Який президент нам потрібний? Метаполітика між двома смертями: Ющенко та Яценюк. Частина І.

Президентські вибори вже на носі, тому Провід вирішив переглянути основних кандидатів на найвищий державний пост на предмет профпридатності. Не хотів би, щоб хтось сприймав мої спроби як намагання очорнити одних та відбілити інших. Наступні міркування – швидше спроба самому розібратися у своїх симпатіях чи антипатія. Якщо заразом мені вдасться допомогти іншим визначитися з їхніми політичними симпатіями – буду радий.

Віктор Ющенко.  Прийшовши до влади на хвилі загальнонародного ентузіазму, президент України Ющенко став символом помаранчевого розчарування, і, що гріха таїти, доклав до цього немало зусиль. Нескінченна «Кайдашева сім’я» з Юлією Тимошенко не дозволила йому ані реалізовувати виключно свою власну  політичну лінію, ані дати змогу Тимошенко відверто перейти в опозицію і таким чином більш виразно структурувати український політичний простір. Для мене Ющенко сьогодні є типовим «політичним зомбі», політиком, який перебуває у просторі, що його Жак Лакан назвав простором «між двома смертями» - все ще нібито на своїй посаді, однак усі вже просто чекають, коли він врешті зійде з горизонту. Не розумію, як він може сподіватися на переобрання будь-яким шляхом, окрім як за допомогою брутальних і масових фальсифікацій, здійснити які йому, звісно, ніхто не дозволить, ані Тимошенко, ані Янукович, ані, врешті, суспільство. І тим більше не розумію, навіщо країні «друге пришестя» Ющенка.

Звісно, президент Ющенко може приваблювати певні групи «національно стурбованих» громадян своєю наївною прихильністю до (своєрідної версії) української культури, наполяганням на визнанні Голодомору геноцидом проти української нації та намаганнями відновити національні символи, такі як козацьку столицю Батурин. Однак у всіх своїх дотеперішніх спробах Ющенко виявив вперте нерозуміння діалектичності історичного процесу: намагаючись відродити «автентичну українську культуру» безпосередньо, не відродивши українського суспільства та ігноруючи його справді автентичні модерністичні прагнення, він прирік усі свої намагання на статус порожнього кічу. Як на мене відповідь доволі однозначна: такий президент Україні не потрібен.

Арсеній Яценюк. Кіндерсюрприз української політики спалився ще на старті. Пам’ятаю свою першу реакцію на опубліковані в інтернеті фото його рекламних біг-бордів: фальшивка, чорний піар! Я розумію, коли рекламна кампанія партії чи політика є неефективною, як, скажімо, було із заграванням Комуністичної партії із авангардним живописом під час котроїсь з кампаній, але так щоб реклама працювала проти політика і відверто псувала його імідж – це вже доволі оригінально. Найцікавіше те, що «побачивши» реакцію переважної більшості інтернет-користувачів (адже блогери чи не найоперативніше відреагували на рекламну новинку), Яценюк, замість того, щоб швиденько зняти борди з обігу і пояснити все якимось безглуздим непорозумінням, яке б швидко забулося … заходився пояснювати своїм потенційним виборцям, що ті помиляються і реклама насправді якщо й не геніальна, то принаймні підозріло близька до цього. З точки зору маркетингу такий підхід не може не викликати здивування. З політичної ж перспективи, кампанія Яценюка з її сирою агресією та мілітарними обертонами в стилі малює образ політика, яким Яценюк не є і ніколи, напевне, не буде.

Знову ж, пригадую собі один епізод, який трапився, здається, під час котроїсь зі спроб затвердити уряд. Як завжди наші народні засранці перетворили все дійство на розгардіяш зі штовханиною і мордобоєм включно. Коли камера вихопила серед цього безладу Арсенія Яценюка, який сидів в урядовій ложі разом з іншими призначенцями, його обличчя розпливалося у зверхній іронічній посмішці, мовляв: подивіться на цей цирк, і ці люди вважають себе депутатами, клоуни та й годі. Чисто по-людськи мені імпонує таке відсторонене інтелектуальне ставлення (дійсно, як ще реагувати на недолуге і цинічне циркове шоу, на яке часто перетворюють наш парламент його мешканці), однак з ідеологічної точки зору воно дуже промовисто промовляє про той тип політики, якої прагне Арсеній Петрович: Яценюк хоче бути не політиком, а метаполітиком, займаючи відсторонену постмодерну метапозицію до цирку реальної політичної боротьби, що точиться внизу. На жаль (чи на щастя) ми як суспільство не можемо дозволити собі розділити з ним паном Яценюком його святу відстороненість.