Два тіла: «проблеми з Гаррі» по-українськи (та по-російськи)

Поняття дивергенції та дані американських НДО – це лише один зі способів зрозуміти відмінності між колишніми совєтськими республіками. Ми з вами підемо трохи іншим, і, на мій погляд, більш цікавим шляхом, і спробуємо описати відмінність між сучасними українським та російським суспільствами з допомогою Хічкоківської комедії «Неприємності з Гаррі». Як пам’ятаєте, «Неприємності з Гаррі» – це історія помилкового визнання та тіла, яке вперто чинить опір своєму похованню. Тіло вбитого Гаррі лежить посеред дороги, змушуючи мешканців містечка перечіплятися через себе і запускаючи у дію складний механізм локалізації провини, цілу низку фальшивих зізнань. Один із головних героїв фільму капітан Альберт Вайлз, полюючи на околицях свого селища, виявляє тіло чоловіка і доходить до сумного висновку, що той загинув від випадкової кулі, випущеної з його рушниці. Невдовзі виявляється, що чоловіка звали Гаррі, а ще за якийсь час стає очевидним, що капітан Вайлз ніяк не міг бути його вбивцею. Однак, на цю роль з’являються все нові та нові претенденти. Власне весь комізм фільму полягає в тому, як жителі містечка, один за одним, охоче оголошують себе вбивцями Гаррі, але потім, майже проти власної волі, змушені відмовитися від своїх версій. Власне цим вони нагадують сумнозвісних невротиків, які нав’язливо зізнаються у злочинах, яких вони не скоювали, адже таке зізнання локалізує незносне почуття провини, роблячи його психологічно стерпним. Непоховане тіло Гаррі, яке лежить посеред селища, і яке його жителі почергово то закопують, то відкопують, не знаючи до кінця, що з ним робити, виконує схожу роль. Воно локалізує внутрішню лібідальну та соціальну напругу, яку відчувають жителі містечка, і робить можливим утворення нової спільноти, члени якої об’єднані спільним обсценним знанням і спільною, хоч загалом помилковою, провиною, немов ілюструючи жижекіанську тезу про те, що істинний соціальний зв'язок спільноти тримається не так на її проголошених цінностях та практиках, скільки на непристойному знанні, яке члени спільноти воліють тримати в таємниці. Відтак, спільнота, утворена таким чином, має доволі неоднозначний статус. У наслідок власної структурної логіки, вона ніколи не є універсальною, адже зв'язок між її членами завжди побудований на виключенні, на насильстві проти когось, хто не є членом спільноти, у даному випадку – проти Гаррі.

 

Чим, власне, ця комедія Хічкока нагадує сучасні українське та російське суспільства? Звісно тим, що у центрі цих суспільств, у самому осерді їхнього політичного простору також знаходяться два непохованих тіла – Владіміра Ульянова-Лєніна у випадку росіян та Георгія Гонгадзе у випадку українців, і відмінність між цими двома тілами великою мірою пояснює відмінність між сучасними Україною та Росією.

 

Тіло Лєніна, яке все ще спочиває в Мавзолеї на Красній площі, є непристойним додатком, обсценним секретом сучасної російської влади. Його статус доволі амбівалентний. З одного боку, сучасні російські еліти тримають певну дистанцію до самої особи Лєніна, воліючи зосереджувати свій проект відбілювання тоталітарного минулого на фігурі Сталіна, з іншого ж – забальзамоване тіло «вождя світового пролетаріату» і далі продовжує лежати у самому символічному центрі країни, кидаючи свою тінь на кожну дію та сам статус російської влади. Мумія Лєніна є з одного боку ніби наочним доказом його смерті, а з іншого ж вона робить його немов не зовсім мертвим, «undead» у жижекіанському значення цього слова. Якщо ми вважатимемо такого жахливого живого мерця, «the undead father», як його називає Жижек, батька необмеженої насолоди парадигматичною фігурою тоталітарного лідера, то тіло, яке лежить в Мавзолеї безперечно є пуповиною, яка пов’язує сучасну Росію з совєтським тоталітаризмом. Суть цього зв’язку полягає власне у статусі тієї непристойної таємниці, якою є німа присутність Лєнінового трупа. Якщо у «Непристойностях з Гаррі» труп Гаррі потрібно було за всяку ціну приховувати від великого Іншого, від публічного Закону, представленого помічником шерифа Келвіном Віггзом, то у випадку з Лєніном ми маємо справу з таємницею самого Іншого, таємницею, яку Інший приховує від самого себе та від своїх підданих. Власне проблема такого непристойного Іншого, Іншого, який не відає нестачі/кастрації, полягає в тому, що він втрачає свій універсальний характер. Спільноту, яку він творить, неможливо універсалізувати. Як і у «Неприємностях з Гаррі», ми маємо тут до діла зі спільнотою, яка конституюється завдяки спільній участі в непристойному знанні, однак якщо у випадку з Гаррі це була таємниця, яку треба було за всяку ціну приховувати від невинного Іншого, то у випадку з сучасною Росією таємниця, яку треба за всяку ціну приховувати, полягає в непристойності самого Іншого, в його непогамованому/некастрованому/тоталітарному надлишку, який криється за нібито респектабельним демократичним фасадом та повагою до універсальних законів. Відтак сьогоднішнє російське суспільство є суспільством вдавання, суспільством, яке вдає, ніби не бачить, що король голий, і яке, більш того, отримує з цього вдавання певну перверсивну насолоду.

 

Сучасна Україна у цьому сенсі заразом і схожа, і відмінна від Росії. Схожа тим, що у центрі українського політичного поля також знаходиться мертве тіло, можливо найважливіше тіло в усій новітній українській історії. Але на відміну від Росії, де тіло вождя відверто виставлене на показ як мовчазний об’єкт поклоніння, хоча й від підданих і вимагається вдавати, що вони не роблять з цього факту якихось особливих висновків, тіло Георгія Гонгадзе запобіжливо сховане від людського ока у холодний нутрощах моргу. Хоча воно розміщене у самому центрі сучасної української політики, саме воно є де-центровним, зміщеним, витісненим на маргінес, і як таке, самим фактом свого зміщення, воно децентрує усю політичну сферу країни, запускає у дію процес пошуку істини і спричинює формулювання політичних вимог. Вбивство Гонгадзе і його непоховане тіло слугували незмінним каталізатором тих політичних процесів, які кульмінували у 2004 році у Помаранчеву революцію, а відносну поразку, чи швидше зраду помаранчевих еліт після Революції можна описати і так – тіло Гонгадзе так і не було віддане землі. Як таке тіло Георгія також вказувало на непристойність Іншого, на перверсивну нестачу в самому його осерді, але відмінність від Росії полягала тут у тому, що українське суспільство відмовилося вдавати, що не помічає голизну короля. Я вважаю особистою поразкою кожного росіянина те, що вбивство Анни Політковської та інших провідних журналістів не сколихнуло російське суспільство так, як зникнення Георгія Гонгадзе сколихнуло українське суспільство у 2000-2004 роках.  

 

Втім, не дивлячись на відмінності між двома тілами, перед прогресивною частиною як українського, так і російського суспільства стоїть ідентичне завдання – повторити беззастережну вимогу Антігони, що тіло померлого має бути похованим. Адже поховання Георгія є неможливим, поки не буде проведене чесне слідство і справедливість не буде відновленою, а перепоховання Лєніна ніколи не стане реальністю, поки при владі в Кремлі знаходиться кагебістсько-олігархічна кліка на чолі з Путіним. Допоки цього не станеться, їхні привиди продовжуватимуть блукати просторами їх батьківщин, перший закликаючи людей відстоювати свою свободу та справедливість, а другий – вимагаючи від підданих рабського схиляння перед черговим вождем.