Котляревщина належить до центральних понять українського літературознавства. Традиційно це поняття позначає цілу низку творів переважно малознаних авторів, що були написані у першій половині 19-го століття під впливом "Енеїди" Котляревського, утворивши, таким чином, першу національну традицію у новій українській літературі. Про які ж твори йшлося? Як правило це були більш чи менш вдалі наслідування Котляревського, виконані у бурлескному стилі, інколи в жарні травестії. Писали їх головно непрофесійні письменники, "читачі з пером в руках", як назвав їх, здається, професор Білецький, які у такий поетичний спосіб відгукувались на поточні суспільні чи політичні події. Зокрема кілька таких творів постало у звязку з війною з Наполеоном. Відтак, до головних ознак котляревщини належали: використання домінантних дискурсів та їх пародійної обробки, стьоб, змішування стилів і мов (макаронізми, суржик) низове поширення, суспільна заангажованість.

Американський сторожовий пес демократії Freedom House нагадав не так давно про себе пересічному українському обивателю, понизивши нашу країну у своєму рейтингу з "вільної" до "частково вільної", тобто, іншими словами, частково невільної країни. Втрата почесного статусу, яким Україна одноосібно володіла на всьому пост-совєтському просторі (не враховуючи балтійського тріо), болісно відізвалася в українській журналістській спільноті, і ця новина облетіла усі головні та другорядні ЗМІ нашої країни. Менш відомо, що за якийсь місяць після оголошення свого вироку у загальному рейтингу демократій у світі,   Freedom House видала ще й окремий звіт, присвячений виключно Україні. Для цього у лютому цього року кілька представників організації відвідали Київ, Львів та Харків, де зустрілися з численними представниками влади, політиками, журналістами і так званими лідерами громадської думки. У результаті на світ зявився звіт, який не може не дивувати поінформованістю щодо реального стану справ в нашій країні після річного перебування при владі пана Януковича.

«Ця влада заїбала», приблизно так написали у своїй записці невідомі, які підірвали сьогодні в Макіївці Донецької області дві бомби. Вже самі ці слова свідчать, що їхній вчинок має більше значення, аніж банальне «вимагатєльство» та бандитизм, як хоче переконати нас міністр Юрій Бойко. Тут ідеться про набагато ширше та системніше розчарування нинішньою «українською» владою, яке, як свідчить географія цього злочину, далеко не обмежується націоналістами Галичини.  Ця влада й справді встигла вже багатьох заїбати, і не в останню чергу тих людей, які проти всіх можливих здорових глуздів чомусь вирішили, що цинічна банда криміналізованого олігархату, чиї шкарпетки коштують більше, аніж трудяга-шахтар заробляє за місяць, «покращить їх життя вже сьогодні».

Результати останнього опитування громадської думки щодо підтримки тих чи інших політичних партій, проведеного Центром Разумкова і оприлюдненого тижневиком «Дзеркало тижня», водночас радують і розчаровують. Радують тим, що за останні пів року, провадячи грабіжницьку, антисуспільну та безвідповідальну політику, регіонали встигли втратити підтримку 12,5 відсотків українських громадян. Ще більше радує те, що значно збільшилася кількість людей, які свідомо не підтримують жодної партії і готові голосувати «проти всіх». Таких зараз в Україні – 12,2 відсотка, що в принципі ще нічого не означає, але може, наприклад, означати те, що ці люди мають свою незалежну позицію, втомилися від проституційної політики більшості партій і готові підтримати справді відповідальну політичну силу, якщо така раптом, з доброго дива, з’явиться в нашій країні.

Ми всі щось чули про реалізм критичний, соціалістичний та навіть етнографічний, але реалізм капіталістичний? Чесно кажучи, книжка Марка Фішера привернула мою увагу зокрема і своєю викличною назвою. Виявилося, що недаремне. Звісно, Марк Фішер – це не мислитель-важковаговик, на зразок того ж Бадью, Жижека чи Джорджіо Агамбена. У світі ідей я б впевнено відніс його до середньої ваги. Але це й робить його доволі цікавим, адже як автор Фішер зумів поєднати глибоке теоретичне знання з подиву гідною спостережливістю, направленою на широке коло проблем сучасного світу, і зробити це в такому стилі, який буде цікавим та доступним для широкого кола читачів. А читати Фішера обов’язково треба.

Події, які відбувалися в Україні минулого і позаминулого тижня, можна легко було передбачити, чому доказом наша стаття від 8-го лютого, як і численні інші матеріали, дописи і коментарі в мережі та друкованих виданнях. Як на мене, то малоросійські кроки Янека зі здачі національного суверенітету були зумовлені двома важливими причинами – однією, так би мовити, зовнішньою, а другою – внутрішньою.

В продовження теми "януковича малороса" вирішив глянути, як запит про малоросійського президента України мається у гуглі на разі.

Ось історія популярності запиту "янукович" за 2004-2010 роки. Як бачимо, після Помаранчевої революції інтерес до цього фарсового персонажа суттєво впав. І потрібна була недолуга політика пана Ющенка, щоб він відродився знову.

Поки «наш» президент-малорос як і годиться придворному пуделю покірно розпластався пузом догори, «Провід» в особі його більш активного автора перейнявся «максимою Перфецького» і подався на навчання до Німеччини. Саме цим треба пояснити майже місячне мовчання блогу. За що всіх, звісно, перепрошую. 

Ну от, сталося. Попри запевняння пані Тимошенко, рука Віктора Януковича таки лягла на Пересопницьке Євангеліє. Як повинні нормальні українські громадяни, яких обурює сам факт інавгурації людини з двома кримінальними судимостями і, підозрюю, з не менш кримінальними планами на майбутнє ставитись до цієї події? Ну по-перше, хоч як би нам не хотілося протилежного, ми повинні визнати легітимність результатів виборів. Вибори в Україні пройшли переважно демократично і посада президента дісталася Януковичу в результаті реального волевиявлення громадян. Власне обрання Януковича є, як це не парадоксально, одним із завоювань Помаранчевої революції. Якщо ми вважаємо демократію найбільш ефективним державним устроєм і відстаювали її на Майдані у 2004-му, то у 2010-му на жаль змушені визнати право наших співгромадян на їхній вибір, навіть якщо він нам дуже не подобається. Але це не означає, що ми повинні змиритися і мовчки спостерігати, як біло-блакитна кліка повільно перетворює країну на черговий азійський паханат.