Який президент нам потрібний? Працюватиму не покладаючи рук, аби нічого не змінилося. Частина ІІІ

 

Сьогодні кандидат у президенти Сергій Тігіпко, напевне, найбільш точно уособлює ту країну, яка повстала за майже два десятки років на руїнах УРСР: хижо капіталістичну з коренями у темних 90-их в економіці, прагматично-цинічну та формально демократичну у політиці та космополітичну, з чітким імперським присмаком у культурі. Це не зовсім те «государство Украина», якого боялися наші націонал-демократи, але це й напевне не та держава Україна, якої прагнули і за яку боролися справжні патріоти – від студентів, що голодували на асфальті перед Верховною Радою у 90-му до Гії Гонгадзе та численних інших, які дорого заплатили за те, щоб Україна остаточно не втратила свій шанс стати нормальною країною.

 

Сергій Тігіпко проектує публічний імідж успішного бізнесмена та ефективного менеджера, цілком у дусі своєї лайт-ніші намагаючись продати себе як уособлення всього кращого, що приніс із собою постсовєтський капіталізм: тверезість, практичність, впевненість та динамізм. Ідеологічна омана, в якій нас намагається переконати Тігіпко, полягає в ілюзії того, що ми зможемо зберегти здорове дитя сучасної суспільно-політичної системи, вихлюпнувши геть брудні води у вигляді розперезаної корупції, кричущої соціальної несправедливості та задавненого культурного колоніалізму. Насправді Тігіпко – це не «все найкраще» з сучасної України, а сучасна Україна в усій своїй суперечливій повноті, з усіма її соціальними, політичними та культурними негараздами. Відтак, чуючи цю солодку менеджерську ілюзію, ми повинні чітко відповісти: не існує Тігіпка без Януковича, Ківалова або Лозінського. Сергій Тігіпко – це кандидат, який напевне краще від всіх інших здатний забезпечити спадкоємність та консервацію тієї суспільної та політичної системи, яку ми маємо щасливу нагоду спостерігати на власній шкурі. Відтак мій висновок буде доволі простим: якщо вас влаштовує те, що ви бачите навколо, можете спокійно віддати свій голос за Сергія Тігіпка.

 

Окремо хотілося б відзначити, як таке наголошення на ефективному політичному менеджменті, чи не найвиразніше артикульоване у маркетинговій кампанії Тігіпка, є спробою позбавити поле політичного, за визначенням Алена Бадью – одну зі сфер Істини, власне політичного виміру, перетворивши його з боротьби конфліктних, часто несумісних інтересів на питання метаполітичного управління, що нібито здатне розв’язати усі наявні проблеми, варто лише до влади прийти справді ефективному менеджерові. Цитуючи Жижека:

 

«Чотири сфери Істини-Події зазнають щораз більшого заміщення у сучасному публічному дискурсі їхніми неоподієними фальшивими двійниками. Ми говоримо про «культуру» замість «мистецтва», про «секс» замість «кохання», про «ноу-хау» або про «мудрість» замість «науки», про «менеджмент» (управління) замість «політики», і таким чином зводимо мистецтво до вираження/артикуляції історично специфічної культури, кохання до ідеологічно застарілої форми сексуальності, тоді як наука відкидається як фальшиве універсалізоване Заходом практичне знання, які рівняється з численними формами донаукової мудрості, а політика (з усією пристрасністю боротьби, яке містить це поняття) відкидається як недозріла ідеологічна версія або попередник суспільного менеджменту»

 

Хіба не є менеджер Тігіпко нашим українським варіантом такого заміщення, своєрідним стерв’ятником політичного, що, експлуатуючи суспільне розчарування політичним шоу останніх років, намагається здобути політичну владу дискредитуючи практику політичної боротьби як таку?