Про поняття історії. Вальтер Беньямін

Вальтер Беньямін був одним із так званих попутників Франфуртської школи. Як відомо більшість представників цієї школи (Маркузе, Фромм, Горкгаймер, меншою мірою Адорно) зробили собі ім'я, емігрувавши до Сполучених Штатів внаслідок Другої світової війни.  Беньямін не встиг. Маю на увазі емігрувати. Намагаючись уникнути застінок гестапо, він, на думку більшості дослідників, ввів собі смертельну дозу морфію. Загалом Беньямін не встиг написати багато, але ті скупі (по об'єму) есеї, які вийшли з-під його пера і сьогодні продовжують справляти неспівмірний вплив на мислення численних теоретиків. Зокрема, "Твір мистецтва у добу своєї технічної відтворюваности", який можна знайти у збірці творів Беньяміна, що вийшли 2002 року у видавництві "Літопис". Інший есей цього автора, який продовжує турбувати живі уми по всьому світі присвячено розумінню історії. Саме його і пропоную вашій увазі

I

Всім відомий механізм, сконструйований так, що міг на будь-який рух шахіста відповісти таким чином щоб забезпечити собі перемогу в грі. Перед широким столом з шаховою дошкою сиділа лялька-маріонетка в турецькій одежі, покурюючи кальян. За допомогою системи дзеркал створювалась ілюзія, що стіл був прозорим з усіх сторін. А насправді, горбань-коротун, великий маестро шахів сидів всередині, контролюючи рухи маріонетки за допомогою ниток. Схожий механізм можна уявити і в філософії. Очікується, що маріонетка, звана “історичним матеріалізмом”, завжди повинна вигравати. Вона легко може з цим справитись, але лише якщо візьме собі в помічники теологію, яка, як усім відомо, стала маленькою та потворною, та яку взагалі краще нікому на очі не показувати.

II

Як говорить Лотце, “Однією з найвизначніших характерних рис людини, ... поряд з величезною кількістю егоїзму в кожного окремого індивіда, є всезагальна відсутність заздрості будь-якого теперішнього моменту по відношенню до майбутнього.” З цього можна зробити висновок, що такий рідний нашому серцю образ щастя наскрізь грузне в часі, визначеному для нас порядком нашого власного існування. Щастя, яке може породити в нас заздрість, існує лише в повітрі, яким ми дихали, з людьми, з якими ми могли б розмовляти, з жінками, які, можливо б, віддалися нам. Іншими словами, поняття щастя є обов’язково суголосним поняттяю визволення [Erloesung: трансфігурації, спасіня]. Те саме стосується і поняття минулого, яке перетворило історію на свій об’єкт. Минуле несе в собі таємний показник, як посилання на визволення. Чи не обвіває нас такий же потік повітря який повівав раніше? Чи не вловлюємо ми відголосу тих, що замовкли назавжди, в голосах, які ми чуємо сьогодні? І чи не є жінки, до яких ми залицяємось, сестрами, яких ми більше не впізнаємо? І якщо це так, то між минулими та нашими поколіннями існує таємна угода [Verabredung: домовленість]. Бо нас же ж очікували на цій землі. Бо нам було дано розуміння, як і кожному поколінню до нас, дарована слабка месіанська сила, на яку претендує минуле. І від цієї вимоги так просто не відмахнешся. Історичний матеріалізм знає чому.

III

Літописець, який розповідає про події, не диференціюючи між малими та великими, тим самим віддає данину істині, відповідно до якої ніщо з того, що коли-небудь трапилось, не може вважатись втраченим для історії. Авжеж, минуле було повністю доступним лише цілком визволеного людства. Говорячи іншими словами: тільки визволене людство зможе посилатися на своє минуле, на кожен з його моментів. Кожен прожитий момент стає повторенням a l'ordre du jour [на порядку дня] – а день цей є днем Страшного Суду.

IV

Подбайте перш за все про їжу та одежу,

і Царство Боже саме прийде до Вас. – Гегель, 1807

Класова боротьба, яку ніколи не спускають з ока історики, що засвоїли науку Маркса, - це боротьба за грубі та матеріальні речі, без яких немає нічого тонкого та духовного. Проте, це тонке та духовне присутнє в класовій боротьбі як щось відмінне від простого трофею, який належить переможцям. Ці речі живуть у цій боротьбі як впевненість, відвага, гумор, як хитрість та непохитність, і вони сягають глибоко в імлу часу. Вони раз у раз будуть ставити під питання кожну перемогу, будь-коли отриману правлячими колами. Так само як квіти повертають свої обличчя до сонця, так і те, що відбулося, в силу таємного геліотропізму, намагається обернутись в напрямку того сонця, яке сходить на горизонті історії. І цьому найбільш непоказному перетворенню історики-матеріалісти повинні приділяти увагу.

V

Реальна картина минулого мчить повз нас. Минуле можна утримати лише як образ, як спалах остаточного прощання в момент пізнання. “Істина від нас нікуди не втече” – це зауваження Готфріда Келлера позначає точне місце , де історичний матеріалізм проривається крізь картину історії, змальовану історизмом. Бо саме невідновний образ минулого опиняється під загрозою зникнення з появою будь-якого теперішнього, яке не може розгледіти себе в цьому образі як те,  що було заплановане.

VI

Чітко висловити, що таке минуле, ще не означає усвідомити його таким, “яким воно було насправді”. Це означає – заволодіти пам’яттю у ту мить, коли вона спалахує в момент небезпеки. Завдання історичного матеріалізму полягає в тому, щоб міцно триматися образу минулого так, немов він раптом припав до історичного суб’єкта в момент небезпеки. Небезпека загрожує як змісту традиції так і реципієнтам. Вона означає одне і те ж для обох: передача себе, як інструменту, в руки правлячого класу. В кожну епоху, повинна бути зроблена спроба повторно звільнити традицію від конформізму, який вже поглине її. Бо Месія приходить не просто як Спаситель; він також приходить як переможець Антихриста. І лише літописець історії, наділений даром розпалювати в минулому іскри надії, може бути впевненим у наступному: навіть мертві не можуть почуватись в безпеці перед ворогом, якщо він переможе. А цей ворог не переставав перемагати.

VII

Подумайте про темінь та страшний холод
в цій долині з відголосом страждань.
– Брехт, Тригрошова опера

Фустель де Куланьєс рекомендував кожному історику, який хотів би заново відчути епоху, викинути з голови все відоме їм про пізніший перебіг подій. Немає кращого способу охарактеризувати метод, з яким порвав історичний матеріалізм. Це процедура, яка ґрунтується на емпатії. Вона народжується з важкості серця, acedia, що зневірилася опанувати реальну картину історії, яка так швидко та непомітно проминає. Теологи Середньовіччя вважали це  первинною причиною меланхолії. Добре обізнаний з цим явищем Флобер написав: “Peu de gens devineront combien il a fallu être triste pour ressusciter Carthage.” [Небагато людей можуть здогадатись наскільки зневіреним треба бути, щоб воскресити Карфаген.] Природа цієї меланхолії стає зрозумілішою, як тільки постає питання, кому ж насправді співпереживає цей історисистський літописець історії. Відповідь безсумнівна - переможцю. А всі, хто володарює зараз є нащадками тих, хто переміг колись. Таким чином, співпереживання переможцям приносить користь тим, хто зараз при владі. Цього достатньо для історичного матеріалізму. Кожен з минулих переможців проходить тріумфальною процесією, в якій сьогоднішні правителі крокують по розкиданих під ногами тілах. І, як заведено, отримані здобутки також проносяться в цій процесії. Їх називають культурною спадщиною. Але в особі історичного матеріаліста їм доводиться рахуватися з відстороненим спостерігачем. Бо все, що він розглядає як культурну спадщину, є невід’ємною частиною процесу спадковості, який він не може споглядати без жаху. Ця спадщина завдячує своїм існуванням не лише зусиллям великих геніїв, які його створили, але й безіменній щоденній праці його сучасників. Історія не знає жодного документу культури, який в той же час не був варварським. Але так само як такі цінності не є вільним від варварства, вони також не є вільним від процесу передачі їх з рук в руки. І тому історичний матеріаліст намагається триматися від цього якомога далі. Він вважає своїм завданням гладити історію проти шерсті. 

VIII

Традиція пригноблених учить нас, що “надзвичайна ситуація”, в якій ми живемо, є правилом. І наше завдання виробити таке поняття історії, яке б цьому відповідало. І тоді стає зрозумілим, що завдання, яке стоїть перед нами, - це впровадження справжнього надзвичайного стану; і таким чином покращиться наша позиція в боротьбі проти фашизму. Однією з причин того, чому останнє має право на існування, є той факт, що його опоненти, в ім’я прогресу, вітають його як історичну норму. – Здивування від того, що речі, які відбуваються з нами в XX ст. “все ще” можливі зовсім не є філософським. Це не є початком всіх знань, хіба що якщо це знання про те, що поняття історії, на якому воно ґрунтується, є абсолютно непридатним.

IX

Крила мої готові до польоту
Я б краще повернувся
Бо якби я залишився на час відведений смертним,
То бачив би я мало щастя.
– Гершом Шолем, “Ангельські вітання”

У Пауля Клеє є картина під назвою Angelus Novus. На ній змальований ангел, який виглядає так, ніби він от-от розпрощається з чимось, в що він пильно вдивляється. Його очі та рот широко відкриті, його крила розпростерті. Ангел Історії повинен виглядати саме так. Його обличчя обернене до минулого. Там, де ми бачимо ланцюжок подій, він бачить одну суцільну катастрофу, яка безперестанку звалює обломки на обломки та жбурляє все це йому під ноги. Він хотів би зупинитись хоч на одну чудову мить [verweilen: посилання на Фауста Ґете], щоб пробудити мертвих та скласти до купи  розтрощені обломки. Але зі сторони Раю наближається ураган, він заплутується в крилах Ангела і дме з такою силою, що Ангел вже не має сили їх скласти. Ураган невідпорно жене його в майбутнє, до якого він обернутий спиною, тоді як гора обломків перед ним росте до неба. Цей ураган ми і називаємо прогресом.

X

Предмети, які монастирські правила приписували монахам для медитації, повинні були відвернути їх від світу та його суєти. Наш сьогоднішній спосіб мислення змагає до чогось схожого. Метою є, в момент, коли політики, на яких опоненти фашизму покладали свої надії, були повалені, і які підтвердили своє падіння зрадою своєї власної справи, визволити політичне дитя світу з тенет, якими її обплели. Ця думка починається з припущення, що вперта віра цих політиків в прогрес, їхня віра в “маси” і, врешті, їхнє рабське упокорення в неконтрольованому апараті були трьома сторонами одного цілого. Вона повинна була показати як дорого обійдеться нашому звичному поняттю історії намагання уникнути будь-якої співучасті з тим, за що ці політики продовжують так твердо триматись.

XI

Конформізм, який з самого початку панував в соціальній демократії, основується не на самій лише політичній тактиці, а також і на економічних концепціях. Це фундаментальна причина майбутнього колапсу. Ніщо так не розбестило робітничий клас Німеччини, як думка про те, що вони пливли за течією. Технічний розвиток вважався напрямом течії, за якою, як вони, на їхню думку, вони пливли. Від цього залишався лише крок до ілюзії про те, що робота на заводах, яка здійснювалась в ході технологічного прогресу, була політичним досягненням. Стара протестантська робоча етика святкувала своє воскресіння в світській формі поміж німецьких робітників. Готська програма [яка датується Готським Конгресом 1875] вже несла в собі сліди цього непорозуміння. Праця визначалась як “як джерело всякого багатства та всякої культури”. Передчуваючи найгірше, Маркс відповів на це, що людина, яка не має іншої власності крім своєї робочої сили“, приречена стати рабом інших людей, яким... вдалось стати власниками майна”. Очевидно, після цього непорозуміння тільки зросло, і незабаром Йозеф Діцген проголошує: “Праця – це спаситель модерного світу ... В удосконаленні... праці... лежить багатство, яке нарешті може здійснити те, чого ні один Спаситель так і не зміг досягти”. Це вульгарно-Марксистське поняття праці не переймається питанням як його продукти впливають на робітників, коли вони вже не є їхньою власністю. Воно має на меті лише збагнути прогрес експлуатації природи, а не регрес суспільства. Воно вже носить технократичні риси, які пізніше ми побачимо у фашизмі. Серед них є поняття природи, яке небезпечно розходиться з відповідними поняттями соціалістичних утопій доберезневого періоду [до 1848 р.]. Праця, як вона тут змальована, зводиться до експлуатації природи, яка протиставляється експлуатації пролетаріату з наївним самозадоволенням. Порівняно з цим позитивістським баченням, фантазії, які забезпечили так багато засобів для висміювання Фур'є, виявляють вражаючий здоровий глузд. Згідно з Фур'є, корисний поділ суспільної праці дав би такі результати: чотири місяці освітлювали б нічне небо; лід прибрали б з північного полюсу; солона морська вода більше не мала б солоного присмаку; а дикі тварини почали б служити людям. Все це змальовує працю далеку від експлуатації природи, але яка, може привести на цей світ творіння, можливість існування яких дрімає в її утробі. До викривленого поняття праці належить, в якості її логічного додатку, та природа, яка, як казав Дітцген “дана нам ґратіс [безкоштовно]”.

XII

Нам потрібна історія, але по-іншому, ніж вона потрібна розбещеним ледарям в садах науки.
– Ніцше, Про користь та шкоду історії для життя

Суб’єктом історичного пізнання є сам пригноблений клас у його боротьбі. В Маркса він виступає як останній поневолений та бажаючий помсти клас, який завершує справу звільнення в ім’я пригнічених поколінь. Ця свідомість, яка певним час знову відчувалась в “Спартаку” [Спартанська група, попередник Комуністичної партії Німеччини], з самого початку заперечувала соціальну демократію. За три десятиліття їй вдалось майже повністю викреслити зі сторінок історії ім’я Бланкі, чий віддалений грім [Erzklang] заставляв попереднє століття трепетати. Вона задовольнилась тим, що надала робочому класу роль спасителя майбутніх поколінь. Таким чином вона підривала основи своєї найбільшої сили. Завдяки такій школі, клас полишив свою ненависть, а також і свій дух пожертви. Бо ж і одне і інше живиться образом пригноблених предків, а не ідеалом звільнених нащадків.

XIII

І з кожним днем наша справа стає яснішою, а люди розумнішими.
– Йозеф Діцген, Соціально-демократична філософія

Соціально-демократична теорія, а тим паче практика, визначалася поняттям прогресу, який опирався не на реальності, а догматичному твердженні. Прогрес, яким він змальовувався в умах соціал-демократів, колись був прогресом самого людства (а не лише прогресом умінь та знань). По-друге, він був чимось нескінченним (чимось, що відповідало нескінченному удосконаленню людства). І по-третє, він рахувався чимось абсолютно невпинним (як щось само-урухомлююче, що рухається по прямій або по спіралі). Кожне з цих тверджень контроверсійне, і кожне з них можна піддати критиці. Але в остаточному рахунку критика повинна дивитись глибше всіх цих тверджень та орієнтуватись на щось спільне для них усіх. Уявлення про прогрес роду людського в історії є невіддільним від уявлення руху в однорідному та порожньому часі. Критика такого поняття прогресу повинна служити основою для критики уявлення прогресу загалом.

XIV

У витоках - ціль [Ziel: terminus].
– Карл Краус, Worte in Versen I [Сентенції в віршах]

Історія – це предмет конструкції, чиє місце визначається не однорідним та порожнім часом, а тим, що відбувається тут-і-зараз [Jetztzeit]. Для Робесп’єра, Римська античність була минулим, зарядженим відчуттям «тут-і-зараз», яке він вирвав з континууму історії. Французька революція вбачала в собі новий Рим. Вона цитувала Давній Рим так, як мода цитує одежу минулого. Мода прекрасно розуміється на тому, що є модним, як тільки вона заходить у джунглі [Dickicht: лабіринту, хащах] того, що було колись. Вона – як стрибок тигра в те, що вже відбулось. От тільки відбувається це на арені, яку контролюють правлячі класи. Цей стрибок в вільне небо історії є діалектичним – саме так розумів революцію Маркс.

XV

Свідомість підриву континууму історії є характерною рисою революційних класів в момент їхньої діяльності. Велика Революція ввела новий календар. А день, коли почав відлік новий календар, виконував функцію історичної камери уповільненої зйомки. І це той самий день, який щоразу повертається під виглядом свят та спогадів. Тобто, календарі не відраховують час, як годинники. Вони є пам’ятниками того історичного усвідомлення, яке вже сотні років не виказувало жодних ознак свого існування. Але під час липневої революції відбувся інцидент, в кому повністю проявилось це усвідомлення. У вечір перших заворушень, виявилось, що в кількох місцях Парижу незалежно одні від одних, проте одночасно, були обстріляні годинникові вежі. Натхненний свідок цих подій пише:

Qui le croirait! on dit, 
qu'irrités contre l'heure 
De nouveaux Josués 
au pied de chaque tour, 
Tiraient sur les cadrans 
pour arrêter le jour.

[Хто б міг подумати! Немов
розгнівані плином часу,
нові Ісуси Навини
під кожною із веж
стріляли по годинникових стрілках,
щоб зупинити день.]

XVI

Історичному матеріалізму не обійтись без поняття сучасності, яка являє собою не перехід, а момент, в якому час бере початок та завмирає. Адже, це поняття визначає власне теперішній момент, в якому він пише свою власну історію. Історизм змальовує “вічний” образ минулого; історичний матеріалізм – досвід з минулим, який стоїть самотою. Він залишає іншим можливість віддаватись повії, відомій як “Колись давно”, в борделі історизму. Він добре контролює свої сили: він є достатньо чоловіком, щоб зірвати континуумом історії.

XVII

Історизм закономірно досягає апогею у всезагальній історії. Ні з чим матеріалістична історіографія не контрастує більш чітко в методологічному плані. Всезагальна історія не має теоретичного озброєння. Її метод сумуючий: вона пропонує масу фактів для заповнення однорідного та порожнього часу. З іншого боку, матеріалістична історіографія ґрунтується на конструктивному принципі. Мислення передбачає не лише розвиток думок, а й їхню точку відліку [Stillstellung]. Там, де мислення раптом зупиняється в момент особливої напруги, воно викликає ефект шоку, через який воно кристалізується в монаду. Історичний матеріалізм підходить до поняття історичного об’єкту виключно, якщо він являється йому як монада. В цій структурі він усвідомлює знак месіанського початку [Stillstellung] подій, або говорячи іншими словами, революційний шанс у боротьбі за пригнічене минуле. Він виділяє його для того, щоб вирвати певну епоху з однорідного ходу історії; так само, як вихоплює певне життя з епохи, чи певну справу зі справи всього життя. Безпосередній здоьуток всього цього полягає в наступному: справа життя оберігається та сублімується  в роботі, епоха в справі життя, а вся історія в епосі. У серцевині того, що осмислюється історично, знаходиться час, його безцінне, але позбавлене смаку зерно.

XVIII

Один сучасний біолог зазначає: “По відношенні до історії органічного життя на Землі, жалюгідні п’ятдесят тисяч років homo sapiens являють собою щось на кшталт останніх двох секунд двадцяти чотирьох годинної доби. На такій шкалі, вся історія цивілізованого людства займала б лише одну п’яту останньої секунди останньої години”. Власне момент, який ми називаємо зараз-і-тепер, і який як модель месіанського часу підсумовує всю історію людства в одній жахливій миттєвості, цілковито відповідає тій фігурі, яку історія людства вимальовує у Всесвіті.

(Додатки)

A

Історизм задовольняється тим, що встановлює причинні зв’язки між різноманітними моментами історії. Але жоден факт, просто будучи причиною, не є апріорі історичним. Він стає таким заднім числом, внаслідок подій, які можуть бути відділені від нього на тисячоліття. Історик, який виходить з цього, перестає перебирати в руках наслідки подій, як чотки. Він схоплює [erfasst] мить, в якій його власна епоха вступає в контакт з попередньою епохою. Так він закладає поняття теперішнього як моменту тут-і-тепер, моменту, наскрізь пронизаного скалками месіанського часу.

B

без сумніву, час провісників, які намагались вгадати що ж лежало заховане в лоні майбутнього, не сприймався ні як однорідний, ні як порожній. І хто про це пам’ятає, напевне, збагне те, як минуле сприймалося як спогад: тобто, таким же самим чином. Загально відомо, що євреям було заборонено заглядати в майбутнє. Тора та Молитовник, навпаки, вчили їх пам’ятати. Це звільнило від чар тих, хто пав жертвами майбутнього, хто шукав поради у провісників. Але саме тому майбутнє не перетворилось на однорідний та порожній час для євреїв. Бо в ньому кожна секунда являла собою вузькі ворота, крізь які міг увійти Месія.

 Переклад: Оксана Швед