Шопінг таун США. Віктор Ґрюен, холодна війна та шопінг-центр. Анет Балдоф

У 1943 американський журнал „Архітектурний форум” (ArchitecturalForum) запросив Віктора Ґрюена та його дружину Елсі Круммек взяти участь у дискусії щодо архітектонічних форм післявоєнного періоду. Редактори числа „Архітектура 194х” (Architecture 194x), звернулись до визнаних модерністів, таких як Міс ван дер Рое та Чарльз Імс, з проханням розробити план міста-моделі для "194x" року, або іншими словами, для невизначеного року, до якого друга світова війна мала б завершитися. Передбачалось, що архітектори-партнери Ґрюен та Круммек розроблять прототип "регіонального шопінг-центру". Редактори наголошували, що шопінг-центр мав бути розміщений на околицях міста, на торгівельному острові між двома магістралями, які були б ніби доповненням до пішохідної зони в центрі міста. "Як можна зробити процес шопінгу більш привабливим?" - запитали видавці у Ґрюена та Круммек, які, на момент конкурсу, були відомі своїми ефектними дизайнами вітрин для бутіків на П’ятій Авеню та для національних мереж супермаркетів на околицях американських міст.

 

Архітектори відповіли комісії, що треба побудувати "маленький місцевий шопінг-центр" із дизайном, який би значно перевершував визначені розміри та функції центру. Ґрюен пізніше пояснив, що цей проект відображав їхнє розчарування Лос Анджелесом, де великі відстані між магазинами, регулярні затори на дорогах та відсутність пішохідних зон перетворювали шопінг на виснажливе заняття. Ґрюен та Круммек вбачали у Лос Анджелесі прототип "повоєнної Америки з розвиненою автомобільною промисловістю". Їхній контр-дизайн орієнтувався на традиційні головні площі європейських міст. Відповідно, вони запропонували дві головні структурні інновації: по-перше, автомобілю та шоперу приписувались дві чітко визначені просторові одиниці, а, по-друге, зливались споживацький та публічний простір. Виходячи з таких міркувань, Ґрюен та Круммек спроектували центр, який був організований навколо просторої зеленої площі – з озелененими ресторанами, молочними барами та музичними стендами. У їхньому проекті було інтегровано 28 магазинів та 13 місць громадського користування; таких як бібліотека, пошта, театр, лекційний зал, нічний клуб, дитяча кімната, кімната для ігор та стайня для поні.

Редактори „Архітектурного форуму” (ArchitecturalForum) відхилили розробку Ґрюена та Круммек. Вони наголошували на зменшеній версії "регіонального шопінг-центру" та наполягали, щоб архітектори переробили свій проект відповідно до цих директив. Ґрюен та Круммек відповіли поправкою, яка пізніше виявилась вирішальною: вони полишили ідею зеленої площі в центрі комплексу та запропонували побудувати закритий скляний будинок круглої форми. Вони оточили внутрішньо-направлений торгівельний комплекс двома кільцями. Перше кільце повинне було служити пішохідною зоною, а друге – парковкою для автомобілів. Але ця розробка також не задовольнила комісію. Джордж Нельсон, головний редактор, був шокований та доводив, що забравши центральну площу, були втрачені місця для сидіння та прогулянок. Для нього, шопінг-центр у вигляді закритого простору був незбагненним. Врешті, Ґрюен та Круммек подали дизайн традиційного шопінг-центру з магазинами, розміщеними у формі букви "U" навкруги дворика. Очевидно, час тих, хто буде прославляти закриті шопінг-центри через кілька років, ще не настав. І лише десяток років пізніше, Ґрюен спромігся переконати двох великих власників супермаркетів у прибутковості закритого шопінг-центру. Незважаючи на автомобілі, вуличних торговців, тварин та інші потенційні перешкоди, та за підтримки технології нагляду, шопінг-центр буде уособлювати ідеальні типові якості приміського стилю життя – порядок, чистоту та безпеку. Потім, в часи 50-х, громадська думка щодо „інтроверсійної архітектури” Ґрюена фундаментально зміниться. Що ж власне стало причиною цієї зміни думки про закритий внутрішньо направлений споживацький простір?

 

 

Перетворення шопінг простору, розробленого Ґрюеном та Круммек (на формальному рівні – перехід від принципу відкритості до закритості, на рівні матеріалу - від скла до бетону) сьогодні можна інтерпретувати як вияв тектонічного зсуву, який заволодів політичною та культурного сферами повоєнної Америки. Ґрюенова друга дружина та багаторічний партнер Елсі Круммек, яка до народження другої дитини та їхнього розлучення, яке відбулось невдовзі після цього, брала участь у розробці цього нового виду дизайну, ледве згадується в офіційній історіографії Ґрюена. Сьогодні, Віктор Ґрюен вважається винахідником шопінг-центру.

Між 1940-ми та 1957-м, у ході становлення радикально біполярного світу, колективний дух американської нації відійшов від самостверджуючого прославляння кінця Другої світової та звернувся до тривожного очікування тотальної війни. Загальнопануючий страх перед третьою світовою часто порівнювали з "низькопробною гарячкою, якої нація не могла позбутися". У цій наскрізь просоченій страхом ситуації, "філософія стримування" надавала інструмент для посилення контролю. Герметично запечатаний шопінг-центр виголошував цю філософію з конкретним символом, який об’єднував такі дві функції: завдяки внутрішній направленості, або іншими словами, направленості до шопера, такий центр пропонував безпеку, захисток та сховище. Він надавав „відірваним від коренів” жителям передмість, що швидко розросталися, відчуття значущості та емоційного символу надії. Щодо зовнішньої направленості, або, іншими словами, до ворожого Радянського Союзу та до прихильників комунізму, шопінг-центр давав сигнал про вищість капіталізму; він стояв як матеріальний доказ принципів соціальної рівності та свободи вибору, притаманної споживацтву.

Шопінг-центр, з його іконографією сховища, пропонував просторове переміщення зовнішньо-політичної стратегії "стримування" і, таким чином, встановив матеріальні передумови для наступних слабших форм соціального та культурного "стримування". Для прикладу, шопінг-центр підтримав "стримування" жінок, які після повернення чоловіків-солдатів після Другої Світової війни, зняли свої кандидатури з ринку зайнятості та вклали свою робочу енергію у виховання дітей, роботу по дому та споживання. Центр також пропонував білим жителям передмість певну зону безпеки з охороною, в той же час даючи поштовх урбанізму та гарантуючи гомогенність. Завдяки такій сукупності фактів, історія шопінг- центру неминуче пов’язана з історією політики расизму.

Віктор Ґрюен, народився 1903 року під іменем Віктор Дейвід Ґрюнбаум, виріс у Відні; у 1938 році, чотири місяці після приєднання Австрії до Німеччини, йому вдалося втекти до США. Коли єврей-емігрант почав просувати свою концепцію "регіонального шопінг-центру", він стверджував, що всі великі міста Європи були побудовані на стійкій комбінації комерційного та соціального простору. На противагу їм, американські передмістя, наполягав Ґрюен, являли собою моно-функціональні розкидані поселення, які складались зі скупчень окремих приватних будинків. З метою сприяння розвитку громадського та суспільного життя у цьому беззмістовному поселенні, Ґрюен запропонував започаткувати так-звані "шопінг тауни". Людина з власним баченням, самопроголошений "народний архітектор" виступив з пропозицією будівництва гігантських проектів, які могли б об’єднати комерційну та  громадську діяльність та пропонували б ізольованим домохазяйкам, самотнім пенсіонерам та тінейджерам, що тинялися без діла, місце для проведення їхнього часу.
Було нелегко знайти інвесторів для проектів такого масштабу. Ґрюену довелось продавати свої ідеї. Він використав страх холодної війни та продав шопінг-центр як сховище та зону для евакуації на випадок атаки, незважаючи на той факт, що в передвоєнному Відні, будучи ярим соціалістом, він брав активну участь в політичному кабаре; він обіцяв здійснення мрій споживачів, хоча він особисто ненавидів шопінг. Пізніше, коли Ґрюен зміг реалізувати свої архітектурні бачення, шопінг-центр почав означати щось набагато більше, ніж він очікував. Між першою розробкою Ґрюена 1943 року та бумом шопінг-центрів п’ятнадцять років по тому, роль споживацтва у США фундаментально змінилася: споживацтво більше не було просто тенденцією, а стало основною рушійною силою в повоєнній Америці. З цієї причини біографія Ґрюена близько пов’язана з трагедією капіталізму: за п’ятнадцять років, всі громадські та публічні місця, які Ґрюен першочергово включив у проект шопінг-центру, були поглинуті жадібністю спекулянтів від комерції та нерухомості. Багатофункціональні "шопінг тауни" дали поштовх до появи гігантських машин роздрібної торгівлі, які служили двом тенденціям, що визначали той період: споживацтву та "політиці стримування".

 

 

У період після Другої світової війни посол США у Москві Джордж Кенан рекомендував протистояти тривожному поширенню комунізму так званою "політикою стримування". Як наслідок, зовнішня політика США намагалась обмежити комунізм за допомогою політичної дипломатії, військових втручань та спокусливої сили споживання. Оскільки зовнішня політика орієнтувалась на принцип "стримування", цивільна оборона на домашніх кордонах орієнтувався на принцип "розосередження". Ця внутрішня політика поєдналася з уже існуючим процесом розвитку міст, який був започаткований в 1944 році прийняттям так званого закону ветеранів (GIlaw), або Акту перевлаштування військовослужбовців (Serviceman'sReadjustmentAct (SRA). Цей Акт повинен був служити спеціальним визнанням військової служби приблизно16 мільйонів американських військовослужбовців у роки Другої світової війни; більше того, цей закон був спробою протистояти загрозі житлової кризи та стимулювати повоєнну економіку. Цей Акт давав можливість колишнім військовослужбовцям скористатись державним безготівковим кредитом на купівлю їхніх власних будинків. П’ять мільйонів ветеранів отримали права власності на свої будинки таким способом. Проте, на практиці, ця "демократизація" підлягала чітко окресленим обмеженням: до кінця 50-х агентства нерухомості та власники будинків практикували політику ізоляції, часто санкціоновану державою, яка заважала розселенню афро-американського населення міст у передмістя. Громадські субсидії, такі як цей Акт, широко застосовувались для консолідації расової сегрегації.

Згідно з думкою істориків-урбаністів, однією з причин втечі з міст у передмістя, наряду з вищезгаданими расовими та державними субсидуваннями, стали низькі ціни на нерухомість, розвиток економіки та приріст населення. Часто звучить думка, що тоді як подібні закони забезпечували фінансову основу для "завоювання приміського фронту" ветеранами, психічні та психологічні умови, які гнали сім’ї середнього класу з міста, вироблялись в політичному кліматі, в якому розмови про урбаністичну вразливість та ризик ядерної атаки були безперервними.

Ступінь проблематичності громадської сфери міського життя можна побачити у статті, надрукованій у журналі «Life» 18 грудня 1950 року під назвою „Як американські міста можуть приготуватись до атомної війни” (HowUSCitiesCanPrepareforAtomicWar). Оскільки американські міста були найвразливішими мішенями у світі, стаття попереджала: спочатку відбудеться моментальна та тотальна деструкція широкої території з сотнями тисяч жертв; потім буде паралізована транспортна система, відрізані електро- та водопостачання та перерване постачання харчів. У паніці люди будуть тікати з міст.

Журнал надрукував інтерв’ю з Норбертом Вінером, винахідником кібернетики, який обстоював думку облаштування "поясів безпеки" на околицях міст. У мирний час ці пояси сприяли б субурбанізації; а під час війни вони б використовувались для цивільного захисту. Мапа, яка слугувала для ілюстрації аргументів Вінера, показувала "пояс безпеки" невідомого міста; вона вміщала численні лікарні, склади, заводи, нафтосховища, залізничний вокзал та шопінг-центр. Таким чином, шопінг-центр став складовою програми цивільного захисту.

Тоді як журнал «Life» наполегливо займався питанням реорганізації міст для мінімалізації кількості смертей після ядерної атаки, державні школи, розміщені у районах ризику, приймали більш рішучі міри: між серпнем 1950 та квітнем 1951 школи в Нью Йорку, Лос Анджелесі, Чикаго, Детройті, Мілуокі, Форт Уерт, Сан Франциско та Філадельфії проводили регулярні учбові тривоги на випадок авіа рейдів. Ці учбові тривоги, які ще називали "пригніться та прикрийтесь руками" мали на меті поширити обізнаність про небезпеку та зробити реакцію дітей адекватною. У Нью Йорку вчителі державних шкіл роздавали учням бейджики для полегшення розпізнавання після атаки. Політика страху була всюдисущою: тривога була притаманною рутині щоденного міського життя.

У 1951 році учбові тривоги увінчуються заснуванням Федеральної Адміністрації Цивільного Оборони (FederalCivilDefenceAdministration (FCDA). Її голова, Міллард Калдвелл, закликав до програми, яка б на національному рівні координувала зведення громадських бункерів та заохочувала б "укріплення" існуючих будівель у приватному порядку. Маючи до смішного малий бюджет, програма врешті змушена була обмежити свою місію громадськими роботами. Для того, щоб поширити філософію учбових тривог, було організовано пересувні виставки, випущено десять мільйонів коміксів та 55 мільйонів кишенькових карток, що містили інструкцію дійї після ядерної атаки. Федеральна Адміністрація Цивільної Оборони також випустила мультфільм „Черепашка Берт” (BerttheTurtle), в якому глядачам було показано, як себе захистити від ядерного вибуху.

У той час, коли програма учбових тривог продовжувала домінувати в уявленні людей про цивільну оборону, уряд Ейзенхауера, зважаючи на економічні міркування, давно вже відійшов від концепції бункерів і звернув увагу на процес евакуації. Приблизно у той же час, Віктор Ґрюен та його новий партнер Карл ван Левен опинилися на величезному полі в десяти кілометрах від центру Детройту: "Там були всі ці страхітливі машини для відгортання землі, які совали і пересовували землю і змінювали ці 200 акрів" - згадував ван Левен, який до того, як прийти працювати в компанію Ґрюен & Круммек Партнери, працював у корпорації Диснея. Спостерігаючи як бульдозер вирівнював територію, Ґрюен повернувся до ван Левена і сказав, "о Боже, а ми таки зухвалі".

 

 

Як згадує Ґрюен перший контакт із компанією-власником великого супермаркету J. L. Hudson Co. відбувся у 1948 році. Після відвідин супермаркету Hudson в центрі Детройту, Ґрюен написав термінового листа до президента компанії Оскара Веббера, сильно наголошуючи на думці перенести магазин на околиці та переконуючи його відкрити ринки збуту у передмістях Детройту, які так швидко розширювались.

Три роки по тому Віктор Ґрюен представив компанії 20-річний план. Для того, щоб утриматись на позиції лідера, яку на той момент супермаркети Hudson займали в центрі міста, Ґрюен та ван Левен розробили концепцію, яка включала чотири регіональні шопінг-центри. Згідно з їхнім проектом, шопінг-центри Істленд, Нортленд, Саусленд та Вестленд повинні були стати чимось набагато більшим за просте зібрання магазинів; вони задумувались як "місця кристалізації суспільного життя передмість ... розташовані на околицях нещодавно побудованих приміських районів". Вони розміщувались приблизно в десяти кілометрах від центру міста, в самому серці процвітаючих околиць.

Кілька місяців по тому, в одному з номерів журналу «Прогресивна Архітектура» (ProgressiveArchitecture) Ґрюен пояснив логіку такого розташування, поборником якої він був. "А хіба безпека полягає у розосередженості?" – запитали редактори і запросили Ґрюена представити план компанії Hudson. Ґрюен наголошував, що його дизайн "ці чотири великі шопінг-центри, розміщені на великій відстані від промислових мішеней, в мирний час задовольняють загальні потреби, а в часи війни можуть, при необхідності, застосовуватись як центри оборони для реабілітації, перебазування та першої медичної допомоги."

Задумка створення шопінг-центру знаходиться у точці перетину між політикою холодної війни та повоєнним капіталізмом. Це плід повоєнного страху та споживацьких мрій і, як такий, він ілюструє напругу між страхом перед тотальним винищенням та ейфорією споживчої утопії. І це не просто збіг обставин, що перший шопінг-центр у США був побудований саме у той момент, коли нація досягла свого економічного апогею, а звичайні громадяни стояли на роздоріжжі, пристрасно обговорюючи всі переваги та недоліки бункерів та евакуаційних зон. У 1953 році, 145 тисяч американців встановили нові телефони, 600 тисяч купили нові телевізори і пів мільйона купили нові автомобілі.

Вже в роки Другої світової війни, Президент Рузвельт неодноразово мобілізував споживацтво маючи на меті воєнні цілі. У Європі американські солдати боролись не лише проти націонал-соціалістичного режиму, але також і за "американський спосіб життя", іншими словами, за телевізори, пральні машини та автомобілі. Після війни ідеологія споживацтва стала обов’язковим елементом американського стилю життя. Повоєнний ідеал американського громадянина, або, краще сказати, громадянки, був створений у такому контексті: споживацтво почали визначати як особисте задоволення та громадянський обов’язок.

Цей особливе сплетення сил, очевидно, надихнуло Ґрюена мислити в глобальних масштабах. Нортленд-центр був першим із чотирьох центрів, які будувались на околицях Детройту. Тридцятимільйонний комплекс, який вміщав супермаркет та біля ста магазинів, був побудований за так званою груповою схемою. Комплекс складався з п’яти будівель, розміщених у формі букви U навкруги двору, з фонтанами, лавочками, скульптурами та колонадами. Пасаж, розміщений на перетині двору та магазинних вітрин, становив, як пояснював Ґрюен, "невід’ємну частину міського середовища". У Нортленд-центрі він реалізував велику кількість архітектонічних елементів, спільно розроблених з Елсі Круммек для шопінг-центру, поданого до журналу „Архітектура 194х” (Architecture 194x). Перед комплексом були розташовані величезна зона для паркування та окремий в’їзд; а у самому центрі, окрім комерційних торгівельних точок, містилась велика кількість приміщень громадського користування, включно з дитячою кімнатою, конференц-залом та зоопарком. Як захоплено повідомляв Ґрюен під час церемонії відкриття 22 березня 1954 року, це був "перший шопінг-центр майбутнього".

І зовсім не випадково саме у Детройті Ґрюен зміг реалізувати своє бачення шопінг тауну: в цьому двохмільйонному місті розмістились три найбільші автовиробники США – «Крайслер», «Форд» та «Дженерал Моторс». У 50-ті завдяки цим трьом компаніям утворився багатий платоспроможний середній клас. Детройт був відомий як економічний рай; але в той же час, через свою зосередженість на промисловості, місто також вважалось потенційною мішенню для ядерної атаки. Компанія Форд мала свій власний бункер, а місцева організація цивільної оборони пропонувала регулярні курси та тренувальні сесії для підготовки на випадок надзвичайної ситуації. У місті впроваджувався план децентралізації.

Результатом цих спроб стало те, що Детройт почали вважати прототипом субурбанізації. Заможні білі жителі центру переїжджали на околиці, оселяючись в "безпечних" районах, або, іншими словами, в районах, відмежованих "расовими" кордонами. Шляхопроводи, які повинні були полегшувати доступ до приміських проектів, часто наскрізь прорізали райони, заселені афро-американським робочим класом – метою містобудування було створення нових житлових районів і, в той же час, повне знищення давно існуючих проблемних зон. У 1953 році Президент Ейзенхауер призначив Чарльза Ервіна Уілсона, президента «Дженерал Моторз», міністром оборони. У 1955 році «Дженерал Моторз» стала першою американською компанією з оборотом більше мільярда доларів; у тому ж році компанія «Дженерал Моторз» з гордістю оголосила про демонтаж громадської трамвайної мережі, таким чином роблячи рішучий крок до приватизації транспортної промисловості. Під час святкування 50-ї річниці Нортленд-центру в 2004 році, газета «Вільна преса Детройту» згадала мера та агентів нерухомості, які перешкоджали афроамериканцям та іншим етнічним меншинам поселятися в нових приміських районах. Якщо ж представники цих меншин таки робили спроби перебратись до передмість Детройту, то на їхні будинки часто нападали сусіди.

Розміщені в таких надійно захищених районах, перші регіональні шопінг-центри були для білих жителів передмість безпечним та чистим мікрокосмом, який їм дозволяв повністю віддалитись від торгівельних вулиць центру міста. Шопінг-центр, таке собі герметично запечатане місто, оточене стінами, чітко визначав межі поняття урбаністичної точки перетину в передмістях, що його так довго пропагував Ґрюен. У своїх перших ескізах, Ґрюен постійно сприймав без жодних доказів продуктивність конкурентних відносин між шопінг-зонами передмість та центру міста. Його діагноз гострої потреби соціалізації в передмістях виявився точним, хоча він абсолютно недооцінював "расистського" підтексту цієї потреби. Хоча шопінг-центри насправді розроблялись як відлуння страхів холодної війни та ейфорії споживчої утопії, їхня популярність живилась подвійними потребами географічної ізоляції та стратегічного "стримування" афроамериканців у межах міст.

Громадське субсидіювання відверто підтримувало ці тренди. Коли в 1954 році загальнонаціональне скасування расової сегрегації в школах прискорило масові переселення – або як його ще називали, "білу втечу" – та відповідно бум будівництва в передмістях, уряд Ейзенхауера надав власникам шопінг-центрів бонус: федеральна програма "пришвидшеної амортизації" дозволяла власникам комерційних будівель відраховувати витрати на будівництво з податку і таким чином повною мірою покривати непрямі витрати. Можливість скористатись підтримкою держави для нових будівель спровокувала безпрецедентний приріст шопінг-центрів. Як тільки ця програма була затверджена, в США було побудовано 25 нових регіональних шопінг-центрів.

 

 

Розширення споживацького простору мало особливий ефект на ґендерну економіку. У своїх проектах шопінг таунів, Ґрюен з самого початку мав намір будувати для жінок. Нові центри повинні були полегшити щоденне життя жінок. "Крім того, що домогосподарка витрачає багато часу на кухню, вона також витрачає море часу на шопінг" – прокоментував Ґрюен в радіоефірі в 1953 році. Маючи під рукою кубики для конструктора та моделі дерев, він продемонстрував радіо-ведучому як "наша маленька місіс Шопер" може знайти спокій та затишок у шопінг-центрі, який перенесли з "брудної магістралі" у "тихий парк". Згідно з визначенням Ґрюена, шопінг основувався на поєднанні роботи та відпочинку. Шопінг-центр повинен був забезпечити жінкам місцем для соціального та культурного життя та запобігти ізоляції передмість. Він повинен був полегшити життя тих жінок, які не мали доступу до громадського транспорту або дитсадків – жінок, у яких було відчуття, як говорив Ґрюен, "що їхні життя були порожніми та нудними", оскільки "в передмістях не було чим зайнятись".

Сьогодні, практично широковідомим є той факт, що ґендерна політика 50-х базувалась на поляризованих диференціаціях. Історичні документи доводять, що перед лицем загрози війни, жінки шукали притулку у приватному просторі. Тоді як вони остаточно замкнулись у своїх приватних будинках, для чоловіків з’явилась інша форма самозахисту: коли у 1953 році вперше з’явився чоловічий журнал Playboy, головний редактор Х'ю Хефнер висловив думку, що еротичні фото Мерилін Монро пропонували чоловікам "невеличку віддушину від тривог атомної ери".

Емпіричні дані підводять до підтвердження тези про те, що 50-ті були золотою ерою американської сім’ї: у повоєнні роки молоді американські жінки та чоловіки одружувались частіше та в молодшому віці, ніж європейці. Вони засновували великі сім’ї і розлучались набагато рідше, ніж попередні та наступні покоління. "Хвиля мейнстріму була настільки сильною, що людині потрібно було зробити лише один крок з берегу і поплисти за течією до одруження та материнства" – згадує Бретт Гарві у своїй книзі „П’ятдесяті: усна історія жінки” (TheFifties: AWoman'sOralHistory). Робота по дому була настільки укорінена в блаженство ядерної сім’ї, що вона вважалась не роботою, а  особистим становленням. Обов’язок виконання великої кількості робіт по дому йшов пліч-о-пліч із батареєю споживчих товарів, які обіцяли зробити роботу по дому улюбленим заняттям, яке б приносило задоволення.

Існує загальноприйняте припущення, що жінки цього десятиліття займались виключно роботою по дому та материнськими справами, хоча частка жінок на ринку праці послідовно зростала впродовж всього цього періоду. До кінця 50-х, частка жінок становила лише трохи більше 35% національної робочої сили. Лізабет Коен та інші феміністки доводили, що образ раболіпної жінки, який широко асоціюється з 50-ми, у першу чергу є результатом депресії, або, іншими словами, 20-ми та 30-ми роками, коли безробітні чоловіки та батьки прагнули ґендерної диференціації повноважень; їхні дочки та дружини, які бажали їх заохотити, у свою чергу також підтримували цей образ сильного чоловіка-годувальника. У той же час, другосортність жінок 50-х в США узаконювалась: жінки особисто не могли брати позик чи страховок, не могли придбати будинок та не мали права підписувати контрактів.

 

 

У 1952-му, коли Ґрюен все ще працював над загальною реконструкцією міста Детройт, його найняли власники Дейтона зі штату Міннесота як підрядника для розробки такого супермаркету, який би відповідав стилю життя в передмісті. Тому Ґрюен представив більш сміливий концепт, ніж той, який він розробив для Детройту. Він запропонував збудувати "абсолютно нове суспільство", або, іншими словами, ціле місто. Незважаючи на застереження, сім’я Дейтонів придбала велику ділянку землі у десяти кілометрах від центру Міннеаполісу. Ґрюен розробив проект, який складався з житлових багатоповерхових будівель, приватних будинків, парку, медичного центру, озера, плану вулиць та унікального шопінг-центру. Моделюючи свій шопінг-центр у міланській "Галереї", Ґрюен розробив те, що залишиться в історії як перший абсолютно герметичний та штучно кондиціонований шопінг-центр. Комплекс був розташований навкруги критого, яскраво освітленого двоповерхового атріуму, який вміщав в себе 2 супермаркети та 72 магазини.

Коли в 1956 відкрився Саусдейл центр, преса прославляла двадцятимільйонний проект як світовий успіх. Місцеві газети вітали "цілком жиле середовище"; журнал „Архітектурний реєстр” (ArchitecturalRecord) вихваляв той привабливий спосіб, в який екстер’єр став "кращим внутрішнім зовнішнім простором". Проте, рік після відкриття, журнал «Трибуна Міннеаполісу» (MinneapolisMinn. Tribune) опублікував статтю, яка привернула увагу до суперечності в Ґрюеновій концептуальній тріаді жінок, торгівлі та суспільного життя. Маючи назву „Передмістя чи петля? В якому напрямку йде місіс Шопер?” (SuburborLoop? WhichdirectionisMrs. Shoppergoing?), ця стаття зазначала, що з появою шопінг-центру "місіс Домогосподарці Міннеаполісу" було надано право вибору місця для шопінгу. Домогосподарка могла причепуритись та направитись у центр міста або "запакувати дітей в машину та їхати на закупи – все ще не знімаючи бігудів". У журналі було зроблено висновок, що оскільки шопінг-центр був одночасно "традиційним та буденним", то "майбутнє належить шопінг-центру".

Ця стаття, з її наголосом на практичній функціональності шопінг-центру, вказувала на межі Ґрюенового бачення колективної Аґори. Шопінг-центр полегшував повсякденне життя  жителям передмість; але ні для власника, ні для шопера колективне інвестування в комунальну громадську сферу не було пріоритетом. "Всі чепуряться і не мають куди піти" – ось як Ґрюен описував злиденний стан приміського стилю життя кілька років по тому.

За допомогою своєї концепції шопінг-центру, Ґрюен врешті досяг успіху у створенні місця соціалізації домогосподарок. А домогосподарки та інші особи, які були поза ринком праці – пенсіонери, діти та підлітки – знайшли в шопінг центрі порятунок: згідно з емпіричним дослідженням Джері Якобса, шопінг центри-стали місцями, де можна було провести час, зустрітись з друзями та відчути плинність ("нічого незвичного не трапляється"). Проте, шопінг-центр, втиснутий між ґендерною політикою та страхом, викликаним ходом холодної війни, врешті решт забезпечував жінок і відчуттям "стримування" і притулком. Центр в прямому значенні цього слова пропонував захисток тим, хто боявся бомбардування; він також обіцяв емоційний прихисток тим, хто страждав від самотності передмість, «втрати коренів» та нудьги. Немає жодних сумнівів в тому, що шопінг-центр полегшив життя жінок, які були національними репродуктивними робітницями, але він також утвердив традиційне визначення жінок як домогосподарок  та піклувальниць та підтвердив їхнє місце у споживчому просторі. Ґрюен був правий, коли підкреслював все більшу ізоляцію та фрустрацію жінок, але він знову сильно недооцінив політичну силу, яка надихала ґендерну просторову поляризацію. "Передмістя стало пустинною землею, вдень заселеною майже без виключень жінками та дітьми та чітко розділеною сімейними доходами, а також соціальними, релігійними та расовими ознаками": це і був діагноз Ґрюена 1960 року, який він висловив в своїй книзі «Шопінг таун США. Планування шопінг-центрів» (ShoppingTownsUSA. The Planning of Shopping Centres).

 

 

Особливий зв’язок між прихистком та просторовими обмеженнями у сфері ґендерної політики стає особливо зрозумілим, коли його проаналізувати в контексті політики холодної війни. 23 липня 1953 року віце-президент Річард М. Ніксон прибув з візитом в Москву до російського вождя Нікіти Хрущова. У компетенцію Ніксона входила демонстрація радянським політикам американських національних експонатів – останні моделі окремих сімейних будиночків, інструменти, автомобілі, продукти моди та вільно доступна «Пепсі» повинні були проілюструвати "що [...] таке свобода". Стоячи біля моделі облаштованої кухні, Ніксон намагався дати філософське окреслення семіотиці хатніх приладів: "Для нас, різноманіття, право вибору, [...] є найважливішим [...] У нас немає єдиного рішення, прийнятого зверху одним урядовцем. [...] Ми маємо багато різних виробників і багато різних видів пральних машин для того, щоб дати нашим домогосподаркам право вибору."

За два роки до приїзду Ніксона в Москву, Радянський Союз запустив у космос перший супутник. Починаючи з того часу, відносини між СРСР та США були натягнутими. "Чи не краще було б конкурувати у відповідних перевагах пральних машин, ніж у силі ракет?" – запитав Ніксон. Хрущов відповів: "Ви є адвокатом капіталізмом, а я – адвокатом комунізму. Давайте порівняємо." Ніксон вихвалявся, що дві третини 44 мільйонів американських сімей мали права власності на свої будинки, а також володіли 56 мільйонами автомобілів, 50 мільйонами телевізорів та 143 мільйонами радіоприймачів. "Сполучені Штати стоять найближче до ідеалу всезагальної заможності в безкласовому суспільстві" – підсумував Ніксон. Він пояснив, що "шаблонний будинок" був не віллою, а простим будиночком фермерського типу, цілком доступним простому робітнику. Будиночок, як він пояснив, був оснащений сучасними приладами, які "полегшують життя дружин з передмість".

Хоча думки двох державних діячів сильно різнились у питанні визначення свободи, вони змогли дійти згоди, коли мова зайшла про роль жінок. Тоді як Ніксон оцінював захопленим поглядом молодих російських жінок, що демонстрували купальні та спортивні костюми, Хрущов прокоментував, "То Ви також за дівчат." А коли Ніксон оглядав машину, яка сама мила підлогу, він саркастично заявив: "А Вам не потрібні дружини". Постулат Ніксона про споживання обіцяв усунення класової диференціації: утопічний аспект споживацтва пропонував чоловікам перспективу рівного доступу до омріяного будиночка в передмісті. Ця мрія гарантувала збереження часу для жінок в процесі виконання їхніх щоденних хатніх справ. Коментар Ніксона натякав на те, що споживацтво мало на меті викорінення класових відмінностей, у той же час утверджуючи ґендерну різницю. Класова політика Ніксона боролась за рівність, але його ґендерна політика мала на меті просторове обмеження, або іншими словами "утримання" жінок.

 

 

У 1957 році, один рік після відкриття Центру Саусдейл, 940 шопінг-центрів відкрились в США. До 1960 ця кількість подвоїлась і продовжувала зростати щорічно аж до 1963 року. На той момент багато критиків субурбанізації, включаючи Ґрюена, давно вже визнали, що ідеал типового центру-матриці зазнав невдачі: замість того, щоб, як передбачалось, робити вклад в економіку міста, від відкачував цінні ресурси; більше того, його вклад у сферу соціальної діяльності в передмісті був обмеженим. З роками, кількість приміщень соціального значення різко скоротилась, вони були замінені торговими точками, які часто лише симулювали громадське життя. З поширенням нової споживчої типології, концепція світу у шопінг-центрі перетворилась на концепцію світу як шопінг-центру. Принципи, які розвинулись в концепції-шопінг центру – як, наприклад, "суміжні атракціони", "гіперспоживання" – все більше і більше обмежували явно некомерційні приміщення, такі як культурні центри, зони відпочинку та музеї.

Поширення шопінг центрів – це матеріальний доказ провідного твердження ідеології споживача: шопінг-центр, як зазначав Уільям Ковінскі, став апогеєм американської мрії, "і пристойний і безумний; чітке утвердження, форма повоєнного раю". У цих шопінг-центрах, домогосподарки з сімей, які втекли з центрів міст, знаходили речі, якими вони заповнювали свої будинки. І з тих пір, припускає Лін Шпігель, шопінг-центр функціонував як певна форма театру – "сцена, на якій можна розіграти ряд буржуазних соціальних звичаїв". Повоєнна реклама, журнали та посібники забезпечували сценарії для цих драм та комедій. Вони пропонували сприймати сімейний будинок як вітрину та рекомендували такі форми постановки, які сприяли ефектним сценам.

У такому контексті, шопінг центр був свого роду мегасценою, на якій можна було розігрувати драму під назвою "американський стиль життя". Будучи сповненим ентузіазму церемоніймейстером  у Віденському політичному кабаре в 1926-1934 роках, Ґрюен мав досить великий досвід у фокусах постановки; робота в антисемітському Відні навчила його мистецтву поетичної метафори, витонченої символічної мови та незначних натяків. Удень вишколений будівничий та архітектор займався модернізацією квартир та магазинів друзів-євреїв; а вночі він віддавався мистецтву каламбуру. Одного разу, Ґрюен "зважив" слова на ринкових вагах після того, як поліцейський попередив його, щоб в майбутньому він "більш ретельно зважував свої слова". Ґрюен писав вірші, популярні п’єси, памфлети та розважальні вечірні вистави. Після втечі до США, він спочатку намагався заснувати кабаре «Групи артистів-біженців» на Бродвеї; але, незважаючи на успіх, він все таки надав перевагу поверненню до архітектури. Він зацікавився розробкою ефектних сцен, які, за допомогою абстрактного модернізму з однієї сторони та  новаторства просторових маніпуляцій з другої, являли собою ідеальні проектні плани для "уявного десь", обіцяючи неймовірні можливості для самореалізації.

 

 

У 1950-х, коли шопінг-центр все ще вважався символом американського повоєнного процвітання, соціальні рухи все більше почали привертати увагу до "стримування" жінок та чорних, оскільки це було необхідно зробити, щоб утримати цю мрію. Як і в інші часи виразного пригноблення, у ситуації ясної поступливості раптом з’явились опозиційні сили. Опис 1950-х, як декади гіперкомфорту та успішного просторового обмеження, не зовсім відповідає дійсності з огляду на те, що саме у цій декаді рух за громадські права зміг просунути далекосяжне скасування установленої "расової сегрегації". Групи білих авторів чоловічої статі критикували ізольований спосіб життя передмість та висловлювали свою фрустрацію за умови нормалізації масового суспільства.

Кінець 50-х побачив критику від авторів-жінок, які намагались перевернути "оргію домашнього затишку" з ніг на голову. «Жіноча містика» (TheFeminineMystique) 1963 року, експозе Бетті Фрідан про обмежуючий домашній затишок, став бестселером. Фрідан дала визначення домашньому затишку та споживацтву, як двом головним інструментам обмеження жінок – вони постійно тримали домогосподарок у роботі, приховуючи "все більшу порожнечу". Стримування жінок у стані зосередженості на колективних обов’язках, писала Фрідан, "принесе користь (і гроші), якщо зрозуміти, що жінки – це головні клієнтки бізнесу Америки. ... Надзвичайно важлива роль, яку жінки виконують як домогосподарки - це придбання все більшої кількості речей для дому". Ціле покоління феміністок, із їхнім настійливим твердженням, що приватне є політичним, викрило женоненависництво, притаманне політиці просторового "стримування".

Важко з певністю сказати, коли Ґрюен визнав невірність свого твердження. У 1964 він критикував США за знищення важливих чеснот міського життя – близькості, строкатості та різноманітності. У 1968, коли міста Америки були у вогні, афроамериканці вимагали інтеграції, антивоєнні активісти проводили демонстрації проти війни у В’єтнамі, а феміністки привселюдно атакували патріархальні інституції, Ґрюен вирішив повернутися до Відня. Решту свого життя Ґрюен стверджував, що ринок нерухомості викрав його концепцію шопінг таунів і звів їх до "машин для продажу". Він "зрікся батьківства раз і назавжди" та відмовився "платити аліменти цим бастардам". Він зацікавився екологією, зосередив свою увагу на концепції "самодостатнього міста" та "сотового мегаполісу", а також брав активну участь у антиядерному русі. Будування для жінок більше його не цікавило.

 

Ця стаття з незначними змінами з’явилась німецькою у книзі Анет Балдоф «Міста розваг»

 

Джерело: eurozine.com

Переклад: Оксана Швед