Світ, де не припиняється дощ. Моє дещо попсове есе про нуар, яким вирішив поділитися

            Чорне і біле

Недостатньо бути чорно-білим, щоб бути зарахованим до нуару. Чорно-білою може бути фотографія вашого батька, молодого чорноволосого красеня у військовій формі танкіста, яку ви захоплено розглядали у його дембельському альбомі, концерт Али Пугачової на новорічному вечорі 1985 року, що нестерпно вабив світом дорослих, чи газета «Известия» за 20 серпня 91-го, з якої ви довідалися про путч і танки на вулицях Москви. Всі ці речі можуть бути чорно-білими і кожна з них викликає у нас неповторні емоції, але це все одно не робить з них нуару. Власне, щоб бути нуаром, не обов’язково навіть бути чорно-білим, що з успіхом довів феноменальний «Той, що біжить по лезу» Рідлі Скота. І хоча злегка цинічний приватний детектив і femme fatale належать до загальновизнаних завсідників нуарівського світу, більшість критиків ніколи не погодяться, що проста присутність цих персонажів перетворить звичайний фільм у фільм нуар. Відколи в середині 50-их років ХХ століття французькі критики винайшли сам термін, що охоплював цілу низку часто низькобюджетних американських кінокартин попередніх двох десятиліть, не припиняються суперечки про те, що ж таке власне нуар – жанр, стиль чи просто неповторна «чорна» атмосфера, напоєна перверсивною пристрастю, самозабутнім відчаєм і легкозаймистим насильством.

 Історія народження

 Дуже важко назвати точну дату народження нуару, але є певні рамки, які можна окреслити з великою долею вірогідності. У двадцятих роках його ще не існувало (та й звідки було взятися цьому всепоглинаючому песимізму у бурхливу епоху джазу, флепперів та рекордних торгів на біржі?), а вже у сорокові він заявив про себе на повен голос такими першокласними голівудськими картинами як «Великий сон» та «Мальтійський сокіл». Це залишає нам десятиліття між обвалом Уолл Стріт та початком Другої Світової війни – епоху великої економічної депресії. Поки біржові маклери вистоювали в черзі, щоб кинутись на манхетенську бруківку з висоти  Eмпеєр Стейт Білдінг, у кількох спантеличених головах народилася естетика, яка відмовляється відійти у минуле от уже майже століття. Більше того, вона і сьогодні вважається взірцем правдивої стилістики.

Хоча термін «нуар» переважно стосується кіноматографа і місцем свого народження може по праву вважати Сполучені Штати, корені цього стилю сягають у світ літератури, а в географічному плані тягнуться далеко за океан – до американського «крутого» детективу і німецього експресіоністичного кіно.

 Американська школа «крутого» детективу вивела на своїх сторінках цілком нового героя. Такі культові персонажі як Сем Спейд Дешіла Хеммета або Філіп Марлоу Реймонда Чендлера були всім тим, чим не були герої класичного детективу Конан Дойля або Агати Крісті. Замість холодної стриманості тут панує бурхлива пристрасть, замість логічних умовиводів у тиші кабінету – безпосереднє з’ясуванню стосунків зі злом, замість споглядальної відстороненості – боротьба за жінку своєї мрії. З моменту зацікавлення кіноматографа кримінальними драмами такий герой успішно перебрався з друкованих сторінок на чорно-білу плівку виробництва Kodak. Справа, звісно ж, не тільки у прямому запозиченні. Таким був дух часу і образ суперечнивого, складного героя витав у повітрі. І все ж більшість великих нуарівських фільмів мають своїх літературних прототипів, а для більшості відомих творців «крутого» жанру світ голівудських кіностудій часто був якщо і не другим домом, то вже точно не іншою планетою.

Якщо в Америці бурхливих 20-их особливих підстав для песимізму не спостерігалось (окрім пересиченої меланхолії у дусі Великого Гетсбі), то в Європі, і особливо Німеччині, песимізму було хоч відбавляй. Країна щойно закінчила найруйнівнішу війну у своїй дотогочасній історії, і ніяк не могла оговтатися від того ляпасу, водночас морального, так і економічного, якого вона отримала від решти Європи. Народжена з цього розчарування естетика експресіонізму почала повільно проникати у чорно-білий світ тогочасного Голівуду, приносячи з собою драматичні техніки роботи зі світлом, психологічно виразний підхід до мізансцени і авангардне використання камери з неприродними, геометричними ракурсами. Не дивно, отже, що перші прототипні картини у стилі нуар були створені вихідцями з Німеччини, такими як Фріц Ланг та Майкл Кертіс, що потрапили до Нового світу, приваблені можливостями американської кіноіндустрії, або були змушені шукати тут притулку після приходу до влади нацистів. Так шедевр Ланга 1931 року з лаконічною назвою «М» першим поєднав характерно нуарівський візуальний ряд із типовим для нуару сюжетом, де головним героєм був злочинець. Це зламало лід для всієї кіноіндустрії, адже для пуританської Америки слово «герой» до того моменту передбачало виключно позитивного персонажа, що бореться з несправедливістю.

            Завмерлий кадр

Попри те, що однозначної відповіді, здається, не існує, ми все не втомлюємось запитувати: що ж таке нуар? В чому полягає магія цього світу у темних тонах, яка змушує нас повертатись до нього знов і знов? І в чому криється його своєрідність, яка дозволяє нам щоразу безпомилково впізнавати його і впевнено відрізняти від порожніх фальшивок?

Уявіть собі нічне кафе у стилі «Опівнічників» Едварда Хоппера. Яскраве жовте світло падає через велике вікно на тротуар. За дверима ллє як із відра, але це не гроза. Дощ падає щільно і наполегливо. Біля барної стійки вмостився чоловік. Ми бачимо його лише зі спини. Він одягнутий в довгий, напівпромоклий плащ, який свідчить про те, що чоловік тут досить недавно. Темні краплі води на плащі, схожі на свіжі пістолетні рани, створюють відчуття полишеності та незахищеності. Його голова опущена над чимось, що може бути кавою, а може й віскі. Його погляд відбивається на обличчі бармена, що не то з підозрою, не то зі співчуттям зиркає на опівнічного відвідувача…

Запам’ятаймо це «не то, не то». Воно дуже важливе. Адже світ нуар крайнє двозначний і всуціль пронизаний  невизначеністю. Речі і люди тут ніколи не є тим, чим вони видавались нам мить тому. Візьмімо нашого героя. Хто він? Злочинець чи доброчинець? Самотній вовк, що прагне виправити зло цього світу, чи холоднокровний убивця, що повертається з чергової справи. А може це звичайний сім’янин, який щойно довідався про зраду своєї дружини, чи нестямний коханець, що раптом втратив все? Ми повинні його підтримати? Поспівчувати? Перекинутись з ним кількома випадковими словами? Чи може нам варто його боятися? Відповідь повисає у повітрі.

 Голос та погляд

Або інший приклад…

Перед нами довгі лабіринти напівосвітлених підвальних приміщень, які нагадують занедбані спортивні роздягалки. Запилюжені флюорисцентні лампи сумовито мерехтять і блимають, час від часу гаснучи і видаючи характерне низькочастотне гудіння. Десь, можливо зі старого крана, капають поодинокі краплі води і лунко розбиваються об пощерблене нутро вмивальника. Ми бачимо молодого чоловіка, роздягнутого до пояса. Рельєфні м’язи його спини видають у ньому боксера. Його руки перемотані несвіжими бинтами і вклякло спочивають на умивальнику. Він стоїть перед дзеркалом і уважно вдивляється у своє зранене і розпухле обличчя, ніби намагається побачити там щось, чого насправді ми ніколи не зможемо побачити…

Власне, це ідеальний початок для історії у стилі нуар. Світ нуар завжди розгортається перед глядачем, коли найбільша травма уже позаду, і всі подальші події будуть лише (заздалегідь невдалими) спробами її перебороти, зжитись з нею чи хоча б все забути. Саме тому світ нуар, попри всю свою розчулену меланхолійність, всуціль позбавлений наївності. Ідеальний нуарівський фільм завжди розпочинається з погляду, опосередкованого відображенням у дзеркалі, віконній шибі або очах іншої людини. Його герой пильно вдивляється у своє відображення, ніби намагається впізнати самого себе. Його герой – це людина, наділена надмірною самосвідомістю. Саме тому голос за кадром давно вважається  класичний нуарівським ходом. У цьому голосі ми, як глядачі, повинні впізнати відчуженість героя від самого себе, яка заважає йому діяти та відчувати з радісною спонтанністю, котра властива дітям, педагогам і героям мелодрам. Цей прийом був запозичений з «крутого детективу» таких культових авторів як Дешіл Хеммет та Реймонд Чендлер і на сьогодні вважається класикою. Саме він відповідальний за нуарівське відчуття, що виникає від таких на перший погляд не нуарівських фільмів як Memento Крістофера Нолана або Незайманих самогубців Софії Копполи. Отже, якщо ви раптом вмикаєте телевізор і бачите на екрані суворе чоловіче обличчя, яке відбивається у дзеркалі заднього виду Крайслера 1938 року випуску, а за кадром починає лунати низький чоловічий голос, в якому вчуваються біль і досвід, знайте – ви незабаром зануритесь у світ нуару.

Femme fatale

Отже, невизначеність та багатозначність, малолюдний, сутінковий меланхолійний простір, амбівалентний герой, присутність води, гра світла, травма та погляд, надмірна самосвідомість і голос, що намагається все це зшити докупи. Якщо цей світ не розвалюється і не переходить у суцільну екзистенційну ніч, то лише тому, що в ньому є жінка. Жінка, яку в традиції нуару завжди називають фатальною. Але жінка тут рідко з’являється на самоті. Як правило за нею тягнеться довгий шлейф злочину. Від першої зустрічі з цією жінкою герой не знаходить собі місця. Він з усіх сил намагається врятувати її від демонів минулого, але насправді цей порятунок більше потрібний йому самому. Інколи йому це вдається, як наприклад у «Марні» Хічкока, але тоді фільм майже втрачає свій нуарівських характер.

Герой нуару переконаний, що кохає цю жінку, але це підступний самообман. Насправді це не кохання. Це засліплення. Він знає, що ця жінка означає його погибель. Що рано чи пізно він втратить не тільки її саму, але і її любов. Що буде відкинутий і зраджений, але він все одно не може відмовитись від свого шаленства. Адже для нього це єдиний спосіб відірвати свій погляд від тієї прірви, яку він побачив у власному відображенні.

 Хто ти?

Хоча кількість конкретних нуарівських історій величезна, і більшість з них крутяться навколо злочину і його розкриття, справжній нуар завжди розповідає одну і ту ж історію – кожна спроба людини вирватися за межі власного тіла і зав’язати правдивий контакт з іншою людською істотою приречена на поразку. Цей зв'язок крихкий і діє виключно стільки, скільки ми готові вірити у власну брехню. І тут не допоможе нам навіть любов. Напевне ця основоположна чесність нуару і робить його таким невідпорним для більшості поціновувачів цього темного світу. Навіть якщо десь у душі ми й не готові погодитись із таким безжалісним вироком людській расі.