Для любителів подумати викладаю переклад одного з розділів книжки Пітера Голварда "Бадью. Субєкт істини", в якому автор намагається схопити всю складність підходу Бадью до вчення людини, яку він сам, може трохи іронічно, охрестив "володарем Лаканом".

Вчора почав читати книжку Пітера Голварда про постколоніалізм і натрапив на такий ось щільний і заразом прорізливий уривок, де автор наголошує на розрізненні культури і політики і наполягає на необхідності грунтувати політичну практику не на культурних відмінностях (що давно вже стало такою собі догмою постмодерної політики), а на універсальних принципах, що є чинними для всіх, незалежно від відмінностей між окремими людськими індивідами. Звісно, у цих своїх заявах Голвард не зовсім самостійний і в його словах, принаймні для мене, гучно звучить голос Алена Бадью, якого Голвард перекладав англійською і якого знає особисто, і все ж я вирішив поділитись цими думками з читачами Провода. Адже доброї теорії багато не буває.

Національне визволення, національне відродження, повернення народу звання нації чи спільноти — які б катеґорії ми не використовували, які б терміни не були сьогодні у вжиту, деколонізація — це завжди насильницьке явище. На якому би рівні ми її не вивчали: на рівні зіткнень між особами, перейменування спортивних клюбів, списку запрошених на коктейль-прийом, персонального складу поліції та рад директорів національних або приватних банків, деколонізація — це, по-простому кажучи, заміна одного «виду» людей на инший. І ця заміна є беззастережною, всеосяжною, повною та абсолютною. Певна річ, можна було б продовжувати змальовувати появу нової нації, становлення нової держави, її дипломатичних відносин, її політичної, економічної орієнтації. Але ми вирішили зупинитися саме на цьому своєрідному чистому аркуші, який від початку визначає будь-який процес деколонізації. Виняткова важливість цього чистого аркушу полягає в тому, що він з першого ж дня є основною вимогою колонізованого.

Перш ніж я почну морити вас тими нудними речами, які письменники-фантасти зазвичай кажуть під час промов, дозвольте переказати вам офіційне вітання з Диснейленду. Я вважаю себе речником Диснейленду, оскільки я мешкаю всього в кількох кіломентрах від нього і, немов цього ще не достатньо, мені якось випала честь давати там інтервю паризькому телебаченню.

Якщо ми зосередимося на Освєнцимі та ГУЛАГу, як правило саме їх розглядають як найбільш адекватні або й навіть остаточні символи масового вбивства, ми випустимо з-під уваги, що впродовж дванадцятилітнього періоду, з 1933 по 1944 роки, близько 12 мільйонів жертв нацизму та совєтської політики, направленої на масове знищення людей, були вбиті у цілком певному регіоні Європи, що визначається більшою або меншою мірою кордонами сьогоднішньої Бєлорусі, України, Польщі, Литви та Латвії.

Слова, що відкривають титри фільму «Звичайна історія», «Уолт Дійсней представляє – фільм Дейвіда Лінча», напевне, найвлучніше підсумовують етичний парадокс, який став  визначальним для кінця століття: співпадіння переступу з нормою. Уолт Дісней, бренд консервативних сімейних цінностей, продюсує Дейвіда Лінча, автора, котрий уособлює переступ, виносячи на денне світло непристойний мороковий світ сексуальних збочень і насильства, що криється під респектабельною поверхнею нашого життя.

Ще одна визначна постать інтелектуальної думки ХХ століття завершила свій шлях. Можна сказати, що зі смертю Леві-Строса 30 жовтня цього року завершилося довге ХХ століття в історії європейської думки. Коли 1984 року помер Фуко, його смерть можна було сприйняти за передчасну випадковість, коли 2004-го пішов з життя Дерріда ця звістка не могла не вразити людей, звиклих до певних інтелектуальних стовпів, на чию присутність просто не можеш не розраховувати, коли ж 2007-го відійшов володар симулякрів Бодріяр – ця череда набрала тривожного характеру закономірності. На наших очах велика епоха думки, де, як і часто до цього, цілком і повністю панували вихідці з Франції, доходила кінця. І от тепер Леві-Строс, ця сумна крапка. Після нього просто вже не залишилося великих…

Дякую, що прийшли сьогодні в цей зал. Це насправді відважна справа говорити про комунізм одразу після нещодавньої перемоги Барака Обами та за умов гострої кризи капіталізму. Проте, говорити про це в Нью-Йоркському театрі просто чудово. Я почну з двох абсолютно різних речей. З однієї сторони, існують дуже абстрактні визначення, а з іншої - дуже конкретні моменти, що стосуються перемоги Обами. І саме з точки зору такої собі золотої середини між філософськими визначеннями та конкретним вивченням сучасної думки я говоритиму про старе слово комунізм.

Голубіють води; рослини віддають рожевим; такий милий оку вечір

Люди виходять на прогулянки; знатні дами виходять на прогулянки

а позаду них прогулюються дамочки.

Ті, хто пам’ятає старі добрі часи соціалістичного реалізму, знають про ключову роль, яку там відігравало поняття «типового»: дійсно прогресивна література повинна зображувати «типових героїв у типових обставинах». Письменники, які зображували похмуру картину совєтської реальності не просто звинувачувались у брехні; звинувачення стосувалось, в першу чергу, того, що вони надавали викривлене відображення суспільної реальності, зображуючи залишки занепадницького минулого, замість того, щоб зосередитись на феноменах, які є справді «типовими» у тому сенсі, що вони виражають основоположну історичну тенденцію прогресу до комунізму. Яким би безглуздим не здавалося таке уявлення, його зерно істини полягає в тому, що кожне універсальне ідеологічне поняття завжди гегемонізується певним частковим змістом, який забарвлює саму його універсальність і пояснює його ефективність.

Чому матір-одиначка є типовою?

Вальтер Беньямін був одним із так званих попутників Франфуртської школи. Як відомо більшість представників цієї школи (Маркузе, Фромм, Горкгаймер, меншою мірою Адорно) зробили собі ім'я, емігрувавши до Сполучених Штатів внаслідок Другої світової війни.  Беньямін не встиг. Маю на увазі емігрувати. Намагаючись уникнути застінок гестапо, він, на думку більшості дослідників, ввів собі смертельну дозу морфію. Загалом Беньямін не встиг написати багато, але ті скупі (по об'єму) есеї, які вийшли з-під його пера і сьогодні продовжують справляти неспівмірний вплив на мислення численних теоретиків. Зокрема, "Твір мистецтва у добу своєї технічної відтворюваности", який можна знайти у збірці творів Беньяміна, що вийшли 2002 року у видавництві "Літопис". Інший есей цього автора, який продовжує турбувати живі уми по всьому світі присвячено розумінню історії. Саме його і пропоную вашій увазі

I

Що означає здійснити лаканівський вчинок як політичний акт? Щоб зрозуміти це, нам, українцям, не варто далеко ходити. Сьогодні ми буквально живемо у просторі, що став можливим завдяки такому вчинку – відмові післявоєнної Польщі від тих територій – включаючи Львів, західну Бєлорусь та частину Литви з Вільнюсом – які в націоналістичній польській свідомості іменуються «східними кресами». Якщо сьогодні Польща є чи не єдиним реальним другом України на міжнародній арені, то заслуга за це належить в першу чергу самим полякам. Вчинок визначається Жаком Лаканом як відмова від того, що в тобі найдорожче, від ядра насолоди, без якої ти вже ніколи не будеш тим, чим ти був до цього. Саме тому вчинок переформульовує усю ідентичність, він буквально змінює символічні координати, як окремих людей, так і цілих націй.

Як зазначає Томас Каваліаускас, ніхто в центрально-східній Європі і не підозрював, що як тільки боротьба за незалежність завершиться, демократія стане пародією самої себе.

Цей уривок – частина розділу з книги Жижека «Крихкий абсолют». За допомогою аналізу картини «Походження світу» Гюстава Курбе, французького маляра ХІХ століття та одного з лідерів реалістичного живопису того часу, Жижек намагається описати розрив, який відділяє реалістичний живопис та модернізм.

Думаю ви помітили, що Провід в силу своїх можливостей викладає копілефтовські переклади. Переважно це Жижек, але є й інші, такі як Жак-Ален Міллер, Тімоті Лірі та Сьюзен Зонтаг. Відповідаючи на зауваження деяких гостей, що переклади важко відрізнити від наших власних статей та постів, ми плануємо найближчим часом зробити окремий розділ для перекладів, а поки ви можете відфільтрувати доступні на Проводі переклади за тегом "переклад", який я не полінився щойно додати.

Чи можлива Істина сьогодні? Іншими словами, чи здатний суб'єкт промовляти і, головне, діяти у наш час "кінця метанаративів" з позиції Істини, яка не була б лише дискурсивним ефектом? Ален Бадью вважає, що так, що і робить його один із найбільших філософів сучасності. Покладаючись на своє поняття Події, взірцевим зразком якої для Бадью є християнське вчення, цей французький мислитель обстоює можливість радикально нового початку у час, коли, як іронічно зауважує Жижек, здається, що "капіталізм триватиме вічно". Парадигма мислення Бадью крайнє спокуслива, однак чи зможе вона вистояти під пристрасно прозірливим допитом Славоя Жижека? Почитайте і переконайтесь!