Якщо Бог не існує... Десятий жижекіанський урок.

Для людини, яка трохи слідкує за розвитком культурного дискурсу в Україні, може видатися, що останнім часом українські лібертинці розв'язали справжню війну з "моральною більшістю". Якщо взяти тільки найгаласливіші інциденти останніх кількох місяців: спочатку національна комісія з моралі заборонила до показу фільм "Брюно", викликавши бурю обурливих коментарів у мережі, потім видавництво "Критика" презентувало антологію квір-літератури "120 сторінок Содому", що вилилося у помідорний дощ для редактора і підпал для галереї «Я», а вже зовсім на днях «митець і блогер», як вперто повторюють в усіх виданнях, Олександр Володарський з партнеркою влаштували під стінами ВР доволі оригінальний перформенс, який загрожує обернутися для нього кримінальним покаранням.

 

Скажу чесно, для мене ці події є певним викликом. З одного боку, як людина, яка вважає себе радше лібералом, я мав би підписати петицію під протестом проти заборони фільму Саши Коена, підтримати видання антології, а зараз стояти з плакатом під Лук'янівським СІЗО, однак з другого боку інстинктивно я ставлюся до усіх цих явищ швидше байдуже, якщо не негативно. І хоча я проти заборон та переслідувань, я все одно вважаю, що фільм Коена – це суцільний треш, вартий уваги хіба як симптом; що у країні, де й досі не видані де Сад, зрілий Джойс, Міллер, Берроуз, Керуак, Томсон …, коротше, де не видано ще майже нічого, вибір на користь антології квір-літератури є для мене дивним, як, врешті, і вибір багатьох інших видавців; і що розгулювання голяка перед стінами Ради навряд чи є найкращим способом виразити свій протест проти порушення прав людини в Україні (серед яких заборона «Брюно» навряд чи є найбільш кричущим із порушень).

 

Власне для мене усі ці атаки на начебто консервативну мораль українського суспільства складаються в єдину послідовність, яку словами Гегеля можна було б назвати поганою або фальшивою нескінченністю. Нагадаю, поганою нескінченністю Гегель називає будь-яку послідовність, до якої можна нескінченно додавати ще один елемент, але яку не можливо універсалізувати. Схожим чином ми можемо без особливих труднощів вигадати ще енну кількість способів спровокувати «моральну більшість» (виставка порнофотографії з дітьми, перформенс митця, який поїдає свої екскременти і т. д.), однак усі вони так і залишаться окремими актами епатажу, істеричною провокацією, завдання яких не стільки змінити, скільки спровокувати реакцію панівного порядку.

 

Якщо ж, навпаки, мета українських лібертинців полягає в тому, щоб універсалізувати саму трансгресію, то вони ломляться у відкриті двері. Універсалізована трансгресія є не якоюсь там віддаленою метою, а щоденною реальністю сучасного українського суспільства, охопленого гарячкою дикого капіталізму. Як говорить пан Жижек у стосунку до творчості Девіда Лінча: «Сьогодні культурно-економічний апарат все частіше змушений не лише толерувати, але й безпосередньо заохочувати все більш шокуючі ефекти та продукти, просто щоб бути здатним відтворювати себе в висококонкурентних ринкових умовах.» І робить здавалося б парадоксальний висновок, що за теперішньої ситуації «саме етичний суб’єкт насправді загрожує усталеному порядку, на противагу довгому ряду химерних збоченців Лінча (Барона Харконена з «Дюни», Френка з «Блакитного оксамиту», Боббі Перу з «Диких серцем»…), які в дійсності лише підтримують цей порядок». Хіба ми не маємо права з чистим серцем прикласти ці слова і до України, де навіть полювання на людей та (недоведене поки) зґвалтування неповнолітніх не здатні по справжньому сколихнути суспільство?

 

Не важко помітити, що перформенс на зразок того, що до нього вдався пан Володарський, є у певному сенсі несвідомим захистом від незносного тягаря суспільства універсалізованої трансгресії, істеричною провокацією, мета якої спровокувати/викликати реакцію Іншого, довести, що в цій країні ще є «панівний порядок» і «панівна мораль», яким не пофіг, тобто в кінцевому рахунку потвердити саме існування великого Іншого. Думаю зайве казати, що така практика є цілковитою протилежністю того, що Жижек називає автентичним учинком. То ж не дивно, що такий протест є заздалегідь направленим на об’єкт, який в принципі не має для домінуючих груп жодного значення і за який навряд чи доведеться серйозно постраждати. Можу собі уявити думки Олександра Володарського, коли він прямував до будівлі ВР: «Ну що вони мені можуть зробити, не можуть же ж вони посадити мене за таку дітвацьку витівку…». І хоча буквальні думки могли бути іншими, їхня логіка загалом непомильна: класифікація своїх дій як несерйозних, дитяча віра в те, що твої вчинки не матимуть жодних серйозних наслідків – як для самого суб’єкта, так і, треба додати, для панівного порядку. Власне єдиний спосіб врятувати акцію пана Володарського від такого безславного закінчення полягає в тому, щоб вона таки мала наслідки (хоч думаю головного актора така перспектива навряд чи порадує).

 

Хоч як би в наших прогресивних колах було не модно співчувати «митцеві та блогеру» Володарському і зневажливо, або й засудливо ставитися до вчинку «націоналістів» на Бессарабці, не можна не звернути увагу на те, що Коханівський та компанія, відбиваючи Леніну морду, були цілком свідомими тих наслідків, які їхній вчинок матиме для їхніх індивідуальних доль та долі країни. Для них це безперечно був учинок, який МАТИМЕ наслідки.

 

На мою думку головна проблема українських лібертинців полягає в тому, що вони читали швидше Достоєвського, аніж Лакана, а тому цілком помилково сприйняли складну діалектику заборони та її переступу. Своїми діями вони експліцитно прагнуть створити світ, де немає Бога (старої закостенілої моралі), а тому там «все дозволено», ігноруючи, водночас, парадоксальне перевертання, якому це твердження піддав Жак Лакан, а саме, що «якщо Бога не існує, тоді все заборонено». Відтак українські лібертинці є такими собі наївними фройдіанцями, які прочитали лише половину «Цивілізації та її негараздів» і вірять, що шлях до звільнення лежить напряму через скасування моральних заборон, недобачивши водночас, що самі ці заборони і були умовою заснування цивілізації. Вони ігнорують той факт (факт, очевидний для будь-якого лаканіанця), що людська ідентичність і буття людини позначені певною радикальною межею, а тому світ з безмежно відкритим горизонтом, світ, де «все можливо», це фундаментальна фантазія, яка в умовах дикого українського капіталізму слугує інтересам панівних груп та панівної ідеології. Власне, така відкритість немає нічого спільного зі справжньою універсальністю. Це радше погана нескінченність, але саме вона творить сьогодні горизонт сучасного українського мистецтва та політики.

 

Як на мене, якщо щось сьогодні і потрібне Україні, то не це не менше, а більше моральності, більше етики і менше естетики, а головне значно більше вчинків, які справді матимуть наслідки.