Події останнього тижня навколо закриття популярного файлообмінника ex.ua викликали значний, якщо не сказати безпрецедентний резонанс в українському суспільстві. Безпрецедентність ситуації була викликана тим, що за кілька днів так званими хакерами були поставлені на коліна сайти основних владних інституцій в країні, включаючи сайти президента, МВС та СБУ. Новини про це, які інколи іронічно нагадували зведення з арени бойових дій, заполонили шпальти та ефір провідних медій, а відомі політики та публічні люди кинулися обговорювати ситуацію на чільних телеканалах.

Котляревщина належить до центральних понять українського літературознавства. Традиційно це поняття позначає цілу низку творів переважно малознаних авторів, що були написані у першій половині 19-го століття під впливом "Енеїди" Котляревського, утворивши, таким чином, першу національну традицію у новій українській літературі. Про які ж твори йшлося? Як правило це були більш чи менш вдалі наслідування Котляревського, виконані у бурлескному стилі, інколи в жарні травестії. Писали їх головно непрофесійні письменники, "читачі з пером в руках", як назвав їх, здається, професор Білецький, які у такий поетичний спосіб відгукувались на поточні суспільні чи політичні події. Зокрема кілька таких творів постало у звязку з війною з Наполеоном. Відтак, до головних ознак котляревщини належали: використання домінантних дискурсів та їх пародійної обробки, стьоб, змішування стилів і мов (макаронізми, суржик) низове поширення, суспільна заангажованість.

Американський сторожовий пес демократії Freedom House нагадав не так давно про себе пересічному українському обивателю, понизивши нашу країну у своєму рейтингу з "вільної" до "частково вільної", тобто, іншими словами, частково невільної країни. Втрата почесного статусу, яким Україна одноосібно володіла на всьому пост-совєтському просторі (не враховуючи балтійського тріо), болісно відізвалася в українській журналістській спільноті, і ця новина облетіла усі головні та другорядні ЗМІ нашої країни. Менш відомо, що за якийсь місяць після оголошення свого вироку у загальному рейтингу демократій у світі,   Freedom House видала ще й окремий звіт, присвячений виключно Україні. Для цього у лютому цього року кілька представників організації відвідали Київ, Львів та Харків, де зустрілися з численними представниками влади, політиками, журналістами і так званими лідерами громадської думки. У результаті на світ зявився звіт, який не може не дивувати поінформованістю щодо реального стану справ в нашій країні після річного перебування при владі пана Януковича.

Офіційний відбріхувач "голубих" Ганна Герман сьогодні видала просто геніальне пояснення зниження статусу України у рейтингу Freedom House з "вільної країни" до "частково вільної". Пояснення це просте як двері. Виявляється, американці просто підійшли до нашої країни упереджено та використовували однобічну інфомацію. Що ж, те, що американці можуть бути однобічними і використовувати подвійні стандарти, коли їм це вигідно, ми всі добре знаємо. Але не потрібно бути Freedom House, щоб засвідчити очевидне: за останній рік свободи в нашій країні стало значно менше. Хоча поки, слава богу, не так мало, як хотілося б певним синьо-білим персонажам на печерських пагорбах. 

Спостерігаючи за тим, як режим Януковича вправно взявся за демонтаж усіх, хай і не таких численних завоювань Помаранчевої революції (завоювань, які в першу чергу стосуються рівня свободи у нашій країні), не один український патріот задався, напевне, давнім леніністським питанням: що робити? Як можуть громадяни захистити свої права та свободи від нахабних зазіхань біло-блакитної братії? Провід також задався подібним питанням. На нашу думку, найкращий спосіб захисту – це залишатися вірним тій події, яку ми спільно пережили восени 2004-го року.

Не дивно, що Діма любить Яню, то й же  ж його цукерками кормить. Тільки шось на вінковому хіті цукерок не було видно, може зїли по дорозі. Хоча Діма якось так дивно весь час пужився. Може все таки ховав смоктунця за щокою?:) 

А ше наш герой не дуже ладнає з яйцями
 

Події, які відбувалися в Україні минулого і позаминулого тижня, можна легко було передбачити, чому доказом наша стаття від 8-го лютого, як і численні інші матеріали, дописи і коментарі в мережі та друкованих виданнях. Як на мене, то малоросійські кроки Янека зі здачі національного суверенітету були зумовлені двома важливими причинами – однією, так би мовити, зовнішньою, а другою – внутрішньою.

Одне з гасел паризьких студентів 68-го гласило: «Будьте реалістами. Вимагайте неможливого». Як ми повинні розуміти цей лозунг? Я пропоную читати його у дусі Алена Бадью, філософське вчення якого є прямим наслідком радикальних рухів 60-тих, як «неможливого для кого». Звісно, для домінуючої ідеології. Якщо ми справді хочемо щось змінити у нашій країні, а не просто змінити Вітю на Вітю, чи навіть на Юлю, ми повинні направити свої неможливі вимоги прямісінько у серцевину тієї нігілістичної ідеології, що панує сьогодні в Україні, ідеології щастя, за якою, найбільшою подією, що її може прагнути людина сьогодні – це купівля Porsch Cayenne, відпочинок на Мальдівах або придбання позитивно сегрегованого chalet десь у заповітних нетрях Кончи Заспи.

Ну от, сталося. Попри запевняння пані Тимошенко, рука Віктора Януковича таки лягла на Пересопницьке Євангеліє. Як повинні нормальні українські громадяни, яких обурює сам факт інавгурації людини з двома кримінальними судимостями і, підозрюю, з не менш кримінальними планами на майбутнє ставитись до цієї події? Ну по-перше, хоч як би нам не хотілося протилежного, ми повинні визнати легітимність результатів виборів. Вибори в Україні пройшли переважно демократично і посада президента дісталася Януковичу в результаті реального волевиявлення громадян. Власне обрання Януковича є, як це не парадоксально, одним із завоювань Помаранчевої революції. Якщо ми вважаємо демократію найбільш ефективним державним устроєм і відстаювали її на Майдані у 2004-му, то у 2010-му на жаль змушені визнати право наших співгромадян на їхній вибір, навіть якщо він нам дуже не подобається. Але це не означає, що ми повинні змиритися і мовчки спостерігати, як біло-блакитна кліка повільно перетворює країну на черговий азійський паханат.