Для любителів подумати викладаю переклад одного з розділів книжки Пітера Голварда "Бадью. Субєкт істини", в якому автор намагається схопити всю складність підходу Бадью до вчення людини, яку він сам, може трохи іронічно, охрестив "володарем Лаканом".

Біографія Жака Лакана пера французької дослідниці Елізабет Рудінеско, що є найповнішою розповіддю про життя цього визначного психоаналітика, є ще й  черговим свідченням хронічної неспроможності українських видавців правильно обирати книги для перекладу. Загалом роботи Елізабет Рудінеско є непогано представлені на українському книжковому ринку у порівнянні з іншими французькими мислителями 20-го століття. А навіть надто непогано, якщо зважити, що до цього часу українською вийшло всього дві книжки Жака Деріди, також дві Фуко, всього одна Дельоза у співавторстві з Гватарі, та й та бог знати коли і давно вже є бібліографічною рідкістю, і власне жодної самого Лакана. Цей список невиданого можна легко продовжити. У порівнянні з таким станом справ, переклади Рудінеско справді виглядають щедрими.

Думаю, кожен шанувальник Жижека хоча б раз переглянув "Путівник кінематографом для збоченця" Софі Фінес. Фільм 2006-го року, головну роль в якому зіграв Славой Жижек, можна по праву вважати креш-курсом з лаканіанського  кінематографічного тлумачення. Якщо ви бачили цей фільм і він вам сподобався, то в мене для вас гарна новина - нещодавно завершилися зйомки своєрідного сіквелу до "Путівника" з майже ідентичною назвою "Путівник ідеологією для збоченця". Режисером картини, як і попереднього разу, виступила Софі, в ролі наратора-тлумача - Славой Жижек. Знову ж таки, як і попереднього разу, головним матеріалом, за допомогою якого Жижек викладає свої теорії, є фільми - від "Таксиста" до "Звуків музики". Зі своєї обмеженої перспективи наважуся припустити, що новий реліз від парочки Фінес-Жижек не дотягне до рівня свого попередника.

У минулому пості я опублікував переклад статті про лаканівське поняття дискурсу зі словника Дилана Іванса. Однак я чудово усвідомлюю, що навіть для людини, яка вже встигла трохи познайомитись із вченням Лакана, ці короткі словникові зауваги можуть здатися не більше, ніж абракадаброю. По-перше тому, що словник дає лише стислі формулювання того, що Лакан розвивав впродовж своїх семінарів принаймні від 1969 року, коли термін дискурсу був вперше сформульований у своєму теперішньому значенні, а по друге тому, що своєю теорією Лакан намагався зробити не більше, не менше, як передати в чотирьох крайнє аскетичних формулах усі можливі форми комунікативного зв’язку сучасного суспільства. Саме тому я вирішив, у силу свого розуміння і можливостей, більш детально зупинитися на лаканівському понятті дискурсу і тих загальних сенсах, які ми можемо з нього вичитати.

Дискурс. Лакан використовує термін «дискурс» (на відміну від, скажімо, «мовлення») для того, щоб наголосити на міжособистісній природі мови, на тому факті, що мовлення завжди передбачає іншого суб’єкта, співрозмовника. Відтак, знаменита лаканівська формула «несвідоме є дискурсом іншого» (яка вперше з’являється 1953-го року і пізніше переформульовується як «несвідоме є дискурсом Іншого») визначає несвідоме як вплив на суб’єкта мовлення, яке адресується йому з іншого місця; яке адресується іншим суб’єктом, про якого забули, іншою психічною локальністю (з іншої сцени).

Славой Жижек прославився серед не надто заклопотаної лаканівським психоаналізом аудиторії в першу чергу своїм неперевершеним "Гідом по кінематографу для збоченців", досконалим, напевне, зразком софістикованої теорії, поданої під настільки легкостравним та смачним соусом, що вона була здатна припасти до смаку і зовсім далеким від теоретичних питань середньостатистичним обивателям. Не знаю, як для кого, а для мене Жижек став своєрідним поводирем не лише у світі кіно, але у питаннях культури і теорії загалом. Починається все, як правило, із побіжної згадки якогось імені, явища, або події у тексті Жижека, що потім спонукає мене придивитися до них більш детально. Так я відкрив для себе нуар, Хічкока та Лінча, люблянську школу,  Бадью та й самого Лакана. Саме тому я інколи називаю Жижека про себе "континетом Жижек".

Інтелектуальний клімат Франції другої половини 20-го століття не був надто толерантним до таких понять як суб’єкт і суб’єктивність. Спочатку структуралізм, з його наполяганням на універсальності структур, вирішив, що зможе за виграшки обійтись без таких сумнівних понять; потім постструктуралізм, вказуючи на очевидні недоліки свого попередника, водночас направив значні зусилля на те, що ці поняття, як тоді говорилося, деконструювати. Для таких теоретиків як Мішель Фуко, скажімо, суб’єкт є не чим іншим, як ефектом дискурсу, звичайною фікцією, і на цьому ставиться крапка. Для таких як Луї Альтюсер суб’єкт – це результат помилкового впізнавання та ідеологічної інтерпеляції.

Інсценування (англ. Acting out) – це термін, використаний у англомовному «Стандартному виданні» творів Фройда для перекладу німецького терміну “Agieren”, що його використовував Фройд. Лакан, слідуючи за психоаналітичною традицією, використовує цей термін в англомовному варіанті.

Фетиш поміж структурою та гуманізмом

Аарон Шустер:

Ну і на додачу до нової книжки ось таке свіже відео з Жижеком, яке може слугувати хорошим вступом до тих проблем, які Славой обговорює у "Живучи при кінці часів"

Вибачаюсь перед читачами Провода за доволі тривале мовчання. Я трохи вештався Європою, а трохи лінувався. Але щоб якось замолити свої гріхи, в мене для вас щось є - "Живучи в останні часи", найсвіжіша на сьогодні книжка Жижека, найактуальніший аналіз ідеологічного клімату нашого глобалізованого світу від одно з найкращих мислителів сучасності, і мого улюбленого, як ви всі знаєте. Хоча якість скану можливо не найкраща, я чесно зробив свій бест. Книжку повністю я ще не читав, тож не сподівайтеся на рецензію, та й загалом, рецензувати Жижека - це майже те ж саме, що рецензувати Александрійську бібліотеку. Єдине, що мені одразу впало у вічі - це все більша, скажем так, "залежність" Жижека від понятійної системи та парадигми думки Алена Бадью - приховані алюзії, відверті цитування, бадьюанські терміни, такі як Подія, суб'єкт, посилання на улюбленого Бадью Платона та матеріалістично перечитаного ним апостола Павла.

Коли я дивився „Матрицю” у місцевому кінотеатрі в Словенії, мені випала унікальна нагода сидіти поруч з ідеальним глядачем цього фільму, а саме з ідіотом. Хлопець трохи за 20-ть по праву руку від мене був настільки зануреним у фільм, що він постійно надокучав іншим глядачам голосними викриками, на зразок „О Боже, ого, отже не існує жодної реальності!”. Мені поза сумнівом приємніше таке наївне занурення , аніж псевдо-витончене інтелектуалістське сприйняття, яке проектує на фільм рафіновані філософські або психоаналітичні схеми. (1)

Гамлет перед Едипом

Кіберпростір – це перш за все ментальний простір. Саме тому нам варто застосувати психологічний підхід до розуміння нашого досвіду у кіберпросторі. У книжці «Фантазія інтерфейсу» Андре Нуссельдер звертається до базового психоаналітичного поняття фантазії, щоб піддати інтерпретації наші відносини з комп’ютерами та цифровими технологіями. Згідно з лаканівським психоаналізом фантазія – це «екран», через який ми взаємодіємо з навколишнім світом. Андре Нуссельдер стверджує, що, на психологічному рівні, комп’ютерні екрани та інші інтерфейси між людиною та комп’ютером інкорпорують цю фантазматичну функцію: вони діють як посередники між реальним та віртуальним.

Виклавши в одному з попередніх постів це фото Жижека та Бадью, спійманих фотографом в момент філософського диспуту, напевне перед або ж одразу після якогось спільного виступу, я напів жартома висловив бажання дізнатися, про що ж вони там говорили. Думаю, цьому бажанню не судилося збутися, однак це не означає, що ми не можемо зробити добре обгрунтованих припущень. Благо інструмент для цього у нас є - свіже видання двох есе Жижека та Бадью, об'єднане під спільною назвою "Філософія сьогодні".

Саме його і викладаю для читачів Провода. Текст англійською. Читайте і робіть висновки!

Події, на кшталт цієї, в принципі трапляються рідко, але історія знає принаймні кілька таких випадків, наприклад народження християнства або експансію арабів у восьмому столітті нашої ери. Раптом, майже нізвідки, з якогось задрипаного і доти маловідомого місця на арену історії виходить новий народ, технологія або ідея, яка швидко завойовує світ. Чомусь саме таке порівняння спадає на гадку, коли я  думаю про Люблянську школу психоаналізу. Перше питання, яке хочеться задати звучить так: «Ну чому власне Словенія, що було такого особливого у цій крихітній югославській республіці епохи пізнього Тіто, що дозволило їй виростити цілу, я не побоюсь цього слова, плеяду визначних лаканіанських філософів? Адже Люблянська школа – це не лише Славой Жижок. Це також Рената Салекл, Альонка Зупанчіч, ну і звісно ж Младен Долар. Власне з його книжкою «Голос та й більш нічого» я і хотів би познайомити читачів Провода.

З любов’ю нашого народу до дешевих російських серіалів та трохи дорожчих драм, чи не кожна поїздка додому в маршрутному таксі перетворюється для мене на своєрідні film studies. Не була винятком і моя остання на сьогодні мандрівка перед Новим роком, а об’єктом тлумачення на цей раз виявилась кримінальна драма Павла Чухрая «Вор» - фільм, який продовжував кілька днів дивувати мене своїм відверто-неприкритим зображенням спадковості між сучасною Росією та сталінським тоталітаризмом, аж поки я не довідався, що я таки не помилився – картину було знято ще далекого 1997-го. На мою думку, у путінській та постпутінській Росії такий фільм був би майже неможливим.