Шреберіана

Славой Жижек прославився серед не надто заклопотаної лаканівським психоаналізом аудиторії в першу чергу своїм неперевершеним "Гідом по кінематографу для збоченців", досконалим, напевне, зразком софістикованої теорії, поданої під настільки легкостравним та смачним соусом, що вона була здатна припасти до смаку і зовсім далеким від теоретичних питань середньостатистичним обивателям. Не знаю, як для кого, а для мене Жижек став своєрідним поводирем не лише у світі кіно, але у питаннях культури і теорії загалом. Починається все, як правило, із побіжної згадки якогось імені, явища, або події у тексті Жижека, що потім спонукає мене придивитися до них більш детально. Так я відкрив для себе нуар, Хічкока та Лінча, люблянську школу,  Бадью та й самого Лакана. Саме тому я інколи називаю Жижека про себе "континетом Жижек". Одним із таких відкриттів був і Даніель Пауль Шребер, ім’я, що, немов центр тяжіння, зосереджує навколо себе цілий кластер якісної теорії, короткий путівник до якої під назвою «Шреберіана» я і вирішив представити сьогодні для читачів Провода.

Але спочатку коротка довідка для тих, хто не знайомий з цим персонажем. Даніель Пауль Шребер, суддя із Саксонії, є чи не найвідомішим божевільним інтелектуального світу. У 1893 році він пережив психотичну катастрофу, з якої йому так і не вдалося цілком вибратися до кінця життя. Однак попри це Шребер зумів описати свої переживання у мемуарах «Особливості мислення одного нервовохворого», що побачили світ у 1900 році майже одночасно з «Тлумаченням сновидінь» Фройда. У своїй книжці Шребер змалював фантасмагоричний світ, який відкрився його хворому мозку, населений цілком по Босхівськи верхніми та нижніми богами, які, як зазначав Шребер, насправді не розуміли людських істот, адже зі своєї природи мали справу лише з трупами, птахами, що розмовляли дивною «базовою мовою», чарівними променями, що пронизували людину і таким іншим. У цьому світі Шребер змушений був перетворитися спочатку на «гіперборейську жінку», потім на «єзуїтського послушника з Оссега», тоді на «бургомістра із Клаттау», врешті на «ельзаську дівчину, що була вимушена захищати свою честь від переможного французького офіцера» та «монгольського принца». Зигмунд Фройду не дав цим геніальним галюцинаціям потрапити у забуття своїм доволі довгим есе про Шребера, яке він написав десь близько 1910-го року. З огляду на впливовість психоаналізу у 20-му столітті Шреберу було таким чином гарантоване своєрідне інтелектуальне безсмертя. За останні сто років про нього писали більше, аніж, напевне, про будь-якого іншого розумово хворого, а серед авторів такі імена як Жак Лакан, Жіль Дельоз та Еліас Канетті. На деякі з цих книжок я і вирішив звернути вашу увагу.

1. Особливості мислення одного нервовохворого. Мемуари Шребера «Особливості мислення одного нервовохворого» вражають в першу чергу не стільки фантасмагоричністю свого змісту, скільки на перший погляд цілком здоровою логікою їх автора. Про свої найнеймовірніші галюцинації Шребер розповідає сухою і структурованою мовою аналітика, і все ж не є здатним усвідомити їхньої хибності та паталогічності. Попри все, він залишається переконаним, що його досвід цілком автентичний, хоча й звучить абсолютно неймовірно для «нормальної», як каже Шребер, людини.

2. Випадок Шребера. Об’ємне есе Фройда про Шребера було чи не першою спробою засновника психоаналізу наблизитись до тлумачення феномену божевілля. Головна теза Фройда: божевілля Шребера спричинене його несвідомими гомосексуальними бажаннями. Параноя відтак стає у Фройда симптомом гомоеротики.

3. Психоз. Семінар 1955-1956. Жак Лакан, повертаючись до Фройда, просто не міг оминути такої фігури як Даніель Пауль Шребер. Тим більше що Лакан, на відміну від свого впливового попередника, який в основному займався неврозами, розпочинав свою кар’єру у психіатричній лікарні і свою дисертацію написав про випадок божевілля однієї жінки, яку він називав просто «Емі». Лакан перечитує тлумачення Фройда у своєму семінарі 1955-1956 року. Він відходить від безпосереднього прив’язування параної Шребера до гомосексуалізму і інтерпретує його хворобу як наслідок «вилучення» (“foreclosure”) Імені-Батька, що стає основою його тлумаченні психозу загалом.

4. Моя власна приватна Німеччина. Таємна історія модерності Даніеля Пауля Шребера. У своєму проникливому прочитанні фігури Шребера Ерік Сантнер також відходить від класичної інтерпретації Фройда. Сантнер загалом повторює висновок Лакана (що цілком відверто визнає), однак надає йому більш загального суспільного значення: психоз Шребера на його думку спричинений збоєм символічного номінування, нездатністю прийняти символічний авторитет (тобто в принципі те, що Лакан називає Іменем-Батька), але Сантнер тлумачить цю нездатність Шребера як одиничний випадок загальної кризи символічного авторитету та механізмів його передачі/приймання в епоху модерності.   

5. Душогубство. Нарешті остання книжка – «Душогубство» Мортона Шацмана –  доводить, що психічні проблеми Шребера могли мати значно прозаїчнішу причину, а саме батька Даніеля Шребера Даніеля Готтлоба Моріца Шребера, відомого та поважаного експерта з виховання дітей, чиї методи нагадували швидше такий собі домашній нацизм. Як стверджує Шацман, численні галюцинації та афекти, які переживав Шребер  під час своєї хвороби, були лише спотвореними спогадами того, що йому довелось пережити у дитинстві, а фігури його численних моторошних переслідувачів були нічим іншим як втіленням його власного батька – особи, яка мала б подарувати йому любов, ласку та розуміння, а натомість заковувала його у дивні механізми, що мали, як говорив Шребер-старший, підкорити дику тварину у дитині і зробити з неї зразкового громадянина.