Вчора почав читати книжку Пітера Голварда про постколоніалізм і натрапив на такий ось щільний і заразом прорізливий уривок, де автор наголошує на розрізненні культури і політики і наполягає на необхідності грунтувати політичну практику не на культурних відмінностях (що давно вже стало такою собі догмою постмодерної політики), а на універсальних принципах, що є чинними для всіх, незалежно від відмінностей між окремими людськими індивідами. Звісно, у цих своїх заявах Голвард не зовсім самостійний і в його словах, принаймні для мене, гучно звучить голос Алена Бадью, якого Голвард перекладав англійською і якого знає особисто, і все ж я вирішив поділитись цими думками з читачами Провода. Адже доброї теорії багато не буває.

Цією публікацією Провід ініціює новий розділ, що отримав назву «Розмови». Тут я буду публікувати інтерв’ю з цікавими, але маловідомими для більшості читачів персонажами, які мають відношення до сучасного українського культурного та суспільного життя. Розпочинаєм ми із розмови з особою, яку у мережі найчастіше можна зустріти під ніком giggs або giggster.

Вибачаюсь перед читачами Провода за доволі тривале мовчання. Я трохи вештався Європою, а трохи лінувався. Але щоб якось замолити свої гріхи, в мене для вас щось є - "Живучи в останні часи", найсвіжіша на сьогодні книжка Жижека, найактуальніший аналіз ідеологічного клімату нашого глобалізованого світу від одно з найкращих мислителів сучасності, і мого улюбленого, як ви всі знаєте. Хоча якість скану можливо не найкраща, я чесно зробив свій бест. Книжку повністю я ще не читав, тож не сподівайтеся на рецензію, та й загалом, рецензувати Жижека - це майже те ж саме, що рецензувати Александрійську бібліотеку. Єдине, що мені одразу впало у вічі - це все більша, скажем так, "залежність" Жижека від понятійної системи та парадигми думки Алена Бадью - приховані алюзії, відверті цитування, бадьюанські терміни, такі як Подія, суб'єкт, посилання на улюбленого Бадью Платона та матеріалістично перечитаного ним апостола Павла.

Загалом, як помітили наші постійні читачі (сподіваюсь є й такі), Провід не схильний писати про інші блоги (специфіка у нас трохи інша). Але про один блог не написати я просто не можу. Заглянувши сьогодні у Google Analytics, я зі здивуванням помітив серед найбільших трафікогенераторів блог ragu.li. І досі не знаю, як так трапилось, але це дало мені хороший привід заглянути на цей блог (куди я колись вже прольотом заглядав). Що я можу сказати, блог подобається всім (окрім дизайну, але в цьому напевне був свій концепт і спроба відійти від веб-гламуру). Чого варті хоча б заголвок "Элегантность сама от нее без ума" чи комент "вона пройшла тяжолий путь від сперматозоїда до півіци".

Хочете бути справді модними? Ось одна порада: зневажливо ставтеся до римейків старих науково-фантастичних фільмів. «Війна світів» з пришелепкуватим фанатом саєнтології у головній ролі? Ви напевне жартуєте. Тільки фільм 1953-го року! «День, коли зупинилась Земля» з Кіану Рівзом? Хіба можна цю картину серйозно порівнювати з оригінальним фільмом 1951-го? І хто ж, при здоровому глузді, наважиться припустити, що римейк «Забороненої планети», реліз якого очікується у 2010-му, хоча б близько підбереться до бездоганності картини Фреда Вілкокса?

Хоча мода і те, що до неї відносять, завжди покладалася на певний різновид снобізму, така відповідь навряд чи дозволить нам зрозуміти, чому одні речі стають трендовими і є ознакою «просунутого смаку», тоді як інші у справжнього тренд-гіка здатні хіба що викликати поблажливу посмішку.

Нещодавно Igor, один із читачів Провода, залишив коментар, який мені хотілося б процитувати повністю:

«Дивовижний сайт: автор-фанат Жижека, який навсібіч кидається психоаналітичною та альтюссерівською термінологією - і так щиро й гучно переживає за долю патріотів-вандалів. Нє, я не збираюсь захищати пам'ятник Леніну - на мою думку, цей пост- (і анти-) леніністський фетиш і справді не заслуговує стояти в центрі країни, яка так прагне відхреститись від радянського спадку - але мене щиро і глибоко дивує, як може "жижекіанець" так солідаризуватись із твердолобими націоналістами-обскурантистами. Перверзії якісь, чесслово

            Чорне і біле

У наш час поп-ікон диктатори різного штибу - від Пол Пота до Іді Аміна - нерідко набували зіркового статусу, особливо серед так званої "просунутої публіки", яка часто основною чеснотою будь-якого культурного артефакту вважає його здатність шокувати якусь мітичну більшість. Не дивно, що Владімір Путін стає сьогодні все популярнішою постаттю як в себе вдома, так і на Заході, правда під популярністю і ті, і інші розуміють цілком різні речі. Тоді як у Росії це "в доску наш Путін", то на Заході - це швидше сучасна реінкарнація доктора Зло, як, до прикладу, на цій обкладинці видання Time, де Путіна було визнано людиною року, а заразом іронічно обдаровано титулом царя нової Росії. У вересні журнал GQ запропонував черговий сіквел до серіалу "З Росії з любов'ю" статею Скота Андерссена про темну історію вибухів житлових будинків у Москві та Буйнакську, з яких і почалося сходження Путіна до вершини влади.

На жаль в силу своєї професійної зайнятості не можу дозволити собі відвідувати різноманітні мистецькі акції за межами Києва. А інколи варто. Наприклад, щоб стати частиною львівського (у повному сенсі цього слова) арт-фесту "ТАМ". Креативний звіт про це дійство у формі фестивальної абетки авторства Вікторії Поліненко можете почитати в свіжому числі журналу "Тиждень".

Упсс, а я зовсім забув. Вчора 13 серпня одному з кращих режисерів ХХ століття виповнилося рівно 110 років. Цей милий товстун з обличчям, яке свідчить про меткий розум і  небуденне почуття гумору, завжди був і залишається загадкою для кінотеоретиків, розв'язати яку трохи допоможе есе Славоя Жижека, яке Провід планує опублікувати незабаром. А поки що я не знаю кращого способу відсвяткуати цей ювілей, ніж переглянути старий-добрий Хічкоківський фільм. Ну хоч би й "Головокружіння", або "Птахів", або хто що любить.

А на десерт я приготував список  з 15 фактів, які ви (можливо) не знаєте про Альфреда Хічкока:

За висловом Жака Лакана, божевільним є не тільки дурень, який думає, що він король, але й король, який вважає, що він король. Перефразувавши цю лаканівську формулу у відношенні до мистецтва, ми отримаємо твердження, що не лише звичайний щоденний, чи навіть недостойний, об’єкт, на зразок скандального пісуара Дюшама, є божевільним у своїх претензіях на статус об’єкта мистецтва, але й власне мистецький об’єкт є не менш божевільним, заявляючи про свою мистецьку приналежність.

Мистецтво набуває свого піднесеного статусу не завдяки якимсь своїм особливим внутрішнім якостям, а виключно завдяки тому місцю, яке воно займає у соціо-ідеологічній структурі суспільства. Саме це має на увазі Жак Лакан, коли він заявляє, що мистецтво – це в остаточному рахуку піднесення звичайного буденного об’єкта до статусу недосяжної Речі. І реді-мейд Дюшама "Фонтан" є цьому зразковим прикладом.

Ви, напевне, чули про постмодернізм, і в більшості, гадаю, є про нього своя власна думка. Однак з дискурсивного погляду постмодернізм, це не стільки те, що він означає, скільки те, як і для чого його використовують у культурній (та ідеологічній) практиці. З такої перспективи постмодернізм в українських культурологічних дискусіях доби незалежності – це своєрідний батіг для шмагання нелюбих тому чи іншому консервативному критику митців та явищ. Деякі аспекти цієї інтелектуально невибагливої техніки я спробував описати у своїй статті для «Критики», написаній 2005 року, яку й пропоную вашій увазі.

Ви, напевне, помітили, що найбільший тег на цьому блозі звучить як Жижек. Це не описка і не невдалий жарт його авторів. Власне, як дехто з вас знає, йдеться про словенського філософа і психоаналітика лаканівської школи Славоя Жижека. Жижек на сьогодні - це інтелектуальний гуру номер один у світі, який пропонує у своїх теоріях приголомшливий сплав лаканівського вчення про суб'єкта, класичної німецької філософії та критики поп-ідеології. Його приїзд на кемпус будь-якого університету викликає шал і натовпи інтелектуальних паломників не згірші, аніж приїзд Папи Римського де-небудь у Мексиці. Чому власне Жижек? Та тому, що він спромігся на найбільш проникливе трактування поневірять суб'єкта у постмодерну рефлексивну добу, тобто нас із вами.

Про проблему фашизму в контексті сучаної Росії не говорив, здається, тільки сам Путін. Країна, яка так відверто гордиться своєю перемогою над «коричневою чумою», з щораз тривожнішою частотою у своєму ставленні до зовнішнього світу та внутрішньою політикою виявляє моторошну схожість зі своїм давнім ворогом. І найдивніше те, що російський фашизм найчатіше легітимує себе апеляцією до досвіду Другої світової війни, в результаті якої фашизм і був, начебто, остаточно переможений. Але як змусити повірити у ці байки молоде і, здавалося б, постідеологічне покоління росіян? Фільм Андрєя Малюкова «Ми з майбутнього», наочно показує як саме…