Amicus Plato, sed… Про визнання вірменського геноциду

Нещодавнє законодавче визнання комісією американського конгресу вірменського геноциду 1915 року є настільки ж визначним, як і неочікуваним. Чесно кажучи, коли я слідкував по BBC за останніми приготуваннями до голосування, його результат видавався мені більш, ніж непевним. Не секрет, що вірменська діаспора у Європі та США є дуже впливовою на інституційному рівні, однак здавалося, що геополітичні інтереси Сполучених Штатів таки переважать усі її зусилля і питання буде провалене, або ж відкладене на майбутнє. Однак, не зважаючи на шантаж зі сторони Туреччини, ніби визнання геноциду призведе до суттєвого погіршення двосторонніх відносин, американські конгресмени вирішили не йти на моральний компроміс, і я можу цьому тільки поаплодувати. Комусь таке визнання може видатися невчасним, зважаючи на важливість Туреччини в американській політиці в західній Азії, хтось може закинути американцям, що зважаючи на скандали з Гуантанамо, практиками тортур та неоімперіалістичними війнами останнього десятиліття, вони не мають жодного права когось засуджувати або повчати. Для мене обидва ці твердження є хибними. Визнання і засудження геноциду проти вірмен, як і будь-яких схожих кривавих подій (руандійського геноциду, геноциду у Дарфурі або українського Голодомору), не може бути поставлене в залежність від будь-яких інших міркувань. Тим більш, попри бурчання турецьких націоналістів, я переконаний, що визнання геноциду піде на користь як самому турецькому суспільству, якщо воно, звісно, буде здатним зробити з цього належні висновки, так і вірмено-турецьким відносинам. Адже важко будувати якесь спільне майбутнє, ігноруючи слона в кімнаті. Рішення американських конгресменів має слугувати прикладом усім, хто звик ставити власні принципи в залежність від поточної кон’юнктури або від бажання не нагнітати ситуацію, в смиренній надії, що людожери раптом перекинуться в табір веганістів. Адже після певної критичної межі компромісу, самі принципи можуть втратити будь-який сенс, а словосполучення “колишні диктатори», як вчить нас історія, є звичайним оксюмороном та зразком wishful thinking. На мою думку, беззастережне визнання минулого, навіть якщо воно може бути болісним чи й загрозливим для нашої індивідуальної та колективної ідентичності – це єдиний шлях. Без такого визнання ми приречені на вічне кружляння по порочному колу та вічне повторення минулих травм у сучасності. Але тут ми вже вступаємо у царину психоаналізу. Сподіваюся, у конгресменів вистачить мужності довести справу до кінця і не піти на поводку у свого власного президента, який, на жаль, заявив, що «всіма силами спробує уникнути позитивного проголосування цього рішення в Конгресі».