Події, які відбувалися в Україні минулого і позаминулого тижня, можна легко було передбачити, чому доказом наша стаття від 8-го лютого, як і численні інші матеріали, дописи і коментарі в мережі та друкованих виданнях. Як на мене, то малоросійські кроки Янека зі здачі національного суверенітету були зумовлені двома важливими причинами – однією, так би мовити, зовнішньою, а другою – внутрішньою.

Ті, хто пам’ятає старі добрі часи соціалістичного реалізму, знають про ключову роль, яку там відігравало поняття «типового»: дійсно прогресивна література повинна зображувати «типових героїв у типових обставинах». Письменники, які зображували похмуру картину совєтської реальності не просто звинувачувались у брехні; звинувачення стосувалось, в першу чергу, того, що вони надавали викривлене відображення суспільної реальності, зображуючи залишки занепадницького минулого, замість того, щоб зосередитись на феноменах, які є справді «типовими» у тому сенсі, що вони виражають основоположну історичну тенденцію прогресу до комунізму. Яким би безглуздим не здавалося таке уявлення, його зерно істини полягає в тому, що кожне універсальне ідеологічне поняття завжди гегемонізується певним частковим змістом, який забарвлює саму його універсальність і пояснює його ефективність.

Чому матір-одиначка є типовою?

Про проблему фашизму в контексті сучаної Росії не говорив, здається, тільки сам Путін. Країна, яка так відверто гордиться своєю перемогою над «коричневою чумою», з щораз тривожнішою частотою у своєму ставленні до зовнішнього світу та внутрішньою політикою виявляє моторошну схожість зі своїм давнім ворогом. І найдивніше те, що російський фашизм найчатіше легітимує себе апеляцією до досвіду Другої світової війни, в результаті якої фашизм і був, начебто, остаточно переможений. Але як змусити повірити у ці байки молоде і, здавалося б, постідеологічне покоління росіян? Фільм Андрєя Малюкова «Ми з майбутнього», наочно показує як саме…

Модернізм помер, скаже вам хтось. Нехай, однак його спадщина все одно варта того, щоб її не забути. Особливо в нашій країні з її викривленою та запізнілою модернізацією, яка, здається, зумисне взяла від модерності все найгірше, позбавивши водночас суб'єктів усіх її солодких плодів. І сьогодні ми як учні, залишені на другий рік, змушені знову розпочинати вже, здавалося б, давно засвоєні уроки. Отже, почнемо - підручник перший...

Маршал Берман є професором урбаністики та політичної теорії Нью-йоркського університету. У своїй найвідомішій книзі „Вся твердь тане в небеса”, виданій у 1982 році, він здійснив спробу вдумливої реінтерпретації, а заразом і захисту модерності в час, коли багато теоретиків вже проголосили завершення модерної епохи. Ключем до авторового розуміння того нового досвіду, з яким європейські суспільства зіткнулися від початку ХІХ віку, може слугувати назва книги, що є прямою цитатою з „Комуністичного маніфесту” Карла Маркса. 

Майкл Хардт та Антоніо Негрі кілька років тому стали культовими теоретиками для сучасної постмодерної лівиці своєю книжкою «Множина: війна та демократія в епоху Імперії». Однак під пильним поглядом «велетня з Любляни», словенського філософа Славоя Жижека їхні захоплені вихваляння множини і можливості автентичної демократії, що виросла б з нової постіндустріалізованої економіки, що так подобались креативщикам із Медісон авеню, швидко втрачають свою велемовну переконливість. Хардт та Негрі, як доводить Жижек, припустилися важливої помилки. Тієї ж самої, якої свого часу припустився сам Маркс. І хоча його розумування можуть видатися вам далекими від сьогоднішініх українських реалій, у глобалізованому світі все може бути. То ж варто приглянутися їм пильніше…