керовані інстинктом, який зустрів такий осуд у Росії більш сучасній у 2004 році під час Помаранчевої революції в Україні. Сьогодні навіть відверті вбивства провідних правозахисників та журналістів, таких як Анни Політковської чи, зовсім недавно, Наталії Естемірової, не здатні сколихнути громадську думку і сподвигнути людей на акції протесту. От і запитайте себе, чому так багато українців недолюблюють  сучасну Росію?  

Віра Ульянченко, відповідаючи на вчорашнє відверте хамство російського медведя, сказала достоту таке:

"Я звертаюсь до всіх громадян України гуртуватися навколо проукраїнських політичних сил, для яких незалежність України, її суверенітет і національні інтереси є понад усе! Вірю, що наша тверда позиція не лише зміцнить нас, а й протверезить тих, хто з політичних міркувань готовий зруйнувати атмосферу дружби між Україною й Росією"

Парадокс однак у тому, що попри свої тупі гебешні наїзди, медвідь правий: Ющенко і справді виний, виний у тому, що за п'ять майже років свого правління він не зробив нічого, щоб унеможливити таку нахабну риторику на адресу своєї країни. Хоча мав для цього доволі сильні стартові умови. Потрібно було тільки мати мужність перевести в країні реальні реформи, а не займатися кабінетними інтрижками. Тому, якщо Віра під "гуртуванням навколо проукраїнських політичних сил" має на увазі свого шефа і його деградоване оточення, то хай звиняє.

Нещодавно світові медія, які вже звикли ледь не щотижня очікувати свіжі інформаційні приводи від кумедного північно-корейського диктатора, мали нагоду на нову міні-сенсацію. Поширилися чутки, ніби Кім Джонг Іл хоче призначити своїм наступником свого наймолодшого сина.

Про Північну Корею важко сказати щось напевне, але відомо, що Кім Джонг Ун вирізняється своєю молодістю. У свої 25 (можливо 26) років він був би на кілька років молодшим від будь-якого лідера держави у світі.

Взагалі, у демократії добитися успіху в досить молодому віці значно важче, хоча деякі невеликі та східноєвропейські країни мають на чолі доволі молодих керівників, що прийшли до влади демократичним шляхом.