Адвокат диявола. Гедройціанські мотиви

Хто сьогодні поставить під сумнів той факт, що впродовж останнього десятиліття саме Польща була і залишається найбільш палким прихильником України на європейській арені. Дві країни, яких єднає складна, а часто й крайнє суперечлива історія, знайшли в собі сили переступити через кривди минулого і налагодити рівень діалогу, який інколи порівнювали навіть із франко-німецьким порозумінням п’ятдесятилітньої давнини. Варто відзначити, що таке порозуміння в українсько-польському випадку було, в першу чергу, рішенням еліт. Не зважаючи на те, що в Україні вистачає низових антипольських упереджень (особливо на заході країни), а в Польщі побутової українофобії, саме еліти своєю готовністю до діалогу та спільним бажанням дивитися у майбутнє, а не у минуле зробили таке примирення можливим. Особливо хотілось би відзначити роль у цьому процесі Польщі. Адже, аби справжнє примирення відбулося, поступитися повинна саме сильніша сторона. І тут відмова Польщі від будь-який імперських амбіцій по відношенню до України, принципова згода на існуючі кордони, проведені Сталіним після Другої світової, та цілком безкорисливе бажання допомогти нашій країна на її шляху до реформ та процвітання не можуть не викликати захоплення та вдячності.

 

Втім, не можна не зазначити, що польська безкорисливість є цілком прагматичною. Сучасна польська концепція східної політики, сформульованої на сторінках паризької культури Єжи Гедройця, ставить саме існування польської держави у пряму залежність від постання незалежних української, білоруської та литовської держав і підтримання з ними добросусідських відносин. «Без незалежної України не буде і незалежної Польщі», саме так у дещо спрощеному вигляді можна сформулювати ядро поглядів Гедройця та його сучасних послідовників. А отже, Польща повинна не лише поступитися своїми територіальними претензіями, але всіляко сприяти постанню та зміцненню української державності. Хтось міг би назвати це політикою буферної зони. Однак, як на мене, це швидше політика стратегічного партнерства, де обидва учасники добре розуміють, що лише від їхньої спільної волі та мудрості залежатиме їхнє майбутнє.

 

Дуже жаль, що сьогодні стратегічне польсько-українське партнерство все більше ставиться під сумнів, як говорить про це у своїй статті «Адвокат України розчарований» Войцех Кощ у «European voice». Українські політики, зациклені на своїх міжусобицях і чварах, не бачать, та й не дивляться далі свого носа, тоді як поляки, знайшовши певну захищеність у спільних європейських та євроатлантичних структурах, все частіше поглядають на доктрину Гедройця як на застарілий непотріб.

 

Я можу зрозуміти розчарування поляків. І дійсно, маючи до діла з такими партнерами як українські політики, дуже важко не піддатися почуттю зневіри. Але найгірше, що вони можуть зробити зараз – це переглянути основи своєї східної політики, обмеживши її рамками «європейської політики сусідства», як прирівнює Україну до Молдови, Албанії і навіть Марокко. На моє переконання, передумови, з яких виходила доктрина Гедройця, такі ж актуальні сьогодні, як і п’ятдесят років тому, а отже і сама доктрина аж ніяк не втратила своєї дієвості. Лише міцний стратегічний союз України та Польщі зможе забезпечити тривалу стабільність у східноєвропейському регіоні, створивши противагу до надмірної та часто дестабілізуючої ролі Росії. Це та реальність, від якої поляки можуть відвертатися тільки на свій страх та ризик. Хіба що вони справді вірять, що натівські вояки з якоїсь там Бельгії чи Португалії і справді прийдуть їм на виручку, якщо в нашому кутку Європи спалахне чергова геополітична катастрофа. Але тоді їм варто прописати ще раз переглянути історію нещодавньої війни у Грузії...