Помаранчевий маніфест: що робити?

 

Але перш ніж переходити до аналізу того, що ж саме варто вважати головними принципами Помаранчевої революції, і, відповідно, що саме варто покласти в основу нового руху спротиву, мені хотілося б присвятити кілька рядків критиці дуже поширеної, але від того не менш помилкової оцінки п’ятирічки Віктора Ющенка і, як наслідок, і самої Помаранчевої революції. Те, що з обранням пана Януковича на пост президента України, Помаранчева революція зазнала остаточної поразки, є настільки очевидним, що це речення не написав хіба що лінивий. Як не дивно, і противники, і прихильники діючого президента часто сходяться у своїх думках, чому ж саме так сталося. У всьому винна на їхню думку (і це твердження мені доводилося чути як від проросійськи налаштованих східних українців чи від архиліберальних львів’ян, так і в численних публікаціях не менш численних експертів) недолуга і нахраписта, надто націоналістична культурна політика Ющенка. Інколи у мене навіть складається враження, що якби пан Ющенко менше ходив у вишиванках, не збудував пам’ятник жертвам Голодомору та не присвоїв звання Героя України Степану Бандері, то другий президентських термін був би йому мало чи не забезпечений, а ідеали Помаранчевої революції досягли б свого остаточного тріумфу. Ця ідея видається мені настільки ж безглуздою, наскільки часто її повторюють численні мої співвітчизники.

 

На мою думку, головна проблема пана Ющенка полягала не в тому, чи була його культурна політика занадто правою чи занадто лівою, надто проукраїнською чи надто проросійською, а в тому, що Ющенко як президент на жаль виявився здатним лише на символічні акти там, де історична ситуація та суспільство вимагали реальних дій. Після революції 2004-го року громадяни України очікували реальних і навіть кардинальних суспільних трансформацій, які дозволили б Україні на ділі, а не на словах порвати з тими криптосовєтськими практиками та цінностями, які домінують у нашій країні ще й сьогодні, а отримали натомість пафосні повчання, висаджування калини та відбудову Чигирина. Головною невдачею Ющенка, як на мене, повинна вважатися саме ця нездатність до реальних дій і проведення давно назрілих реформ, а не якась там міфічна націоналістичність його культурної політики. Якби хоч частина з тих сподівань на реальну зміну свого життя, які пересічний громадянин пов’язував з приходом пана Ющенка до влади, була справджена, я більш чим упевнений, що усі його «нативістичні ексцеси» пройшли б цілком непоміченими, або принаймні залишилися б вотчиною крайнє проросійських радикалів, як пані Вітренко. Більше того, якби пан Ющенко мав сміливість адекватно відповісти на очікування суспільства і підняти прапор модернізації країни, у нього самого навряд чи залишився б час та й бажання гратися у різні історичні реконструкції чи створювати українські луври.

 

В цьому сенсі Помаранчева революція не стільки зазнала поразки, скільки була зраджена її головними представниками у владі, і трапилося це не з приходом пана Януковича на Банкову, а ще у 2005-2006-му роках, коли ентузіазм громадян та їхнє прагнення побудувати якісно краще суспільство були зраджені помаранчевою верхівкою та успішно поховані під сонною ковдрою нескінченного політичного мила. Однак громадяни України також несуть велику долю відповідальності за те, що сталося.  Адже революція, і Помаранчева революція в тому ж числі, це не стільки короткотривалий спалах, одинична подія, яка проголошує нове суспільство, скільки тривалі зусилля, необхідні для того, щоб перетворити цю революційну візію на реальність. І тут, на жаль, нам забракло витривалості та терпіння, щоб залишитися вірними тій події, яка носить назву «Помаранчева революція». Чи не з перших кроків «помаранчевої влади» ми бачили, що ситуація розвивається не так, як ми того прагнули, але ми не вийшли знову на Майдан і не змусили цю владу прислухатися до волі народу. Спершу ми просто закривали очі, а потім і зовсім махнули рукою. Але чи означає це, що Помаранчева революція як сукупність ідей та цінностей, як певна візія чи ідеал українського суспільства майбутнього, зазнала поразки? Як на мене, то ні в якому разі. Навпаки, саме «помаранчева ідея» повинна сьогодні стати підґрунтям для будь-якої реалістичної політики спротиву режиму Януковича.

Чим же ж є ця помаранчева ідея? На мою думку, Помаранчева революція висунула три головних гасла, які були потім цілком і повністю зрадженими помаранчевою верхівкою на чолі з Ющенком. Ці гасла: «бандитам тюрми», «Схід і Захід разом» та «моя хата на Майдані». Спробую коротко пройтися по кожному з них.

 

«Бандитам тюрми». Гасло, яке поряд із «Кучму геть» та «Разом нас багато, нас не подолати», чи не найчастіше лунало на Майдані Незалежності восени 2004 року, досконало схоплює одне з головних завдань Помаранчевої революції – повернути в українське суспільство, деморалізоване десятиліттями совєтського тоталітаризму та «диким капіталізмом» постсовєтського періоду, цивілізовані етичні цінності. Зло, як колись зазначив Мирослав Маринович, це не стільки зло саме по собі, в цьому сенсі зло є практично незнищенним та довічним супутником людського існування, скільки неможливість розрізнення добра і зла. З цього погляду, сучасне українське суспільство, як сьогоднішнє, так і десяти чи двадцятирічної давнини є справжньою «імперією зла», своєрідним антисвітом, де нормально брати хабарі, захоплювати землю та підприємства, брехати, шантажувати, надуживати владою та службовим становищем і загалом порушувати закон будь-якими іншими мислимими способами, а не нормально бути законослухняним громадянином, або за ціннісними критеріями правлячої нині в Україні «еліти» – лохом. Це світ, де діти, виростаючи, мріють стати «ворами в законі» або дорогими проститутками, або якщо й не мріють, то суспільство їм дуже швидко покаже, які саме критерії успішності воно дійсно шанує, якщо це слово справді пасує до антисвіту, де цінуються лише гроші, без огляду на те, як саме вони дісталися їхньому власникові. Гасло «бандитам тюрми», таким чином, проголошувало прагнення помаранчевих революціонерів, а загалом і переважної більшості українських громадян, покласти врешті край цьому етичному колапсу, і якщо й не викорінити зло одним махом, то принаймні назвати його на ім’я і змусити злочинців заплатити за їхні негідні вчинки. Те, що помаранчева влада не має наміру втілювати таку етичну програму у життя, стало очевидно уже в перші місяці 2005-го року, коли організатори фальсифікацій виборів і далі роз’їжджали Києвом на свої броньованих мерседесах. Після цього вручення ордену Ківалову та «полювання» Лозинського стали тільки питанням часу.

 

«Схід і Захід разом». Хоча я все частіше схиляюся до думки, що Україна у її сьогоднішніх умовах є не надто життєздатним утворенням, і краще було б розділити її на дві окремих держави, Помаранчева революція, відсунувши на задній план питання мови та історії, тобто ті питання, які завжди стояли на заваді спільному чину українців зі Сходу та Заходу, створила умови для того, щоб перетворити розколоте українське суспільство на справді об’єднану сучасну націю. На мою думку, гасло «Схід і Захід разом» слід доповнити як «Схід і Захід разом через спільний досвід побудови сучасного українського суспільства». Якщо українське суспільство, на тій території, яку займає сьогодні держава Україна, і може бути об’єднаним, то лише через спільний досвід успішної модернізації. На жаль, Ющенко і його соратники не знайшли в собі сил розпочати ці глибинні трансформаційні процеси, а якщо й намагалися якось наблизити дві частини розколотої України, то робили це дуже недолуго та по-совєтськи, і, знову ж таки, швидше через символічні акти, а не реальні вчинки, як, до прикладу, під час силуваних спільних святкувань 9 травня вояків УПА та ветеранів Другої світової. В тому, що українці зі Сходу та Заходу можуть почувати спільність цілей і спільно діяти, попри мовні та культурні відмінності, я сам мав нагоду не раз переконатися під час Помаранчевої революцій, де моя українська мова та Волинське походження аж ніяк не стояли на заваді моєму порозумінню з російськомовними українцями з Чернігова, чий намет був поряд із нашим. Навпаки, чітко усвідомлюючи спільність наших цілей, ми з легкістю залишали ці мовні відмінності поза увагою, а помаранчевих стрічок, пов’язаних на наші обсніжені куртки, цілком вистачало, щоб творити з нас одну об’єднану спільноту. І прошу не сприймати ці слова як сопливу ностальгію старого революціонера. Мені йдеться перш за все про універсальність послання помаранчевої ідеї, про її здатність переходити старі і ідеологічно накинуті суспільні поділи і творити нові констеляції, адже це саме те, чого так бояться сьогодні грошові мішки на Банковій та Грушевського, чий найбільший кошмар – це прокинутися раптом в країні, де громадяни, не залежно від своїх мовних преференцій, релігійних переконань чи місця проживання раптом усвідомлять спільність своїх інтересів і запрагнуть покласти край їхньому злочинному правлінню. Адже попри мову, якою вони розмовляють, українці Сходу та Заходу в ґрунті речі хочуть одного й того ж – жити в державі, де ніхто не топтатиметься по їхній гідності, де їхні діти зможуть отримати якісну освіту, де вони можуть розраховувати на якісне медичне обслуговування, захищену старість чи, скажімо, вести свій бізнес не трясучись при однову вигляді податкового інспектора, і де звання доктора фізичних наук чи заслуженого вчителя важитиме більше, аніж нових костюм від Бріоні.

 

«Моя хата на Майдані». Ну і нарешті, останній із великих принципів Помаранчевої революції, який красувався на одному з наметів восени 2004-го року, проголосив унікальний момент в історії українського суспільства, коли нормальним стало бути політично ангажованим, вийти на вулицю і заявити про свою позицію, а не аполітично спостерігати за діями цинічної владної верхівки на екрані телевізора у себе в вітальні. Цей принцип, перевертаючи з ніг на голову стереотипне самоокреслення багатьох українців, означає в першу чергу відповідальність кожного окремого громадянина не лише за свою індивідуальну долю, а й за долю всього суспільства, і його готовність боротись за неї, а головне той факт, що громадяни можуть захистити свої права і свободи тільки через спільні колективні дії, тільки тоді, коли вони зможуть подолати суспільну атомізацію та відчуження і накинуті політичними демагогами штучні суспільні поділи.

 

Отже, для мене Помаранчева революція це в першу чергу три основних принципи і три цінності – етика, універсальність та колективна заангажованість. Тільки поклавши їх в основу нового протестного руху, ми матимемо змогу протидіяти нахабним зазіханням на нашу свободу цинічних мужичків з Перечських пагорбів.

 

Що ці принципи означають в плані практичної політики? В першу чергу винаходити нові форми колективної дії і, уникаючи накинутих системою штучних поділів (в першу чергу поділу на націоналістичний Захід і проросійських Схід), атакувати систему в тих місцях, де вона зазнає очевидної етичної поразки, тобто де її цинізм та розтлінність є очевидними для кожного, але де вона не матиме дискурсивних ресурсів захисту, де вона не зможе списати все на «знахабнілих націоналістів» чи, за зміни ситуації, на «проросійських радикалів». Іншими словами, помаранчева політика сьогодні повинна полягати в тому, щоб бити систему прямісінько у її незахищене ботоксне черево, і ми вже бачимо перші паростки такої політики у «русі безквартирної молоді» або в протестах проти «мєнтовського насильства», викликаних в першу чергу вбивством студента Ігоря Індила. Питання тільки в тому, чи зможе достатня кількість наших співгромадян відчути, що тут йдеться і про їхнє майбутнє, і зідентифікувати себе з цілями цих нових помаранчевих рухів.