За, так сказать, хворювання. 5-тій річниці Революції присвячується

Iov wrote: Любий лисий Бубне! Мене прикро вражає ваша електронна хронологія. Це симптом, що Велике Переселення у вашому випадку вже перейшло останню межу і ви тепер живете в світі жахливої павутини. Але наряд чи можна було чекати від цього щоденного просиджування в цьому богом проклятому самвидавє чогось іншого. Мене і справді давно не було, але в цьому навряд чи є хоч частка моєї вини.

 

Споглядаючи зі свого заґратованого вікна усю глибину падіння цього божевільного світу, мене почав огортати неймовірний смуток і тяжкий неспокій. Знаків, що це вже скоро кінець, було більш ніж достатньо. Спочатку санітар Коля, який завжди черпав неабияку гордість зі своєї свіжо випраної і ретельно відпрасованої уніформи почав з’являтися на роботу у вим’ятому вигляді, при чому занедбаність його костюма погіршувалася прямо пропорційно кислішанню компоту у лікарняній їдальні. Коли на подвір’ї, на яке нас виводили для ранкової прогулянки і обов’язкових фізичних вправ, почала методично сохнути і зникати трава, ми побачили в цьому якусь жахливу тенденцію. Альоша, місцевий спортивний ентузіаст, звернув нашу увагу на те, що фарба на спортивних спорудах почала посилено лущитися і залізо вкрилося товстим шаром іржі.  Незабаром лікар Орлов перестав голитися і його обличчя почало потроху вкриватися щораз густішою щетиною. Вахтер Стьопа в пориві якоїсь непояснимої злоби побив телевізор. Ще два дні він бідкався, що плюси перестали показувати „Секс і місто”, відмовлявся вживати хоч щось окрім води і шоколадок „Кіт-кат”, не хотів покидати територію лікарні і попросив лікаря приписати його в нашій палаті. На третій день, скориставшись ключами, які в нього забули забрати, він вийшов у двір і повісився на шнурі від холодильника. Його тіло все ще моторошно хиталося на дебелій гілляці старої липи, коли я на ранок по звичці визирнув у вікно. Виявилося, що психопат Валєра з 32-ї палати, який колись, здається, був судмедекспертом, переконав всіх не знімати тіло до приїзду міліції. Те, що міліція не з’являлася два дні після виклику, свідчило, що й у великому світі далеко не все гаразд. Ходили чутки, що вся міліція зараз на якихось навчаннях. Холодильник, як і можна було очікувати, невдовзі помер від знеструмлення і нас почали годувати щораз більш зіпсутими продуктами. В санітарки Лєни не почалися місячні, і пів лікарні ходило в понурому настрої, жахаючись одній думці про своє можливе батьківство. Я, зізнаюся, також трохи нервував. Наш місцевий Лєнін тепер переважно сидів на бордюрі під санітарною частиною затиснувши голову в руках і кляв робітничий клас. Наполеон звернувся з проханням до лікаря, який тепер нагадував Аятолу Хомейні, влаштувати йому зустріч з амбасадором Корсики для перемовин щодо його можливого повернення на батьківщину. Останньою краплею стало те, що дні почали чомусь невблаганно скорочуватися, а ночі, навпаки робилися щораз довшими, набридливішими і холоднішими, чи, вірніше, холодночнішими. Від усього побаченого в мене почала швидко прогресувати криза середніх віків і якесь загадкове, але неодмінно жахливе почуття гумору. Коли в Олександра Петровича з палати навпроти на пиці вискочив прищ, я сказав, що це чумний бубен і запропонував його вскрити, щоб врятувати приреченого. Хірургічного втручання вдалось уникнути лише завдяки появі санітарів і кінській дозі заспокійливого. Мочився я тепер переважно у вазони в коридорі, від чого в приміщеннях стояв характерний кислий аромат, і стара прибиральниця, баба Стефка, нерідко гонила мене мокрою ганчіркою, а інколи й шваброю. Я верескливо уникав ударів і голосно обурювався, що мені заважають справляти мою щонайприроднішу потребу. Коли звичайний каунселинг та психоаналітичні сеанси не дали жодних результатів, а мої сніданки та обіди, хоча також без позитивних наслідків, почали складатися майже виключно з хімпрепаратів, були використані грязеві ванни, гідротерапія, масажі, голковколювання та китайська мануальна терапія, і нічого не довело хоч найменшої ефективності, лікарі почали впадати у відчай. Адже під знаком питання опинилася не лише моя індивідуальна доля, а подальше майбутнє самої психіатричної професії, чию здатність зцілювати людські душі було поставлено під великий сумнів. У своєму анамнезі я, напевне, стрімко деградував від цілком звичайного, прозаїчного випадку, до статусу психіатричної аномалії з доволі песимістичним прогнозом, тобто до випадку, як я жартував, якщо й не епічного, то принаймні доволі поетичного. З’явився навіть якийсь гастролер з столичної лікарні, який захотів захистити по мені свою дисертацію. Я сказав, що він зможе це зробити лише через свій труп. Він повірив. Після консиліуму, який більше нагадував зібрання нацистського командування перед початком операції Барбаросса, було прийнято рішення піддати мене електротерапії. Вирок було виконано ще того ж дня. Напевне, щоб у мене не було часу подати апеляцію в Європейський суд з прав людини. У своїй загадковій злобі ці інквізитори вгатили в мене стільки вольт, що в сусідніх населених пунктах від замикання погоріла половина електропристроїв. В відплату жителі пошкодили водопровід, що постачав нашу лікарню. Так ми залишились без води і їли переважно смажені макарони та консерви з гусячим паштетом без вказівки на термін придатності, які нам передав один гарний хлопець, щоб ми підтримали його у боротьбі за добробут великого світу за нашими стінами. Звали його Яникович чи якось так, принаймні в списку, де ми мали двічі за останній час ставити свої хрестики, він стояв передостаннім.  Після довгої і незвично щирої розмови з лікарем стосовно причин моїх психічних негараздів, я зумів переконати його, що мені просто найелементарнішим способом не вистачає в крові тетрагідроканабінолу. В своїй аргументації я покликався на передовий досвід американських психіатрів, європейський рух за антипсихіатрію, теорії Р. Д. Ленга, Кастанеди та ситуаціоналістів. Не знаю, що саме справило на лікаря вирішальний вплив – сила моєї розгнузданої риторики, чи глухий кут, в який зайшли усі його спроби покращити ситуацію, однак у результаті я мав щасливу нагоду цілий тиждень насолоджуватися травою за рахунок ментальної інституції. По тому вона розділила печальну долю своєї бідолашної сестри на подвір’ї. Трави не стало. З плином часу ставало все тривожніше. Дільничний інспектор, який навідувався до нас раз на тиждень, прийшов на день пізніше і був чимось не на жарт стурбований. Хтось навіть пожартував, мабуть це був Толік, що в нього „азабочєний вигляд”. А потім, ще через день, ми побачили через бібліотечне вікно, що єдине було не заґратованим і виходило на далеку трасу десь за пів кілометра від лікарні, як по шосе в напрямку на Київ на великій швидкості промчала шикарна чорна машина, над якою майорів дивний помаранчевий прапор. Бібліотекарка Гануся, яка вчилася на заочному відділені з якоюсь українознавчою спеціалізацією, і вже десь пів року підпрацьовувала в лікарні, чомусь заплакала і почала тихо як Отче Наш бурмотіти „Заповіт” Шевченка. Хтось сказав, що це було передвісником приходу Антихриста, а замлікаря Куйбіда прочитала нам довгу лекцію про небезпеку повернення в Україну фашизму. Після лекції електрошок повторили вдруге. Втім окрім мене, його отримали ще двоє за те, що встряли з пані Куйбідою в непродуктивну дискусію про нагальні політичні питання. На цей раз місцеве населення вдалося до рішучіших дій, і, щоб уникнути повторення подібних інцидентів в майбутньому, нам відрізали світло, заваливши бульдозером декілька стовпів. Так ми залишилися без електроенергії. На другий день, це ,як я пам’ятаю, було в понеділок, 17 жовтня, принаймні так стверджував листок з настінного календарика, який я десь місяць тому зірвав в їдальні і відтоді ретельно зберігав під матрацом, лікар Орлов із тріумфальним обличчям і гендальфівською бородою увійшов у мою палату. Він напевне очікував, що електротерапія дала свій результат. Я був протилежної думки. У відповідь на його запитання щодо мого самопочуття, я попросив його бути мужчиною і врешті зняти з себе цю бридку бородату маску, явивши всім своє справжнє марсіанське обличчя. „Ще нічого, - сказав я, - якщо ви криєтесь з мотивів конспірації, врешті, ми всі любим Штірліца, але якщо ви ховаєтесь, бо соромитесь своєї істинної раси, тоді ви просто гідні зневаги”. Це все безумовно закінчилося б лоботомією, я міг прочитати це в його очах, і вже досі я б сидів як вареник в одиничній камері, не знаючи хто я, навіть якби мені тикнули в пику мій власний паспорт.  Моя жалюгідна доля психічно неповносправного набирала дедалі чіткіших обрисів страхітливого фатуму, так немов прямо в мене на очах вона перебувала операцію по зміні статі, ну принаймні граматичного роду, і все б закінчилося далеко не гепі-ендом, якщо б не почалася революція. Правда тоді її ще так не називали. В екстреному режимі нас розбудили і наказали зібратися на лікарняному подвір’ї, голому і похмурому. Нам сказали, що в великому світі була здійснена спроба вузькокланового путчу і державного перевороту, і що ми остання надія відновлення справедливості та порядку. Всім роздали зброю і по десять-п’ятнадцять бойових патронів. Виявилося, що за минулої революції у будинку лікарні розміщувався ревком і зброю після завершення бойових дій за недоглядом забули повернути на армійські склади. Тоді також, кажуть, використовували потенціал несправедливо відчужених від суспільства індивідів для встановлення справедливої конституційної влади. Мені дістався старий британський карабін, відібраний колись напевне у одного з іноземних інтервентів. Поки не зявилося вище командування, психи невпевнено розглядали нові цяцьки і розгублено переминалися з ноги на ногу. Жартівник Толік, якому на заздрість іншим випало отримати важкий революційний наган, виявив надмірну естетичну цікавість до бездоганної заокругленості нутрощів пістолетового дула і вистрелив собі прямо в око. Він так миттєво і без жодного крику звалився на землю з половиною знесеного ззаду черепа, що дехто навіть із санітарів дозволив собі саркастичний регіт з його незграбності, допоки всі второпали, що тут не до жартів. Запала хвилева тиша. Така несподівана і безглузда смерть одного з наших товаришів приголомшила всіх. Пришелепуватий Андрійко, приписаний в п’ятій палаті, але який жив переважно в підвалі під кухнею, почав тихо рюмсати, при чому це рюмсання швидко наростало і погрожувало перерости у справжнісіньке ридання. Авоська з жіночого відділення, яка також чомусь опинилася на плацу, через брак розуму, в якому вона, втім була невинна, намазала собі обличчя свіжою кровю і почала дико реготати. Санітари спробували її заспокоїти, але вона у відповідь вистрелила одному з них в коліно і кинулась кудись бігти. Цей інцидент також не додав до загальної позитивної атмосфери. Взагалі ситуація набирала загрозливих оборотів. Все от-от могло поринути в загальну паніку. Однак, на щастя, саме в цей момент зявився лікар і його замісник. На його голові красувалася зсунута набакир чапаївська шапка. Борода була по-чеченськи кругло підстриженою. Куйбіда мала на собі революційну шкірянку і берет.

 

Орлов зверхньо окинув оком розпростерте на брудній землі тіло Толіка і зробив філософське зауваження, що, мовляв, відновлення законності і порядку вимагає інколи ще більших жертв. Жертв, додав він, на які він готовий піти. Далі він наказав санітарам знайти і пристрелити Авоську, якщо вона чинитиме опір, і прочитав нам коротку ввідну промову, з якої мені особисто найприємніше було почути, що ми останні захисники своєї вітчизни від американської помаранчевої чуми, яка хоче зруйнувати нашу стабільність та благополуччя. Невдовзі після закінчення його промови на подвір’я заїхала велика зелена машина і нам всім було наказано вантажитися в кузов. За кермом був наш дільничний. Поряд з ним сіли лікар та Куйбіда. Зверху на кабіні прив’язали великий синьо-білий прапор, який мав розвіватися на вітрі. Нам пояснили, що це прапор добра, послідовності та справедливості, і ми були дуже горді виступати в свій праведний похід саме під прапором справедливості. Олександр Петрович навіть стиха зронив сльозу, відвернувшись від усіх вздовж лівого борту. Коли ми вже від’їжджали, ранкову тишу раптом прорізало два пронизливих постріли. Напевне Авоська таки чинила опір. „А шкода, що зараз немає снігу”, сказав я, дивлячись на порожнє подвір’я, яке стрімко від нас віддалялося. „Кров на снігу виглядає куди поетичніше.”