Біографія Жака Лакана пера французької дослідниці Елізабет Рудінеско, що є найповнішою розповіддю про життя цього визначного психоаналітика, є ще й  черговим свідченням хронічної неспроможності українських видавців правильно обирати книги для перекладу. Загалом роботи Елізабет Рудінеско є непогано представлені на українському книжковому ринку у порівнянні з іншими французькими мислителями 20-го століття. А навіть надто непогано, якщо зважити, що до цього часу українською вийшло всього дві книжки Жака Деріди, також дві Фуко, всього одна Дельоза у співавторстві з Гватарі, та й та бог знати коли і давно вже є бібліографічною рідкістю, і власне жодної самого Лакана. Цей список невиданого можна легко продовжити. У порівнянні з таким станом справ, переклади Рудінеско справді виглядають щедрими.

Пропоноване видання 1968-го року містить добірку творів українських поетів-романтиків так званого "дошевченківського періоду", тих людей - від Боровиковського, Шпигоцького та Срезневського до Метлинського, Чужбинського і Забіли, кого Михайло Максимович влучно означив як poetae minores, маючи на увазі перш за все відносно незначну артистичну вартість їхніх творів у порівнянні з потужною та художньо довершеною поезією Шевченка. У порівнянні з більш поширеною антологією раннього українського романтизму, що вийшла у 1987 році у серії "Бібліотеки української літератури", яку й зараз не важко знайти, скажімо, на Петрівці, видання 1968 року більш рідкісне. Від його наступника його відрізняє перш за все трохи інша добірка авторів (скажімо, тут є Бодянський та Макаровський, але немає Маркевича, Щоголіва і галицьких романтиків), наявність, окрім поезії, критичних виступів (головно передмов до видань) і листування, а також грунтовна передмова Ієремії Айзенштока, яка вигідно відрізняється від передмови М. Т. Яценка меншою кількістю совєтських штампів та ритуальних фраз.

Раджу цю книжку усім, а особливо киянам та людям, які люблять це місто. Це не лише чудове дослідження про роки та місця перебування Тараса Шевченка в Києві, це ще й неперевершений путівник по місту, якого вже немає. Дослідження справді виконане на найвищому рівні, з неймовірною увагою до деталей та скрупульозною архівною і дослідницькою роботою. За це авторові можна лише щиро подякувати. Зокрема з книжки ви довідаєтесь, як виглядав Дніпро 1845-го року, коли до нього наблизився Тарас Шевченко, за що кияни не любили генерал-губернатора Бібікова і  яку репутацію мала Бессарабка, коли там у готелі мешкав автор "Кобзаря". Обіцяю, що після її прочитання ви зовсім іншими очима подивитеся на нашу улюблену столицю. Окремо треба відзначити легкий, місцями ледь не белетристичний стиль автора, від чого читання книжки робиться ще приємнішим. Качати тут.

Кінець 1920-их - поч. 1930-их були, у певному сенсі, золотим часом вивчення української літератури першої половини 19-го століття. Революційні події, голод та військовий комунізм вже були позаду, а колективізації, заслання та масові знищення інтелігенції ще чигали попереду. Відтак українська літературознавча еліта, наївши трохи жирку в часи НЕПу, взялася за активне перечитування класики. Принаймні для мене особисто період до приблизно 1933-го року є чи не єдиним із номінально совєтських, від літературознавчих текстів якого не тхне нафталіном, чи, вірніше, немає впертого відчуття, ніби постійно читаєш одну й ту ж саму книжку одного й того ж автора. Коли в пізніші епохи, аж до самого кінця вісімдесятих, така висока наукова якість була крайнє рідкісним винятком, то до 1933-го вона була майже правилом. Представляю вашій увазі доволі цікаве дослідження про Григорія Квітку з цього періоду авторства П. Петренка. Качати тут.

Можливо ця біографія Опанаса Лобисевича, написана Олександром Оглоблиним, не така обємна, як комусь хотілося б, однак це, напевне, найдетальніше дослідження, присвячене напівзабутому сучаснику і в якомусь сенсі попереднику Івана Котляревського. Опанас Лобисевич ввійшов в історію української літератури завдяки своєму листу до Георгія Кониського (чи не першим увагу на нього звернув ще Петров у своїй історії), в якому він виказав велику прихильність до їдеї використання розмовної народної мови у літературних творах і зазначав, що висилає Кониському свою власну травестію "Вергілієвих пастухов", яка, на жаль, не збереглася. Нещодавно Михайло Москаленко здійснив спробу довести, що цим ніби-то загубленим твором Лобисевича може бути анонімна вірша кінця 18-го століття “Діалог, ілі Разговор пастирей”.

Чудова збірка статей про Тараса Шевченка видана з нагоди 100-літніх роковин його смерті. Книжка вийшла друком 1962 року і є, напевне, майже недоступною в Україні. Загалом книжка обєднує статті та есе провідних українських еміграційних інтелектуалів 20-го століття (Шевельова, Петрова, Лавріненка та інших) і може слугувати неперевершеним вступом до вивчення творчості Шевченка. Статті охоплюють широке коло питань шевченкознавства - від питань естетики до малярства, театру і впливу на подальший розвиток української культури і суспільства. Зокрема раджу прочитати коротке, але дуже ємке есе Віктора Петрова, в якому мені особисто вчувся парадоксальний дух Вальтера Беняміна, та статтю Шевельова про естетику пізнього Шевченка (після заслання). Качати тут.

Славой Жижек прославився серед не надто заклопотаної лаканівським психоаналізом аудиторії в першу чергу своїм неперевершеним "Гідом по кінематографу для збоченців", досконалим, напевне, зразком софістикованої теорії, поданої під настільки легкостравним та смачним соусом, що вона була здатна припасти до смаку і зовсім далеким від теоретичних питань середньостатистичним обивателям. Не знаю, як для кого, а для мене Жижек став своєрідним поводирем не лише у світі кіно, але у питаннях культури і теорії загалом. Починається все, як правило, із побіжної згадки якогось імені, явища, або події у тексті Жижека, що потім спонукає мене придивитися до них більш детально. Так я відкрив для себе нуар, Хічкока та Лінча, люблянську школу,  Бадью та й самого Лакана. Саме тому я інколи називаю Жижека про себе "континетом Жижек".

Цікаве дослідження Дейвіда Сондерса "Українські впливи на російську культуру" про українсько-російську культурну взаємодію та суперництво у другій половині 18-го - в перших десятиліттях 19-го століття. Качати тут. 

Свіже поповнення у спецфонді - книжка Чарльза Рада "Битва за слово. Імперська цензура та російська преса. 1804 - 1906". Гадаю, книжка стане у пригоді кожному, хто займається історією української літератури 19-го століття. І хоча, наскільки можна зрозуміти зі змісту (бо книжку я ще не читав), автор не зупиняється окремо на особливостях застосування цензури до національних меншин імперії, дане дослідження допоможе краще зрозуміти загальноімперський контекст, у якому українська література існувала. Качати тут. Єдине застереження: файл чомусь вийшов досить великим - біля 180 мгб.

Після постмодерної критики "великих наративів", чия цілісність та послідовність, згідно із загальноприйнятим кліше, залежить від їх здатності притлумлювати меншинні голоси, у західному академічному просторі запанувала своєрідна мода на наративи маргінальні. Замість того, щоб описувати великі історії, з їх загальнознаними протагоністами, західні науковці вже давно взяли собі за правило досліджувати маловідоме, забуте та, здавалося б, незначне. Книжка Елен Русинко ідеально вписується у цей панівний на сьогодні тренд. Її головна мета - розповісти історію маловідомої до цих пір, і не лише на заході, але й в Україні, літератури - літератури Прикарпатської русі, яку панівний український дискурс (він буває і таким, хоч як би дивно це для когось не звучало) устами своїх головних представників, наприклад Івана Франка, давно зачислив до категорії своєрідних "бічних вуличок та глухих кутів" становлення модерної української літератури та ідентичності.

Демократія сьогодні, навіть в Україні, належить до доволі суперечливих понять.  З одного боку демократія та демократизація не можуть не видаватися цінностями у собі для тих людей, хто ще памятає засилля совєтського тоталітаризму. Поняття демократія належало, принаймні у 1990-их роках, до базового українського політичного дискурсу. Саме так, демократами, називали себе ті різношерсті сили, які, користуючись зі слабкості совєтської системи, призвели до постання незалежної української держави у 1991-му році, і саме так, через поняття демократизації, вони розуміли та описували ті зміни, які відбувалися в нашій країні з того часу. З іншого боку, плоди цієї самої демократизації виявилися настільки неоднозначними, що слово "демократ" невдовзі набрало відтінку лайливого значення. Особливо у Росії, де з приходом до влади Владіміра Путіна бути демократом стало якось непристойно. Хоча тепер там також демократія, правда керована. Однак такі поневіряння поважного колись поняття не є характерними виключно для постсовєтського регіону.

Іван Котляревський може видатися   в дечому доволі дивним письменником. Автор першого великого друкованого українського твору, який до того ж був досить приязно спринятий публікою, якось апатично поставився до власного успіху і за все своє доволі довге життя написав не так вже й багато. Листів, судячи з усього, він також не дуже любив писати. Чи, принаймні, вони до нас не дійшли. Дивно, але проживаючи не так вже й далеко від Харкова, де вже у другій половині 1810-тих і особливо у 1830-ті роки почала зявлятися місцева журналістика і почався значний, як на той час, літературний рух, наш автор не підтримував жодних контактів зі своїми, здавалося б, однодумцями. Те, що про Котляревського і його "Енеїду", а також його театральні пєси у Харкові знали і навіть високо їх цінували, ми знаємо напевне з неодноразових згадок про Котляревського в "Українському віснику" "Українському журналі", місцевих альманахах, листуванні харківських культурних діячів і т. д., але з особистими контактами, які б відбились у листах, якось не склалося.

Харківський Демокрит – гумористично-сатиричний часопис, який видавався у Харкові у 1816 році. Засновником часопису був харківський поет Василь Маслович, який залучив до роботи над виданням чимало людей, що стали пізніше відомими далеко за межами Слобожанщини – Грігорія Квітку, Акіма Нахімова, Івана Срезневського, Разумніка Гонорского, Ореста Сомова, Івана Паліцина. Матеріали у часописи ділилися на три частини - «поезія, проза, суміш», загальний напрямок був сатиричний, але без політичної забарвленості. У прихованій формі критикувалося кріпацтво та інші вади тогочасного суспільно-політичного ладу, крім того, містилося багато матеріалів, пов’язаних с гострими повсякденними питаннями життя Харкова. «Харківський Демокрит» видавався російською мовою, проте твори, пов’язані з минулим або тогочасним життям Слобожанщини, вміщали багато українізмів, пізніше у часописі з’явилося кілька творів, цілком написаних українською мовою – які належали перу Василя Масловича.

Як змусити у наш час не надто охочого до покупок книжок українського обивателя буквально змітати з полиць доволі попсовий роман, скажемо відверто, не надміру обдарованого автора? Маркетингова статегія проста як двері: треба присудити йому національну премію, бажано з нативістичними конотаціями, а потім відмовити у її врученні через (надумані, як дехто скаже) звинувачення у ксенофобії. Втім, відмовити, зауважите ви, не цілком правильне формулювання. Шкляр, нібито, сам відмовився від премії, принаймні на певний час, ще до офіційного оголошення указу, де його прізвища у списку лауреатів передбачувано не виявилося. Дехто навіть назвав це вчинком, хоча особисто мені важко назвати цим словом, до речі одним із улюбленців Жижека, компромісну формацію, що починається словами "Шановний пане Президент! Засвідчую вам свою повагу". Як на мою скромну думку, автор, який не має жодних претензій до "шановного президента", може з чистою совістю приймати премію навіть із рук призначеного цим президентом "міністра асвіти".

Думаю, той, хто серйозно займається історією української літератури 19-го століття, не може собі дозволити не ознайомитися з працею Ніколая Пєтрова - першою академічною історією української літератури цього періоду. Звісно, що праця Пєтрова не може сьогодні нас цілком та повністю влаштовувати, і ми в праві піддавати його твердження критичній перевірці та реінтерпретації, але читати Пєтрова треба. Тому й спішу поділитися з читачами Провода цією книжкою, яку сам тільки сьогодні надибав у інтернетрях. Загалом хочу зауважити те, що сьогодні все легше стає знаходити потрібні першоджерела онлайн. Так, окрім роботи Пєтрова, я сьогодні розжився ще й трьома пісенними збірниками Максимовича, "Запорожською стариною" Срезневського за 1833 рік, "Русалкою Дністровою" і ще з десятком важливих першоджерел, знайти які ще недавно можна було тільки в бібліотеці. Качати тут.

Публікуючи це дослідження Михайла Возняка у 1955-му році у Нью-Йорку, видавці супроводили його таким переднім словом: "Цією книжкою - "Початки української комедії" М. Возняка, - починаємо передруковувати ряд рідкісних книжок, вартість яких без сумніву промовляє за тим, щоб їх зберегти, бодай, для студій. Проте наклад таких книжок буде дуже обмежений. ... Будемо вдячні нашим Шан. Читачам за вислів їхньої думки щодо цих видань. Можливо, що деякі наші видання таки перетривають час скитання, і колись послужать нашим нащадкам у вільній Батьківщині - Україні".

Впевнений, це видання стане у пригоді кожному, хто так чи інакше вивчає український літературний процес 19-го та поч. 20-го століття. Книга містить детальний опис змісту літературних альманахів та збірників від 1830-их і аж по 1917 рік. Можна тільки від душі подякувати упоряднику покажчика панові Бойку. Качати тут. 

Про Івана Котляревського і його "Енеїду" принаймні щось чули всі, чи, хоча б, переважна більшість українців. А от про те, що його творчість дала початок цілій традиції бурлеску в українській літературі першої половин 19-го століття, знають хіба що фахівці. Дана книжка допоможе охочим позбутися цієї прогалини. Це видання є, мабуть, найбільш повною збіркою бурлескної української поезії цього періоду, представляючи твори таких авторів як Костянтин Пузина, Павло Білецький-Носенко, Костянтин Думитрашко, Порфирій Кореницький, Степан Александров, Михайло Макаровський, Яків Кухаренко, а також кількох вже зовсім припадкових та анонімних.

Інтелектуальний клімат Франції другої половини 20-го століття не був надто толерантним до таких понять як суб’єкт і суб’єктивність. Спочатку структуралізм, з його наполяганням на універсальності структур, вирішив, що зможе за виграшки обійтись без таких сумнівних понять; потім постструктуралізм, вказуючи на очевидні недоліки свого попередника, водночас направив значні зусилля на те, що ці поняття, як тоді говорилося, деконструювати. Для таких теоретиків як Мішель Фуко, скажімо, суб’єкт є не чим іншим, як ефектом дискурсу, звичайною фікцією, і на цьому ставиться крапка. Для таких як Луї Альтюсер суб’єкт – це результат помилкового впізнавання та ідеологічної інтерпеляції.

Вибачаюсь перед читачами Провода за доволі тривале мовчання. Я трохи вештався Європою, а трохи лінувався. Але щоб якось замолити свої гріхи, в мене для вас щось є - "Живучи в останні часи", найсвіжіша на сьогодні книжка Жижека, найактуальніший аналіз ідеологічного клімату нашого глобалізованого світу від одно з найкращих мислителів сучасності, і мого улюбленого, як ви всі знаєте. Хоча якість скану можливо не найкраща, я чесно зробив свій бест. Книжку повністю я ще не читав, тож не сподівайтеся на рецензію, та й загалом, рецензувати Жижека - це майже те ж саме, що рецензувати Александрійську бібліотеку. Єдине, що мені одразу впало у вічі - це все більша, скажем так, "залежність" Жижека від понятійної системи та парадигми думки Алена Бадью - приховані алюзії, відверті цитування, бадьюанські терміни, такі як Подія, суб'єкт, посилання на улюбленого Бадью Платона та матеріалістично перечитаного ним апостола Павла.