Наші негри, наші вороги. Владімір Арсенієвіч про косовську проблему

Що означає здійснити лаканівський вчинок як політичний акт? Щоб зрозуміти це, нам, українцям, не варто далеко ходити. Сьогодні ми буквально живемо у просторі, що став можливим завдяки такому вчинку – відмові післявоєнної Польщі від тих територій – включаючи Львів, західну Бєлорусь та частину Литви з Вільнюсом – які в націоналістичній польській свідомості іменуються «східними кресами». Якщо сьогодні Польща є чи не єдиним реальним другом України на міжнародній арені, то заслуга за це належить в першу чергу самим полякам. Вчинок визначається Жаком Лаканом як відмова від того, що в тобі найдорожче, від ядра насолоди, без якої ти вже ніколи не будеш тим, чим ти був до цього. Саме тому вчинок переформульовує усю ідентичність, він буквально змінює символічні координати, як окремих людей, так і цілих націй.

Власне, саме такий сатус вчинку має відмова Польщі від власних «кресів», ідея якої була вперше сформулювана одразу по війні у часописі «Культура» Єжи Гедройця, і з часом лягла в основу польської східної політики. Щоб зрозуміти, наскільки важко було озвучити, а тим більше добитися визнання для такої ідеї, треба усвідомити собі важливість Львова та «кресів» загалом для польської націоналістичної свідомості, як і те, що переважна більшість людей, серед яких Гедройць спершу ширив свої ідеї, були вимушеними емігрантами з цих таки територій. Відмова, якої вимагав від них Гедройць, для кожного зокрема була буквально відмовою від самих себе – від землі, де вони народились і виросли і яку чесно вважали своєю батьківщиною, а для Польщі загалом – відмовою від багатовікової імперської історії та культурної традиції. Те, що така відмова була вимушеною, що вона здійснювалась де факто, коли ці території вже були окупованими совєтськими військами і приєднаними до УРСР, БРСР та ЛРСР відповідно, тільки підтверджує парадоксальний характер вчинку. Вчинок у лаканівському сенсі – це передусім відмова від того, чим ми і так не можемо володіти.

Схожий вчинок сербський письменник Владімір Арсенієвич намагається здійснити і по відношенню до «сербської колиски» - провінції Косово, аби створити для своїх внуків можливість жити у нормальній, не невротичній країні.

"Наші негри, наші вороги"

Сербський письменник Владімір Арсенієвіч говорить про згубні відносини своїх співвітчизників з албанцями.

Всі колишні югослави, а особливо серби, вважали Косовських албанців всього лише "своїми рабами". Проте сьогодні, їх вважають архи-ворогами Сербії. Цей міф безжалісно використовують національні політики, навіть в процесі переговорів про майбутнє південної сербської провінції Косово, яка з 1999 року знаходиться під юрисдикцією ООН. Якщо будь-хто з Західної Європи запитає мене як це все могло статись, я зможу їм розповісти, так як мої очі та вуха завжди були відкритими на всіх етапах цієї історії.

Країна, яка колись була моєю, колишня Югославія, була надзвичайно різноманітною в етнічному та культурному плані. Маршал Йосип Броз Тіто любив називати цю різноманітність нашим югославським "плавильним котлом" – the melting pot. Але, насправді, так ніколи не було. Після смерті Тіто, різноманітність нашої країни була трагічно інструменталізована; вона стала соціально поділеною, розколеною етнічно та культурно на підгрупи та економічно на ієрархію більш та менш багатих регіонів. Таким чином пост-тітовська Югославія стала легендарною Європейською вертикаллю.

На вершині цієї вертикалі, на крайній півночі на кордоні з Австрією, розмістилась найбільш економічно розвинута республіка Словенія. У деякому сенсі Словенія завжди вважалася "вищою" серед інших у тоді спільній батьківщині. І ця ієрархічна драбина спускалась вниз через Хорватію, Боснію та Герцеговину і Сербію в центрі до Чорногорії та Македонії на крайньому півдні до хронічних "низів" нашої колишньої держави. Відоме прислів’я "Чим далі на південь, тим злиденніше" "Sto juznije to tuznije" часто використовувалось, щоб описати щаблі, по яких специфічно югославський вид расизму завжди направлявся проти тих, які були на ранг нижчими географічно та економічно. Таким чином, словенці виказували зневагу до країн мужлаїв, нероб та невдах інших республік, а найбільше до хорватців, які перекладали цю зневагу на сербів, а ті, в свою чергу, задовольнялись насмішками з македонців та чорногорців. Боснійці ж – опинившись в центрі республіки Югославії - були об’єктом насмішок зі всіх сторін.

А в самому споді були албанці, які населяли південну сербську провінцію Косово. Їхня мова не належала до слов’янської групи мов. Вони були біднішими від всіх нас. Їхня культура була досить чужою для нас. Серед строкатої колекції різних видів югославів вони, будучи найпівденнішою етнічною групою, були приречені грати роль цілковитих аутсайдерів.

Все, що решта нас в колишній Югославії вважала, що ми знали про албанців, складалося з мішанини образливих кліше. Зазвичай їх глузливо називали шиптарі. Якщо ми їх і не ненавиділи відкрито, то це лише тому, що ми не вважали їх вартими нашої ненависті. Навіть в найкращі часи між „ними” та „нами” ніколи не було діалогу.

Косівські албанці були для нас лише зграйкою примітивних, а часто навіть комічних опудал, нашими Дядьками Томами. Іншими словами, вони були нашими неграми. Варто сказати, що існування зневажених албанців злегка проникло в свідомість посереднього югослава ери Тіто. Проте, буденний культурний расизм тих часів здається з погляду сьогодення досить невинним в порівнянні з насильницькою, кровожерливою ненавистю до "шиптарів", яка охопила сербів після смерті Тіто та після першої хвилі "заворушень" в Косово в кінці двадцятого століття. Це почуття образи стало особливо сильним в період розвитку націоналізму у всіх республіках, під час брутальної тиранії Слободана Мілошевіча, який намірився безжально розчленувати спільну державу. З приходом 90-х, політики та мас-медіа також почали користуватись нелітературним та принизливим терміном "шиптарі". Цей ярлик прижився і таким чином зробив їх об’єктом нашої параної. Все частіше люди говорили про них так, ніби єдиною причиною їхнього існування було придушення та винищення "нас сербів".

Однією з легенд, яка оббігала Мілошевіцьку версію новин, був історичний міф, який коротко можна описати таким чином: "Колись в Косово було набагато менше албанців, ніж сербів. Але роки спливали (і якимось дивом, яке так ніколи до кінця і не пояснили!) вони прийшли в Косово, перетнувши албанський кордон, і просто оселились тут, в нашій країні, прямо у нас перед носом. "Озброєні тим, що в наших очах було тваринними якостями, в них розвинулась колективна рішучість термітів та, що навіть більш важливо, здатність розмножуватись як кролики. Їхня неконтрольована статева активність та високий рівень народжуваності заставляли нас тремтіти, і ми насправді здригались від відрази. В той же час, сербів постійно публічно просили визнавати свою ненависть до "шиптарів". Ні один серб не міг себе вважати справжнім сербом, якщо він не носив в серці цієї ненависті. Таким чином, офіційна пропаганда ери Мілошевіча, непомильно підтримувана мас-медіа, проголосила "шиптарів" архетипними ворогами сербів; і справді, без цього ворога існування самих сербів було б практично немислимим. Бо який же Бетмен без Джокера? "Шиптарі" перестали бути жалісливими Дядьками Томами. Навпаки, вони перетворилися на жахливих небезпечних демонів, незговірливих та наполегливих в своїй місії забрати назад свої історичні території, відірвати від нас косовське поле, "колиску нашої історії," викрасти наші міфи, відібрати від нас те, що належало нам за "історичним правом".

Маючи чіткий намір розібратися з цими "шиптарями" раз і назавжди, наш президент Мілошевіч вигадав фантастичний план. У його темній імперії зла, бідності, етнічної ненависті та гіперінфляції, армії та поліції - не без допомоги мас-медіа - було надано право безкарної дискримінації та приниження Косовських албанців. Албанців гонили та піддавали арештам, їхню власність розкрадали, їхні сім’ї та села руйнували. Звільнений від будь-якої відповідальності та користуючись загальною підтримкою, президент впродовж багатьох років наполегливо реалізовував свій план, приносячи насильство та деструкцію спочатку в Косово, а потім і на всю територію Югославії. Після Дейтонського договору в грудні 1995 року прийшло коротке перемир’я, але в 1999 році хвиля насильства врешті привела Мілошевіча назад до витоків всієї цієї історії - назад до Косова. 

Саме Косову судилося визначити долю Мілошевіча після його тринадцятирічного руйнівного володарювання. Коли в кінці березня 1999 року сили НАТО почали бомбувати головного винуватця, Сербію та Чорногорію,  вони зруйнували трохи більше інфраструктури, ніж передбачалось, залишивши сотні цивільних жертв. Проте, це позначило кінець сербського правління в провінції Косово. В той же час, ролі злочинця та жертви в цьому злополучному місці знову змінились. Відбувалось масове переселення тисяч сербів та циган, а також напад нестямної мстивості переможців; і знову ж жертвами в основному були невинні цивільні громадяни. Надія на яку-небудь нормальність у відносинах між пересічними сербами та албанцями, надія на те, що вони зможуть жити поруч в якомусь передбачуваному майбутньому, зникла. 

Мілошевіч вів свою гру настільки хитро, що можливим виявився лише один епілог: трибунал ООН по військових злочинах в колишній Югославії в Гаазі. Проте, навіть тоді Мілошевічу вдалось покинути місце, де могла б встановитись справедливість. На цей раз йому прийшов на допомогу серцевий напад. Назавжди уникнувши справедливості таким чином, він залишив нас з відкритим питанням провини. Це одна з причин чому громадяни Сербії носять тягар провини та сорому, незважаючи на те, чи приймаємо ми їх чи ні.

Кілька років тому сербські мас-медіа місяцями трубили про масові захоронення людей, чиї тіла, за висновками судмедекспертів, належали Косовським албанцям. В одному з найжахливіших сюжетів йшлося про вантажівку, з якої тіла закатованих албанських жінок, дітей та літніх людей викинули в озеро Перушац, в дельті річки Дервента. На наших екранах ми бачили, як витягували з води напіврозкладені одягнені тіла, ми слухали шокуючі зізнання водія, якому наказали вивезти мертві тіла з Косово для того, щоб прикрити злочин. Тоді бєлградська телестанція показала інтерв’ю з чоловіком, який спокійно купався в цьому мальовничому озері, з зелених вод якого тільки що витягли мертві тіла. Коли репортер запитував у чоловіка, чи це його не турбувало, цей простак просто стояв там, похитуючи головою, а краплі води скапувала з нього на землю. Невинно моргаючи та лаконічно посміхаючись, він подивився в камеру та преспокійно сказав: "Якщо чесно, я не вірю у все це" та знову зухвало занурився у воду.

Цей чоловік божевільний – подумаєте Ви. Але насправді, все навпаки. Його реакція абсолютно зрозуміла. Громадяни Сербії мають в себе за плечима десятиліття промивання мізків політиками та засобами масової інформації, десятиліття уроків того, як постійна брехня може врешті заставити людей повірити своїй власній брехні. Чоловік просто використовував набуті навики.

Заперечення – denial – це одна з основних нових сербських рис. Вона настільки нова, що в нас навіть немає відповідного слова для окреслення цього поняття, а ті, хто усвідомлює, що відбувається, просто застосовують англійське слово Denial. Це заперечення, холоднокровність перед лицем людських страждань, неспроможність виказати найелементарніше співчуття показує, що ми, як суспільство, знаходимось в царині нічиєї землі. Деколи видається, що ми не маємо бажання уникнути вихру минулого. Питання статусу Косово та не менш важливе питання майбутнього наших відносин з Косовськими албанцями є чи не найважливішими питаннями і їх можна використовувати як міру нашої політичної зрілості. І причини, чому ми не шукаємо конструктивного підходу до них, більш глибокі. Теперішнє населення Сербії замучилось від політики. Воно замучилось від програних війн, воно виснажене від хронічної бідності та від почуття, що серби повинні вбачати в собі або жертв, або винуватців. Люди бояться змін та намагаються уникнути відповідальності.

Іншими словами, події склались так, що наше бачення Косовських албанців залишатиметься незмінним довгі роки. До традиційної образи додалась сублімована лють лузера, яка виходить назовні через жалість до самих себе та може поєднуватись з містичною ідеєю природженої правильності. Насправді, неуникненна втрата колишньої південно сербської провінції Косова в деяких колах нашого суспільства сприймається рівносильно до апокаліпсису. Нещодавно центр Бєлграду був зазвішаний постерами, які декларували: "Немає Сербії без Косова!". Але ті, хто це говорить, брешуть, і багато людей визнають це – оскільки, незважаючи ні на що, стає все більш очевидним той факт, що статус Косова стає маргінальним серед щоденного життя та турбот сербів. По суті, багато наших громадян – в основному молодь – розчарувались у всьому та, мабуть, вирішили, що вони більше ні в що не вірять, прямо як той простак в озері.

Але що можна очікувати від покоління, яке зростало серед воєн та руйнувань, яке годували політикою відкритої ненависті, і яке не може отримати візу, щоб пізнати інші країни та культури? Нажаль, напевно, не дуже багато. Наша молодь знову почала ненавидіти, не стримуючись, з легковажною насолодою. Варто лише продивитись результати опитувань учнів і ваше волосся стане дибом. Більше 30 відсотків сербських учнів середніх класів вірять, що вони "не повинні ні дружити з албанцями, ні відвідувати їх". Майже третина молоді вірить, що в китайців – а вони є єдиною більш чи менш великою групою іноземців в нашій країні – потрібно відібрати їхні дозволи на проживання, навіть якщо вони є законослухняними громадянами. Кожен третій хлопчик та кожна друга дівчинка зневажає гомосексуалістів та людей, інфікованих ВІЛ.

Думка про жахливий успіх сучасного суспільства Сербії в формуванні бачення та ставлення молоді заставляє здригатися. Можливо, рішення полягає в простому стоїчному та терплячому вичікуванні. Можливо, потрібно лише надіятись, що нове покоління виросте в більш мирних та здорових умовах. Можливо, єдине, що нам залишається, це віра в те, що наші онуки будуть нашими справжніми дітьми.

*
Владамір Арсенієвіч - Vladimir Arsenijevic народився в 1965 р.  в м. Пулі в Хорватії.

Його романи, що отримали немало нагород,  були переведені багатьма мовами. Він мешкає в Бєлграді.

Ця стаття вийшла німецькою в Die Zeit 20 вересня  2007р.

Джерело: signandsight.com

Переклад: Оксана Швед