Чи є слово "комунізм" приреченим назавжди? Ален Бадью

 

Отже, перш за все визначення. Я називаю „подією” прорив у нормальній диспозиції тіл та нормальному функціонуванні певної ситуації. Або, якщо хочете, я називаю „подією” прорив законів ситуації. Таким чином, якою б важливою подія не була, вона не може бути реалізацією/варіацією можливості, яка існує в межах ситуації. Подія – це створення нової можливості. Подія змінює не лише реальне, але й можливе. Подія знаходиться на рівні не простої можливості, а на рівні можливості можливого.

 

Я називаю „станом*” або „станом ситуації” систему примусів, яка власне і обмежує можливість. Наприклад, сьогодні ми називаємо станом нашої ситуації капіталістичну економіку, конституційну форму урядування, дійсні закони функціонування праці, армії, поліції і т.д. – все це складає стан нашої ситуації. Стан визначає, що є можливим, а що неможливим. Таким чином, подія – це завжди щось, що трапляється поза межами стану. У цьому власне і полягає різниця між подією та простим фактом.

 

Я називаю „процедурою істини” або „істиною” організацію наслідків події. Процес або факт називання того процесу, що слідує за подією.

І називаю „фактами” наслідки існування стану.

 

Отже, істина не складається виключно з фактів. Саме від мене залежить те, щоб її доповнити. Істина – це також становлення нового суб’єкта, або нового колективного суб’єкта, у випадку, якщо подія є політичною. У світлі цього нового колективного суб’єкта я можу говорити про створення істини. А стосовно стану я можу говорити тільки про історичні факти. До прикладу, жовтнева революція 1917 року в Росії – це створення нової політичної істини. У тій же самій країні, перемога Радянського Союзу над нацистською Німеччиною в 1945 році - це історичний факт. Та ж сама історія може бути наслідком як події, так і історичного факту.

 

І нарешті про історичний момент. А точніше про те, коли він трансформує відносини між ідентичностями осіб та ідентичністю влади. Для прикладу, коли Лула став президентом Бразилії, це було простим фактом, а не історично трансцендентною подією. Тому що це вперше простий робітник зайняв посаду глави держави.

 

Ідентичності такі як «робітник», «гей», «чорний», «жінка», «єврей», «молодь», «малий», «рудий» та ін. не є важливими в істинно політичному бутті, яке є універсальним або загальним. Але відносини між цими предикатами, ідентичністю та владою, можуть мати справжню цінність у діях держави.

Підсумовуючи все це, можна сказати кілька слів про велику перемогу Обами, хоча для мене видається неможливим хоч-щось сказати стосовно цього факту прямо тут і зараз. Перш за все очевидно, і я надіюсь це не надто вас засмучує, що перемога Обами не є політичною подією. Для грубого порівняння, схожий за настроями рух за громадянські права під проводом Мартіна Лютера Кінґа в 60-х був великою народною подією. Але успіх Обами на даний момент поміщається самому серці апарату держави - великої капіталістичної економіки з величезною соціальною нерівністю, війною в Афганістані, двома політичними партіями та іншими проблемами. Тому перемога Обами – це лише факт (можливо важливий факт) в історії держави, але ніяк не політична подія, принаймні не на даний момент.

 

По друге, перемога Обами – це безперечно дуже важливий символічний момент для держави, для історії держави. Розвиток цього реального з Африки –чорношкірих, рабства, культурного домінування, расизму та бідності – це величезна подія, виразний символ, і не лише для афроамериканців, а і для всього людства.

 

Але символічний рівень держави відрізняється від політичної істини. Цей виразний символ на політичному рівні може врешті набути порожнього або навіть і негативного значення. Зрештою, рішення знаходитиметься не в руках Обами, а залежатиме від суб’єктивного визначення символу. Чи послухаєте Ви поради від старого філософа, від старої країни? Отож, я можу вам сказати лише одне: розділіть ці рівні. Не сплутуйте їх. Насолоджуйтесь символічним. Не довіряйте державі. А щодо політики, покладайтесь лише на себе, на колективну дію.

 

Але тут ми стикаємось з іншим процесом: яким чином ми можемо приготуватись до політичної події? Як ми можемо вірити у щось, що дійсно є політичною подією, а не фактом історії держави? Зазвичай, за посередництвом цих дій ми провадимо певну політичну діяльність. Ми приймаємо загальні закони держави як необхідність. Щоб передчути створення нової можливості, тобто можливості, яка є не простим розвитком фактів держави, принаймні на інтелектуальному чи ідеологічному рівні, у нас повинна бути якась ідея можливості, загальна ідея можливості іншої можливості. У нас є ідеал формальної можливості інших можливостей. І впродовж більше століття, цей ідеал називався комунізмом. Спочатку це була велика назва. Коли ми знаходимо цю назву, яка є назвою можливості чогось іншого, ми повинні повернутись до початкового значення, яке вона мала у двох текстах Карла Маркса. Один з них датується 1844 роком (рукопис 1844 року), а інший -  1848 роком, відомий«Маніфест комуністичної партії».

У цих текстах комунізм спочатку мав негативне значення. Він означав, що логіка місця, фундаментального підкорення робітників світу домінуючому класу, може бути переборена. Структура домінування, яка спостерігалась в стародавній історії, не може бути зруйнована. Як наслідок, говорив Маркс, олігархічна влада в корумпованій державі не є неминучою, хоча вона й платить своїм робітникам в організованій ситуації. Далі, негативна частина слова комунізм. Комуністична ідея, хороше слово, і я цитую… не для Маркса, а як гіпотезу. Комуністичною гіпотезою є те, що може існувати інша колективна організація. Ця нова організація усуне нерівність вартості та навіть, для Маркса, розподіл праці. Люди, яких роз’єднував розподіл на фізичну та розумову працю, або іншими словами розподіл між містом та селом, тепер кожен стане багатофункціональним робітником: це вислів з«Маніфесту»Маркса. Приватне привласнення величезних багатств і передача їх далі у якості власності завдяки існуванню політичного апарату держави, під захистом військ та міліції, відсторонено від громадянського суспільства, більше не буде вважатися очевидною необхідністю.

На думку Маркса, після короткого періоду того, що він називав надлишковою вартістю, яка знищує робітників чи бідарів, встановиться довгий період організації у формі вільних об’єднань виробництва багатства, які стануть основою того, що Маркс називав Занепадом Держави. Це і було найважливішим визначенням комунізму – як „процесу занепаду держави”.

Дозвольте Вам нагадати, що слово держава/стан тут означає не лише державу з її урядом, поліцією, армією і т.д., але і все те, що обмежує можливість колективного творення.

 

Таким чином, у середині XIX ст. комунізм позначав дуже загальний факт інтелектуальної реорганізації. І цей факт є горизонтом для будь-якої дії, хоч і обмеженої місцем та часом, яка, розриваючи порядок встановленої держави/стану, складає фрагмент нової політики, фрагмент політики мобілізації. Коротко – це комунізм, ідея, яка виконує регуляторну функцію, а не функцію певної програми. Абсурдно категоризувати комуністичну гіпотезу якpetitobjeta, оскільки вона служить, серед інших політичних практик, для визначення ліній розмежування певного політичного порядку. Вона також вражаюче сумісна з іншими гіпотезами рівності, де комунізм є ідеалом, і вона носить характер звільнення, з однієї сторони, як пряма протилежність до комуністичної ідентичності та до її реакційної позиції.

 

Фактично, комунізм є евристичною гіпотезою, яка часто застосовується в політиці, навіть якщо це слово і не застосовується. І тому він є корисною ідеєю для політичного визначення, а не конкретною політичною програмою.

Мабуть Ви чули про несамовитість та певну лють направлену на Жана-Поля Сартра, який в 50-х роках минулого століття сказав, що будь-який антикомуніст – це собака. Якщо ми правильно прочитаємо ці різкі заяви, то визнаємо, що це правда. Кожну дію держави, будь-яку дію держави, яка формально суперечить комуністичній гіпотезі в загальному сенсі, потрібно трактувати як те, що протистоїть меті людства. А отже, вона суперечить засадничо спільній долі людства.

 

Як ми знаємо, сучасність того, що повинні назвати капіталізмом, що є назвою соціального існування, точною назвою соціального існування - це конкуренція. Тобто, це війна в межах капіталу та за його межами, війна як реальне є власне внутрішньо-людською часткою людства.

В іншому інтерв’ю, той же самий Сартр говорить про таке, я цитую; “Якщо комуністична гіпотеза не правдива, якщо вона не застосовна, то це означає, що людство саме по собі не є чимось дуже відмінним від мурах та тхорів.”

Він має на увазі, що якщо конкуренція, вільний ринок, пошук невеличкихjouissanceта стіни, які відгороджують вас від бажань слабких, колективізувати, то людина не варта й гроша.

 

Саме тому, аби стати справжнім дієвцем, аби відбувся справжній процес перетворення людиноподібного звіра на людину, ми повинні знати історію комуністичної гіпотези. І нам потрібно ретельно розглянути наступне питання: чи комуністична гіпотеза є правдивою чи можливо абсолютно неправдивою?

Фактично є два великих історичних періоди цієї гіпотези. І обидва вони стоять під питанням. Порядок творення, творення самої влади, а також першої спроби реалізувати теорію. Перший період починається з Французької революції і знаходить своє продовження в Паризькій комуні. Скажімо, приблизно з 1792 до 1871 року. Перший період комуністичної гіпотези є гіпотезою створення гіпотези. Період пов’язує (і розвиває) ідею комунізму, як популярного масового руху, що передбачає спасіння для всіх. Тобто, конкретна форма ідеї під час цього періоду, масовий рух з однієї сторони та спасіння для всіх з іншої. Оскільки це був мобілізуючий громадянський рух, то під великою кількістю форм – демонстрацій, страйків, повстань, збройних акцій та ін. – навкруги образу повалення держави – адже нам відомо, що в своїх стінах держава була не лише урядом, держава була формою звуження можливості – він мав бути сильним, щоб звільнити можливість як таку. І єдиним можливим актором цієї деструкції є масовий рух, і в першу чергу, робітничий масовий рух. І це повалення держави має повстанський характер, яке, як Вам відомо, називається революцією.

 

І на завершення можна винести важливий урок, зважаючи на різницю між комуністичною ідеєю та практичним повстанням, або революцією. Революція повинна покласти край існуючим формам суспільства – приватній власності, приватним формам власності, розділення людей на нації, розподілу праці і т.д. – та встановити комуністичну рівність, або те, що мислителі робітничого класу XIX ст. називали „суспільством націй”, до чого схилявся і мій друг Жак Рансьєр. Комунізм був, через повстання, реалізацією спільноти народів.

Цей період завершується вражаючою новизною та радикальним відчуттям Паризької комуни 1871 року. Комуна являла собою іншу альтернативу - рідкісне поєднання громадянського руху, направленості на робітничий клас та активного повстання. Вона показала структуру модернізму цієї формули, а саме, хто був убитий, як вам відомо, або скористалась владою по-новому поєднати два моменти в одній з найбільших столиць Європи. Комуна також показала межі своєї можливості, оскільки вона не мала можливості ні поширити революцію в масштабах держави, ані організувати опір контрреволюції, яка користувалася повною підтримкою французького середнього класу.

 

Другий період комуністичної гіпотези розпочинається в 1917 році з Російської революції і триває до 1976 року, який позначає завершення культурної революції в Китаї, а також кінець войовничих молодіжних рухів у Європі та Америці (і, звичайно ж, в Латинській Америці), які виникли по всьому світу десь між 1966 та 1975 роками, та, з точки зору політичних інновацій, досягли апогею в травні 1968 року в Парижі, і в результаті тривали впродовж наступних років. Та як Ви знаєте, в кінці 60-х з’являється багато нових речей, які формують політичний опір американській війні у В’єтнамі, а також молодіжні рухи практично у всіх країнах світу.

 

Цей другий період триває приблизно 60 років, але варто зазначити, що він відмежований від першого інтервалом майже такої ж тривалості - більше 40 років. Історія комуністичної гіпотези не є постійною історією; це послідовна зміна окремих періодів. Це важливо для нас, бо ми, можливо, зараз знаходимось між двома періодами.

 

У цьому другому періоді, який починається з Російської революції, є одна домінанта і він (на неї покладається): Як ми можемо перемогти? Це суворе та практично єдине запитання часів революції. Як, на противагу до Паризької Комуни, наша справа може протривати, скориставшись криваво-червоним одкровенням, попри багатіїв та їхніх найманців? Як ми можемо організувати нову владу, нову державу, таким чином. щоб її вороги не могли її знищити?

Ленін це визнавав, оскільки за часів Леніна була знайдена перша відповідь на це запитання. І зовсім не даремно Ленін звернув увагу на цю проблему, коли повстання тривало в Росії на день довше, ніж Паризька комуна. З огляду на офіційну перемогу та реальне, Леніна цікавили  проблеми організації та байдужості, і він давав на це відповідь починаючи з 1902 року та, звичайно, у статті «Що робити?». Відомий текст Леніна«Що робити?» є теорією та практикою централізму та організації класової партії. Можна сказати, що комуністична партія в своїх тезах лише втілює реалізацію комуністичної гіпотези.

 

Це структура другого періоду гіпотези, Партія, дійсно відновлює питання, ініційоване в часи першого періоду, питання перемоги - в Росії, Китаї, Албанії, Кореї, В’єтнамі, та інколи на Кубі, і таким чином, вказує напрямок комуністичній партії до повної та швидкої революції політичного та соціального порядку.

 

Після першого періоду, граничною лінією якого було формулювання комуністичної гіпотези, фактичного руху, руху мас, набував сили другий період, направленістю якого була мілітаристична організація, місцева перемога, тривалість та побудова нової держави.

 

Як відомо, другий період, у свою чергу, створив програму, яка не мала засобів для розпуску, і в результаті, очевидно, не вирішила проблеми, яка залишилась після першого періоду. І дійсно, партія, комуністична партія, яка складала основу комуністичної гіпотези, комуністична партія адаптована до повстанської та воєнізованої історії, яка успішно виступала проти боротьби їхніх прибічників, відкидала непридатні елементи задля побудови держави навколо диктатури пролетаріату в розумінні Маркса. Тобто, державу, функцією якої була б організація переходу до іншої держави. Влада, яка організувала б тих, хто не має влади, тобто діалектична форма розпаду держави. Під видом партії-держави – як Росія, Китай та інші держави – був утверджений новий вид держави – авторитарний та імперіалістичний. І ця держава була негативною, дуже далекою від практичного закону людей і дуже далекою від ідеалу занепаду держави. Застосування того, що дехто назвав би насильством, не визнавалось в стані інерції її внутрішньої бюрократії. Коли селянин відчуває конкуренцію, нав’язану йому найманцями, та в умовах, коли армія бере на себе більше, ніж їй належить, щоб це продемонструвати, ви не маєте шансів на перемогу.

 

Найважливішою сучасною проблемою є те, що політична форма партії не дорівнює певній реорганізації та креативному перетворенні комуністичної гіпотези. І саме цій проблемі були присвячені останні важливі перетворення другого періоду. Культурна революція у Китаї та сусідній Росії, носить ім’я, наприклад, Мао. У Китаї, принципом Мао стосовно цього було твердження: Немає комунізму без комуністичного руху. Однієї лише партії недостатньо: якщо у вас немає руху, у вас немає нічого – коли якась справа робиться в ім’я чогось, задля результату, для створення державної влади, а отже і для об’єднання реального світу, і культурна революція, яка от-от мала розпочатись, швидко переростає в малодушну та насильницьку. Визначення ворога, як когось невизначеного чи спрямованого проти єднання – всього суспільства, комуністичної партії – і Мао до цього причетний, коли він проголошує, я цитую: “Зараз в нашій країні ми точно знаємо, де відбувається рух, і чи цей рух відбувається в комуністичній партії”.

 

Отже, зрештою, боротьба відбувалась між партією та фактами. І вона зруйнувала соціальну цілісність. Кінець кінцем, старий порядок повинен був бути заново встановленим у найгірших умовах. У Франції, після травня 68-го, домінуючим мотивом було те, що організована колективна дія повинна була створити новий політичний простір, а не відтворити централізоване державне управління. Цей повний нових сил зміст повинен був стати новою формою організації та дії, охопивши самі політичні розбіжності, інтелектуалів та робітників, пропонуючи розширити комуністичну гіпотезу навіть за межі логіки масштабів та влади. У всякому разі, навіть якщо цей досвід виражався в нових формах, наприкінці травня 68-го з’явилося відчуття, що в цілому сучасна форма реакційної держави знову домінує на ринку під прикриттям демократії.

 

Сьогодні, слово комунізм абсолютно забулось, і практично ототожнюється лише з втраченим досвідом. І саме тому політична та ідеологічна ситуації є такими заплутаними. Тому що, фактично, комуністична гіпотеза, з чи без слова комунізм, що врешті є просто словом, ми можемо говорити, наприклад, про гіпотезу рівноправності або гіпотезу радикальної рівності чи ще чогось, але все що залишається від правдивої гіпотези - це право вимислити ідеї нових можливостей, а не лише реалізацію старих можливостей, прописаних державою/станом. Я не бачу надії. Якщо цій гіпотезі судилось бути нашою, то нам знову потрібні нові слова. Але історія нам добре навчила цуратися колективних дій. Без горизонту рівності та комунізму, без цієї ідеї, ніщо в історичній та політичній революції не має належних характеристик, щоб зацікавити філософа. Нехай кожен займається своїми власними справами і давайте більше не будемо про це говорити.

 

По суті, результатом цього, або, ми навіть можемо сказати, нашим „філософським обов’язком” є зробити внесок у визначення нової модальності існування наявної гіпотези, нових видів політичної організації, які ця гіпотеза може породити. З другого періоду та з його доленосного провалу ми отримали урок, що ми повинні повернутись до умов існування комуністичної гіпотези, а не лише удосконалювати засоби нашої боротьби.

 

Урок, який ми винесли з другого періоду, полягає в тому, що питання перемоги не може бути центральним. Ми зараз переживаємо, і ми повинні переживати, щось нове, а після повстання з’являється питання влади. Що таке політика, яку не можна сплутувати з питанням влади? Тобто справжня політика. Ми не можемо бути задоволені діалектичною ситуацією між державою та масовим рухом, підготовкою до повстання, побудовою влади та діалектичною ситуацією, концепцією революції, яка на даний момент є неясною. Насправді, ми повинні знову спочатку встановити гіпотезу, комуністичну чи рівноправну, з ідеологічними чи мілітаристськими нотами. І, відносно цього, ми зараз знаходимось ближче до видів влади, які вже виношувались в XIX ст. Зараз ми сам на сам з історією революції минулого століття. Ми набагато ближче до XIX ст., ніж до минулого. У справі діалектичного поділу історії нам інколи необхідно переганяти час.

 

Подібно до 1840-го, ми зараз маємо справу з абсолютно цинічним капіталізмом, який все більше і більше надихається ідеями, що працюють лише в зворотному напрямку: бідняки залишаються бідняками, африканці економічно відсталими, а майбутнє без жодних видимих меж належить цивілізованій буржуазії Заходу. Знову з’являються різні явища XIX ст., різноманітні види злиднів у самих межах цих країн. Постійно зростаюча нерівність, радикальна різниця між людьми робочого класу, не інформованими, та людьми середнього класу, повна ліквідація політичної влади, яка знаходиться на службі у власності та капіталістичних прибутків. Кілька років раціоналізації та дезорганізації революціонерів, нігілістичного відчаю великої частини молоді, раболіпства переважної більшості з них, та досвіду низького раболіпства формальних груп в пошуках сучасних засобів встановити, переустановити, знайти нові визначення комуністичної гіпотези.

Всі ці характерні риси дуже схожі на політичну ситуацію, яка домінувала в Європі в середині XIX ст. Саме тому, видима перемога капіталізму, привід для другого періоду комуністичної гіпотези, фактично була дуже сильною реакцією, дуже рішучим поверненням до чогось дуже старого. Політизація сучасного капіталізму є, як ви бачите, поверненням до цинічного капіталізму XIX ст. І, мабуть, тому після XIX ст. питанням для нас стає не перемога комуністичної гіпотези, а умови її ідентичності. Наші проблеми набагато більше є проблемами Маркса, ніж Леніна, і це питання було великим питанням для революціонерів XIX ст.

 

Перш за все, чи історичне існування гіпотези створило умови для великої нації людей і чи не стали ми в’язнями самого визначення слова, висловленого нашими ворогами? Навіть історичний спротив гіпотезі там, де є багато влади - це те, що певною мірою визнається тут і гнітить нас. Це складно, але на даний момент також існує. Поєднуючи конфліктні думки, оскільки на початку ми маємо справу з новою формою моменту чи ідеї, існує сила творення думки, ніби створення нової форми діалектики Марксом. Такі типи творення думки завжди були звичними та універсальними. Але також існують нові політичні експерименти, які мають місцевий та одиночний характер, і суміш цих двох елементів може створити думку на універсальному рівні, з політичним експериментом на місцевому та одиночному рівні, яка врешті може створити нову форму: комуністичну гіпотезу.

 

Це буття повинне існувати, впродовж всієї історії, в свідомості, в нових формах цих організацій того, що називається політичною подією, а на горизонті - за результатом та за вивченням місцевого експерименту. А отже, ми можемо відкрити третій період цього величного часу, ми насправді можемо. А якщо ми можемо, ми повинні це зробити.

 

Дякую за увагу.

 

Джерело: lacan.com

 

Переклад: Оксана Швед

 

* Важливо мати на увазі, що тут Бадью використовує двозначність слова «Etat», яке означає як «стан», так і «держава». Хоча термін «стан» може в конкретному контексті означати певну констеляцію, відмінну від держави, саме держава є для Бадью парадигматичним вираженням стану. Прим. Павло Швед