Як я зовсім нещодавно писав, збірка статей з теорії та історії урбаністики Світлани Шліпченко, що вийшла у 2008-му році у видавництві «Всесвіт», стала для мене дуже приємною несподіванкою. Я випадково натрапив на неї під час свого останнього нальоту на книгарню «Є» біля Опери. До цього я, на свій сором, ніколи не чув про цього, без сумніву, талановитого українського науковця і ніколи не читав її текстів, хіба що читав, не звертаючи увагу на ім’я автора. Моє бібліофілічне чуття підказувало мені, що я тримаю у руках книжку далеко не пересічного автора, і що на мене чекає доволі цікаве знайомство. Можливо, підсвідомо мені хотілося повторити те відчуття захоплюючого відкривання, яке я пережив вперше читаючи «Дискурс модернізму» Соломії Павличко чи «Україна чи Малоросія» Миколи Рябчука. Відтак не дивина, що маючи на руках аж десять днів доволі вільного часу, я одразу взявся за перечитування книжки пані Світлани.

Українську гуманітарну науку важко назвати надто прогресивною, однак урбаністика належить чи не найзанедбаніших її сфер. Коли йдеться про осмислення такого феномену як архітектура і, більш загально, міста, ми не тільки не маємо робіт на кшталт «Віденський fin-de-siecle» Карла Шорске чи «Париж, столиця модерності» Дейвіда Гарві, але досить посередніх робіт, які б намагалися описати розвиток урбаністичних середовищ у межах країни, чи окремих міст. Це тим паче дивно, адже українські міста вирізняються значним та інтелектуально інтригуючим різноманіттям – від древніх міст, що зазнали на собі впливу чи не всіх основних культурних та історичних епох, таких як Львів або Київ, до новозаснованих «пролетарських» міст, історія та становлення яких часто обмежується епохою совєтського тоталітаризму.