Комунізм і я. Спроба особистого маніфесту

Нещодавно Igor, один із читачів Провода, залишив коментар, який мені хотілося б процитувати повністю:

«Дивовижний сайт: автор-фанат Жижека, який навсібіч кидається психоаналітичною та альтюссерівською термінологією - і так щиро й гучно переживає за долю патріотів-вандалів. Нє, я не збираюсь захищати пам'ятник Леніну - на мою думку, цей пост- (і анти-) леніністський фетиш і справді не заслуговує стояти в центрі країни, яка так прагне відхреститись від радянського спадку - але мене щиро і глибоко дивує, як може "жижекіанець" так солідаризуватись із твердолобими націоналістами-обскурантистами. Перверзії якісь, чесслово

Причому наскільки я зрозумів, далеко не тільки в питанні про пошкодження пам'ятника. Дуже цікавий сайт, але, здається, "панівний означник" тут не "Жижек", а щось на кшталт "кляті москалі" (перепрошую). Симптоматично, що "марксизм" у хмаринці тегів ледь помітний, а націоналізму чомусь взагалі нема - попри явну його присутність у багатьох статтях. Словом, інтєрєсний фєномєн цей ваш сайт.»

Цікавий коментар, чесслово. А якщо серйозно, то попри певні, як на мене, висмоктані з пальця узагальнення щодо «клятих москалів», я розглядаю його не як окрему думку одиночного відвідувача, а як свідчення більш загальної вимоги чіткіше пояснити моє ставлення до марксизму та комунізму у нашій конкретній суспільно-історичній ситуації.

Коли ми сьогодні апелюємо до комунізму або ідентифікуємо себе з цим, за висловом Ігоря, «панівним означником, то що саме ми маємо на увазі? На моє переконання, в умовах сучасної України на це питання існує принаймні три цілком відмінних відповіді.

1. Комунізм як ностальгічний фетиш. Прихильники такого комунізму – це зазвичай уже літні люди, ідентичність яких сформована наративами совєтських часів. Як правило вони у соціальному та культурному плані значно програли від розпаду Союзу і через цілу низку причин не змогли успішно інтегруватися у ту суспільну реальність, яка утворилася за останні два десятиліття в незалежній Україні. Для них комунізм – це в першу чергу ностальгія за соціальною захищеністю (славнозвісною дешевою ковбасою) та втеча від нестерпного тиску, який накладає на індивіда нова, часто хижацько капіталістична система, що прийшла йому на зміну. Однак заразом ностальгія за комунізмом – це також ностальгія за їхнім домінуючим культурним становищем, якому у наш час кидають виклик нові символічні наративи незалежницького періоду – від намагань по новому інтерпретувати минуле (Другу світову, наприклад) до самої української національної ідентичності як окремої та незалежної від горезвісного Вані Каїна (Андрухович). В окремих індивідів такий комунізм може також набирати етичного виміру, як спроба захиститися від аморальності та цинізму нової епохи, стверджуючи вищість тих цінностей, які гадано домінували у совєтський період (водночас зручно забуваючи, що публічна моральність у Союзі з лихвою компенсувалася підспудною системою репресій та терору, а відносний достаток у більших містах часто залежав від мало не феодального закріпачення селян і  рабської праці у таборах ГУЛАГу, свідченням чому мої дідусь та бабуся, які були вимушені працювати у колгоспі за трудодні, не маючи права самовільно змінювати професію або місце проживання). Такий різновид комунізму виконує таку ж структурну роль, що й будь-який фетиш: його завдання – це перш за все бути тим маленьким ґудзиком з однойменного оповідання Патриції Хайсміт, наявність якого дозволяє суб’єктові безперебійно продовжувати своє безрадісне існування за несприятливих, часто травматичних суспільних умов. Зайвим підтвердження того, що такий ностальгійний комунізм виконує крайнє консервативну та регресивну роль, радше підтримуючи, аніж підриваючи основи існуючого порядку, є бездоганна інтегрованість у владну систему так званої Комуністичної партії України і її роль у каналізації протестного потенціалу жителів Сходу та Півдня країни у безпечне для панівних груп русло.
2. Комунізм як культурний фетиш. Прихильники такого комунізму – це як правило представники молодшого покоління з університетським дипломом або ще студенти, які почитали трохи Альтюсера і можливо подужали «Комуністичний маніфест» Карла Маркса, але навряд чи дочитали до кінця усі томи «Капіталу». Їхній комунізм часто зводиться до ведення блогу з лівацьким ухилом та перекладу статей дотичних до антиглобалістичного руху, і без проблем поєднується з роботою на котрусь із мультинаціональних корпорацій. Хоча такий комунізм як мода є доволі новим феноменом для України, у Європі він є досить давнім та поширеним явищем, принаймні від 60-их років минулого століття. Далебі сьогодні ви знайдете його навіть на сторінках журналу “Esquire”, який завжди був дуже чутливим до культурних трендів. Гадаю марксистське поняття фетишу як суспільної практики є тут доволі промовистим: ви можете вважати себе ким завгодно, навіть комуністом, але поки ви вправно стоїте в черзі за зарплатнею, купуєте маркетовані бренди, платите податки та слухняно ходите на вибори (або ж їх ігноруєте), панівний порядок підбадьорливо плескатиме вас по плечу.  
3. Ну і нарешті третій різновид – комунізм як Подія у сенсі, який цьому терміну надав Ален Бадью. Такий комунізм вимагає повної ідентифікації суб’єкта з тими політичними цілями, які він сповідує, цілковите інвестування власної суб’єктивності у політичну сферу. Це той комунізм, який в українському варіанті ми можемо спостерігати у деяких текстах так званого «Розстріляного відродження», і який я й вважаю справді вартим того, щоб ним захоплюватися. Але нажаль, ви мало знайдете подібних комуністів в Україні (і напевне у світі) сьогодні. І він вже точно не існує у нашій країні як хоча б якийсь колективний рух.

Отже якщо поглянути на ці три опції, на ці три різновиди комунізму, то мені доведеться визнати, що я не є комуністом у жодному з цих значень. Мені абсолютно чужий комунізм як ностальгія, мене не приваблює показний комунізм як модне лівацтво і, заразом, я достатньо чесний, аби визнати, що я не сповідую (і релігійні конотації цього слова тут цілком доречні) комунізму у сенсі Алена Бадью, хоч загалом мені не чужі ті ідеї і той спосіб розуміння, які логічно випливають з такого бачення лівої політики.

На мою думку над комунізмом в Україні, як і в усьому світі, тяжіє надто суперечливе і складне минуле. ХХ століття стало свідком численних спроб впровадити комуністичну ідею у життя. Однак усі ці спроби завершились не просто економічною та соціальною руїною, а й численними масовими жертвами. Чому сталося так, що усі реальні намагання побудувати комуністичну чи соціалістичну систему – від СССР до Бірми, Зімбабве та Північної Кореї – призвели до встановлення тоталітарних режимів з культом лідера, які перетворили життя мільйонів своїх громадян, яким вони нібито мали служити, на щоденний кошмар? Чи все це були лише поодинокі невдачі, а чи в самій ідеї комунізму є щось засадничо помилкове? Я вважаю, що це те питання, яке справжні комуністи не можуть так просто відкинути як буржуазну пропаганду. В Україні це питання є тим більше нагальним, оскільки совєтський комунізм у нашій країні був не стільки комунізмом, скільки російським імперіалізмом з комуністичним обличчям. Можна навіть наважитися на припущення, що невдача комуністичного проекту в СССР була великою мірою обумовлена його імперським характером. І якщо теперішні українські комуністи закривають на це очі, то з закритими очима вони навряд чи зможуть багато чого зробити.

На моє глибоке переконання, будь-який справжній комунізм в Україні повинен починатися з того, що Жак Лакан називає Вчинком – з вистрілу у самих себе, у саме осердя сучасного комуністичного символічного наративу. Тільки такий вчинок дозволить їм створити для себе простір для майбутнього, або те, що Ален Бадью називає «можливістю нової можливості». Якщо вони не знають як, то нехай повчаться у маленької дівчинки Зини, героїні «Дівчинки з ведмедиком» Домонтовича. Відтак, коли так звані «українські націоналісти» пошкодили пам’ятник Лєніну на Бессарабці, вони насправді виконали роботу, яку мали б зробити справжні українські комуністи. І мені дуже шкода, що вони цього не зробили. Адже будь-які їхні вчинки так і залишаться порожніми діями, допоки вони не наважаться зробити справжній Вчинок.