Спішу похвалитись. Щойно завершив статтю для Вікіпедії про Славоя Жижека. Скажу чесно, стаття є переважно перекладом з англійської версії, адже я не почуваю себе достатньо глибоко обізнаним, щоб писати статті такого універсального характеру. Однак обіцяю працювати над сторінкою далі і потроху удосконалювати її крок за кроком. На черзі також сторінки про Жака Лакана і кілька його найскладніших понять.

До речі, при нагоді запрошую всіх до роботи над українською версією Вікіпедії. Як бачите по червоних (неактивних) посиланнях роботи вистачить на всі. Працювати з Вікіпедією легко і не потрібно навіть особливо розбиратися в тих темах, про які ви пишете. Інформацію можна брати з англійської версії чи галузевих словників (наприклад на Google books). Для зовсім вже лінивих є російська версія та Google translate:)

Успіхів!

Мобільні телефони змінили обличчя третього світу. Це не означає, що третій світ за помахом чарівної палички раптом стане першим, що в Дарфурі перестануть морити голодом цілі племена, у Танзанії убивати альбіносів, а в Бірмі до влади прийде відповідальний демократичний уряд. Однак, мобільні технології дали сотням мільйонів і навіть мільярдам людей на планеті можливість змінити своє щоденне життя на краще.

            Чорне і біле

Нещодавня популярність Барака Обами на європейському континенті не виглядатиме надто загадковою, якщо її оцінювати на тлі крайньої непопулярності попереднього американського президента. Барак Обама й справді видавався багатьом ледь не повною протилежністю Джорджа Буша.

Ті, хто пам’ятає старі добрі часи соціалістичного реалізму, знають про ключову роль, яку там відігравало поняття «типового»: дійсно прогресивна література повинна зображувати «типових героїв у типових обставинах». Письменники, які зображували похмуру картину совєтської реальності не просто звинувачувались у брехні; звинувачення стосувалось, в першу чергу, того, що вони надавали викривлене відображення суспільної реальності, зображуючи залишки занепадницького минулого, замість того, щоб зосередитись на феноменах, які є справді «типовими» у тому сенсі, що вони виражають основоположну історичну тенденцію прогресу до комунізму. Яким би безглуздим не здавалося таке уявлення, його зерно істини полягає в тому, що кожне універсальне ідеологічне поняття завжди гегемонізується певним частковим змістом, який забарвлює саму його універсальність і пояснює його ефективність.

Чому матір-одиначка є типовою?

Минулого разу, у нашому огляді претендантів на найвищу посаду країни, ми поглянули на Віктора Ющенка та Арсенія Яценюка, і дійшли до висновку, що жоден з них не вартий того, щоб зайняти цю посаду у 2010 році. Сьогодні пропоную не менш критикно подивитися на чергову групу претендентів: Володимира Литвина, Петра Симоненка та Олега Тягнибока

Вальтер Беньямін був одним із так званих попутників Франфуртської школи. Як відомо більшість представників цієї школи (Маркузе, Фромм, Горкгаймер, меншою мірою Адорно) зробили собі ім'я, емігрувавши до Сполучених Штатів внаслідок Другої світової війни.  Беньямін не встиг. Маю на увазі емігрувати. Намагаючись уникнути застінок гестапо, він, на думку більшості дослідників, ввів собі смертельну дозу морфію. Загалом Беньямін не встиг написати багато, але ті скупі (по об'єму) есеї, які вийшли з-під його пера і сьогодні продовжують справляти неспівмірний вплив на мислення численних теоретиків. Зокрема, "Твір мистецтва у добу своєї технічної відтворюваности", який можна знайти у збірці творів Беньяміна, що вийшли 2002 року у видавництві "Літопис". Інший есей цього автора, який продовжує турбувати живі уми по всьому світі присвячено розумінню історії. Саме його і пропоную вашій увазі

I

Мене важко назвати гаджет-гіком, але є один (гіпотетичний) гаджет, за який я готовий викласти купу грошей. Він називається Кишеньковий Жижек. Кожен раз, коли в мене виникає якесь запитання, на яке мені важко/влом шукати власну відповідь, в мене виникає бажання мати такий пристрій. Припустимо, ви вводите запитання "Чому в періоди буму, коли економіка розвивається шаленим темпом і суспільство отримує рівень добробуту, на який ніхто навіть не сподівався ще кілька років тому, нас охоплює певне тривожне відчуття, немов ми живемо на позичений час і не відчуваємо грунту під ногами?", або "Як нам підійти до інтерпретації постмодерних об'єктів культури, що великою мірою зведені до коментування самих себе, як, скажімо фільми Годара?", а за кілька секунд на екрані з'являється розлога та прозірлива відповідь. Я розумію, що це в принципі фантазія, і її неможливість вкотре підтверджується тим фактом, що при всій любові Жижека до кінематографа, роботи такого класика як Годар так і залишаються за межами його тлумачень.

«Найгірший ворог свободи – це задоволений раб», - говорить Славой Жижек. Однак, чи все у випадку раба, який любить свої кайдани, є таким однозначним? Виявляється, свобода не завжди є основою щастя. Широко відомим є результат дослідження, яке намагалося порівняти «шанси на щастя» людей, які дотримуються ліберальних поглядів, з шансами людей, що притримуються поглядів консервативних. Виявилося, що консерватори не лише менш схильні до розлучень, депресій та самогубств, але й загалом дивляться на світ більш оптимістично і почувають себе щасливішими.

Українську гуманітарну науку важко назвати надто прогресивною, однак урбаністика належить чи не найзанедбаніших її сфер. Коли йдеться про осмислення такого феномену як архітектура і, більш загально, міста, ми не тільки не маємо робіт на кшталт «Віденський fin-de-siecle» Карла Шорске чи «Париж, столиця модерності» Дейвіда Гарві, але досить посередніх робіт, які б намагалися описати розвиток урбаністичних середовищ у межах країни, чи окремих міст. Це тим паче дивно, адже українські міста вирізняються значним та інтелектуально інтригуючим різноманіттям – від древніх міст, що зазнали на собі впливу чи не всіх основних культурних та історичних епох, таких як Львів або Київ, до новозаснованих «пролетарських» міст, історія та становлення яких часто обмежується епохою совєтського тоталітаризму.

«Пам’ятаєте, що трапилось з мамонтами?» – питають організатори молодіжного табору під час церемонії масового одруження. «Вони вимерли, адже мало займались сексом. Ми не можемо допустити, щоб це трапилось з Росією».

Після церемонії пари слухняно відправляються у спеціальну частину табору, звану Оазисом Любові, де палатки виставлені у формі серця, і віддають свою данину Батьківщині. Напевне добровільно і навіть охоче, але все ж… Хоча це звучить як ідіотичний постмодерний фільм в дусі «Бразилії» Террі Гільяма або як одна з нездорових фантазій Оруела, насправді йдеться про таборовий збір, організований пропутінською молодіжною організацією «Наші», яка вже давно стала частиною мейнстриму російського «політичного» життя.

Скажу чесно, я вже давно хотів поїхати у Чорнобиль. Коли така нагода врешті з'явилася, спокуса виявилася надто сильною. Що з того вийшло, читайте далі.

Чорнобиль починається там, де зазнає поразки наша уява. КПП Дитятки, головний перепускний пункт до Зони Відчуження, видається абсолютно випадковим - довільною точкою на мапі, зрозуміти яку наш мозок просто відмовляється.

Відомий російський екс-шпигун та контроверсійний дослідник Другої світової війни Віктор Суворов склав ось такий "дотепний" перелік паралелей між Сталіним та Гітлером.

На фото: Зустріч німецьких солдат та совєтських солдат у Брест-Литовську 22 вересня 1939 року після спільного святкового параду з нагоди успішної окупації Польщі.

Не зважаючи на спроби Лукашенка загравати з ЄС, свободи у країні не більшає. Вчора під час розгону мирної акції, приуроченої до десятої річниці зникнення лідерів опозиції Віктора Гончара і Анатолія Красовського, в Мінську було арештовано 35 чоловік. Як розповів в інтерв'ю сайту www.charter97.org один із затриманих демонстрантів, активіст громадянської кампанії «Європейська Бєлорусь» Максим Вінярський, омонівці не зупинились на незаконному затриманні, а вирішили вкотре спробувати переконати непосидючих активістів мовою чобота.

Президентські вибори вже на носі, тому Провід вирішив переглянути основних кандидатів на найвищий державний пост на предмет профпридатності. Не хотів би, щоб хтось сприймав мої спроби як намагання очорнити одних та відбілити інших. Наступні міркування – швидше спроба самому розібратися у своїх симпатіях чи антипатія. Якщо заразом мені вдасться допомогти іншим визначитися з їхніми політичними симпатіями – буду радий.

Що означає здійснити лаканівський вчинок як політичний акт? Щоб зрозуміти це, нам, українцям, не варто далеко ходити. Сьогодні ми буквально живемо у просторі, що став можливим завдяки такому вчинку – відмові післявоєнної Польщі від тих територій – включаючи Львів, західну Бєлорусь та частину Литви з Вільнюсом – які в націоналістичній польській свідомості іменуються «східними кресами». Якщо сьогодні Польща є чи не єдиним реальним другом України на міжнародній арені, то заслуга за це належить в першу чергу самим полякам. Вчинок визначається Жаком Лаканом як відмова від того, що в тобі найдорожче, від ядра насолоди, без якої ти вже ніколи не будеш тим, чим ти був до цього. Саме тому вчинок переформульовує усю ідентичність, він буквально змінює символічні координати, як окремих людей, так і цілих націй.

Як зазначає Томас Каваліаускас, ніхто в центрально-східній Європі і не підозрював, що як тільки боротьба за незалежність завершиться, демократія стане пародією самої себе.

Мене, як і переважну більшість американців, події 11 вересня 2001 року застали абсолютно зненацька. У мою кімнату у гуртожитку увірвався мій товариш, такий собі гік, помішаний на зброї, і з дурнуватою посмішкою на обличчі заявив, що хтось бомбить Нью-Йорк. Виплутуючись із тенетів сну, я з недовірою сприйняв його слова. Атакують США? Кому при здоровому розумі може прийти таке в голову. Після тріумфальних для США 90-их одне припущення, що хтось може відкрито кинути їй виклик,  видавалося неможливим.