А судді хто? День перший

Чесно кажучи, прямуючи до будівлі суду, що заховалася поблизу Львівської площі, на вулиці з милозвучною назвою Смірнова-Ласточкіна, ми розраховували на масований червоний шабаш з похмуро-дитячими виразами облич учасників, як і личить справжнім піонерами. Однак чи то наші піонери вирішили того дня виспатись, чи то (у що ми більш схильні вірити) відповідні органи попросили провідників цього престарілого племені не здіймати надмірного галасу, а чи то пристрасні ленінці кінець-кінцем побачили безперспективність своєї нафталінової боротьби в Україні (хотілось би вірити), але шабашу не було. 

Взагалі біля будівлі суду було долові тихо. Попід парканом стояло кілька десятків представників партії «Свобода», КУНу і напевне ще кількох менш відомих організацій. Тим, хто не бачив випусків новин, раджу подивитися на фотографії українських демонстрантів періоду здобуття незалежності – ті ж самі обличчя, схожий одяг, незграбно написані слогани на білих ватманах і та ж сама перелякана нерішучість в очах. «Господи», - подумав я, опинившись на подвір’ї суду. “Якщо це і є «українські радикали», то радикалізм Україні, принаймні з націонал-патріотичного боку, вже точно не загрожує».

Постоявши трохи на вулиці, ми спробували зайти всередину, але як нам повідомив ввічливий міліціонер при вході, зала суду дуже маленькою і вже переповненою. Загалом туди помістились тільки зацікавлені сторони та журналісти. Заради жарту я запитав, чи це офіційне пояснення, що явно збило міліціонера з пантелику, і він повторив свою історію вдруге. На цьому все й скінчилось. У залу суду ми не потрапили.

Опинившись знову на подвір’ї, ми помітили процесію зі священиками та хоругвами, яка повільно піднімалася до будівлі зі сторони вулиці. «О, ідейні вороги», - іронічно сказав я, пам’ятаючи марші комуністів у перемішку з бабцями з іконами в руках на Хрещатику, і почав готуватися до ескалації конфлікту. Але виявилось, що я помилився. Це були наші – троє святих отців (одного з яких ми охрестили Нео за дивну неприродно витягнуту поставу і темні окуляри, що чомусь стирчали у нього на носі у цей осінній ранок) та кілька хористів у супроводі десятка молодих хлопців, що несли хоругви. Священики зупинилися майже біля входу до суду і головний з них вийняв гучномовець, чим привернув до себе увагу міліції, що стояла поряд. Але конфлікт якось вдалося владнати. Розпочалося богослужіння.

Коли половина служби вже була позаду, священик раптом підвищив голос і почав читати вдвічі гучніше. Спочатку це видалося мені дивним, але за мить все з’ясувалося. Поки священик читав свої молитви, я помітив, як декілька людей відділилося від групи протестувальників і кудись подалися. Коли ж я поглянув вліво, то помітив, що тепер вони стали колом трохи збоку від головної групи, виставивши попере себе руки, і почали творити молитву до Перуна, чи кому там вони моляться. «Магавірівці», - пояснив мені Віталік. «Український нью-ейдж», - підсумував я. Оскільки в мене дуже специфічне ставлення до цього явища, цим було багато що сказано. Саме їхніми неопоганськими заклинаннями до древніх богів і пояснювались додаткові децибели в голосі православного священика. Тепер обидві групи намагались тишком-нишком перегукати один одного і з неприязню перезирались. «Цирк на дроті», - подумав я. Здавалося, ще мить і вони перетворять акцію підтримки українських патріотів на міжконфесійний конфлікт. Але молитви невдовзі стихли. Причому з обох боків майже одночасно. Магавірівці, як ні в чому не бувало, але з радісними ухмилками на обличчях від того, що нагадили православним у компот, зайняли свої місця у загальній шерензі і знову підняли свої плакати.

Невдовзі хтось повідомив, що в засіданні оголошується перерва до 14 жовтня. Відчуваючи себе не зовсім у своїй тарілці серед цих магавірівсько-кунівських диваків ми попрямували у «Містер снек» – переглянути свіжу виставку сендвічів. Перший день суду завершився.