Що означає бути українцем? Просте питання, але зі складною відповіддю. Формально відповідь має бути універсальною. Дайте визначення «що значить бути поляком чи грузином», лише замість слів «грузинський» та «польський» підставте «український».

Будь-який поляк вам скаже, що бути поляком означає вважати своєю батьківщиною Польщу, а польську мову та культуру своєю рідною, та відповідно ставитись до них. Батьківщину – любити та захищати, мовою говорити, а культуру берегти, споживати та розвивати. Але чи багато українців мають таке ж ставлення? На жаль, більшість наших громадян не те що не люблять чи не розвивають українське – в кращому випадку «просто» соромляться цього. Зазвичай – зневажають та ненавидять.

Вони здатні називати себе «українськими» лише в сполученні зі словом «громадяни». І, звичайно, не через бажання бути ними, а тому що так склалось. Опинились не в тому місці, не в той час.

Не хочу пояснювати, чому так склалось. Чому люди не поважають самі ж себе, своїх батьків, рідних, друзів. Хто задавав це питання собі, вже мав би знайти відповідь.

Надибав тут серед своїх файлів пдф збірки статей про ідеологію. Серед авторів добра половина кращих мислителів ХХ століття від Адорно, Лакана та Альтюсера до Рорті, Джеймісона та  Жижека. Колись скачав її на лівацькому сайті www.contr.info, де вона в принципі і досі доступна. Все ж вирішив викласти її на Проводі для тих, хто ще не обзавівся:) На жаль, знову тільки англійською.

Я належу до людей, яких можна назвати інтуїтивними критиками. Коли йдеться про певне культурне явище, моя думка часто формується ще до того, як я познайомлюся з ним особисто, скажімо прочитавши книжку або переглянувши фільм. Так було, наприклад, із «Матрицею», і я й досі, попри всі технічні витребеньки, вважаю трилогію братів Вачовскі нью-ейджівським кіберпанком для бідних “goingglobal”. Щось схоже трапилося і з сайтом однокласніки.ру, коли весною 2008 всі київські офіси, вулиці та фудкорти раптом загули про цей проект. На категоричну заяву, що це пошлятина, колега ображеним голосом попросив пояснити мою безапеляційність. Після спроби взагалі нічого не пояснювати я, звісно, сказав, що мені бридко, коли капіталізм починає заробляти на шмарклях. Але насправді все було visa versa.

Нещодавно в Україні відбулося дві резонансні події, відлуння яких ми напевне не раз ще почуємо впродовж наступних місяців. 16 червня за нез’ясованих обставин у Кіровоградській області загинув Валерій Олійник. Як стає все очевиднішим, хоча їхню вину ще не було доведено у суді, вбивцями чоловіка виявилися тепер вже екс-депутат Верховної Ради України Віктор Лозінський та його місцеві друзі-високопосадовці. А за два тижні, 30 червня, на світанку групою молодих активістів був демонстративно пошкоджений пам’ятник Лєніну на Хрещатику.