Фантазії звільнення. Томас Каваляускас

Як зазначає Томас Каваліаускас, ніхто в центрально-східній Європі і не підозрював, що як тільки боротьба за незалежність завершиться, демократія стане пародією самої себе.

Владімір Тісманеу в своїй книзі «Фантазії звільнення: демократія, націоналізм та міф у пост-комуністичній Європі» (Fantasies of Salvation: Democracy, Nationalism and Myth in Post-Communist Europe) робить припущення, що в політичному та інтелектуальному плані посткомуністичний світ залишиться полем бою для суперечливих міфів:

Пост-комуністичний ландшафт – це сприятливий ґрунт для колективних пристрастей, страхів, ілюзій та розчарувань. Старі ідеологічні аксіоми мертві. На заміну їм з’явились нові міфології, які дають швидкі та задовільні відповіді на нестерпні дилеми. Політичні міфи є відповідями на розвал, роздрібнення та загальне безладдя пост-комуністичного періоду.

Проте, чи не можна пристосувати таку ідеологію також і до Західної Європи та США? Чи не є політичний та інтелектуальний світ старих демократій також суперечливим? Чи Західна Європа також не має мертвих ідеологічних аксіом та нових міфологій? Ось для прикладу, ліві у Франції, які розмахували прапорами з портретами Мао. Або ліві «демократичного заходу», які асоціювали себе з Марксизмом та Че Геварою в той час, коли частина поневоленої Європи боролася за неможливе – за деконструкцію марксистської ідеології, пролетарний більшовизм Лєніна та окупаційну совєтизацію Сталіна.

Звільнення двох Європ у 1968

Два 68-х роки в двох Європах свідчать про парадигматичний поділ, який так і не зник. А не зник він тому, що точки відліку були різними: значення та цілі різнилися. Обидві Європи мріяли про звільнення, але одна з них бажала звільнитись від культу споживання та корпоративних інтересів, тоді як інша шукала звільнення від соціалістичних ідеалів та комуністичного устрою. Для першої, котра критикувала капіталізм, соціалізм являв собою альтернативу; а для другої, котра критикувала обов’язкове братерство, не було свободи.

Лівий інтелектуал з Заходу не розумів антигуманізму ні Совєтів, ні комуністичної партії Китаю. Для цих інтелектуалів та для їхнього молодшого покоління було важливим протестувати проти даного соціального порядку та порушення прав, але для них також було важливим скористатися можливістю побунтувати в формі Червоної Армії. Це був час для культурної революції. Політична та культурна модель повинна була в корені поставити під питання капіталізм. Крім того, французька традиція соціального колективізму була невід’ємною від мислення Паризьких Лівих. 

Але народи Центральної Європи існували в абсолютно інших соціальних та політичних умовах. Рок музика культурної революції Заходу та стиль гіппі стали частиною андеґраунду, способом протесту проти соціального колективізму. Іншими словами, в 1968 Західна Європа боролась за свободу, вже маючи її в себе в кишені, боролася за досягнення ще більших свобод; Центральна ж Європа боролася за свободу, не маючи її зовсім: її боротьба була екзистанційною спробою здобути елементарні гарантії прав людини. У жителів заходу було достатньо демократії та індивідуальності щоб вони могли потурати ідеалам диктатора Мао; з іншої сторони, жителі Центральної Європи повинні були боротись за демократичні свободи від самого початку. 

Мрійники The Dreamers Бернардо Бертолуччі виходять на вулиці Парижу, виступаючи за секс втрьох. Громадське повстання з політичним лейтмотивом: дійство на вулиці спокушає людей виглядати з їхніх буржуазних панцирів. В Парижі, навіть палкі екзистенціалісти могли рахуватись Маоістами та Троцькістами – зі зручністю для себе ігноруючи той факт, що пролетарське бачення світу є невід’ємним від деперсоналізуючого колективізму. В той самий час, на іншій стороні Європи, Александер Дубчек створював програму соціалізму з людським обличчям, готуючи свою країну до багатопартійної системи. Антисовєтська критика, що поширювалась в чехословацьких мас-медіа, була виявом демократичного світу. А в Литві придушувалась партизанська війна проти совєтської влади. Тих, хто боролись за незалежність Литви, називали ворогами совєтських ідеалів та пролетарського раю. Проте, ніколи за весь час совєтської окупації політичне підпілля Литви не переставало готувати секретні матеріали та дані для національної діаспори в США та Західній Європі, щоб постійно тримати їх в курсі політичних та релігійних утисків з боку совєтського КГБ. 

Таким чином, в одній частині Європи, інтелектуальні бунти були “культурною діяльністю", тоді як в іншій частині – в частині відмежованій Залізною Завісою – люди боролися за свободу з екзистенційною відданістю. І як нам відомо, Залізну Завісу складала не лише комуністична ідеологія, а також і Червона Армія. 80-ті все ще були попереду. 

Але навіть якщо світ в Західній Європі змінився, то він змінився умовно – демократія не зникла, а укріпилась. Можливо це тому, що молодь в першу чергу бажала демократичних ідеалів. І в результаті, замість того, щоб замінити західну демократію комунізмом, вони її тільки посилили. Зрештою, комунізм не має нічого спільного з політичною емансипацією сексуальних меншин чи антикультурною поведінкою молодих гіппі. Ці тенденції в комуністичних країнах належать до опору андеґраунду, їх придушували та переслідували.

Празька політична революція мала за мету звільнення від комуністичної ідеології. Але в кінці вона стала чимось більшим. Хвиля, яку спричинила ця подія, набула більш ніж місцевого значення. Без енергії та політичної волі Праги ‘68, геополітична мапа Європи не змінилася б двадцять років по тому в 1989 році. По суті, Празька Весна була більш ніж просто боротьбою за демократію – це було прагнення об’єднаного континенту. Насправді, чехи боролись за право об’єднатись з Західною Європою. Коли ця спроба провалилась, вона могла видаватись утопією '68, але коли в 1989 впала Берлінська Стіна, це стало реальністю. Таким чином виникає питання: чи впали б Берлінська Стіна та Залізна Завіса, якби політичні води не розхитала Прага '68? Зруйнована стіна в Берліні позначає нову еру геополітичної мапи Європи, мапи, якій потрібна передісторія. І ця передісторія бере початок в Празі '68. Події якої також мають свою передісторію – події в Угорщині в 56-му. 

Важливо зазначити, що ні під час повстання в Празі, ні під час опору на Балканах двадцять років по тому ніхто навіть не думав про недоліки демократії. Ніхто в Центральній Європі не підозрював, що боротьба за незалежність та право приєднатись до Західної Європи, коли воно стане реальністю, раптом перетворить демократію на порадію самої себе. Жоден ідеолог, який виступав за звільнення від комунізму не зміг би передбачити, публічної заяви литовських анархістів XXI ст. про те, що комунізм – це найкраща система. Це країна, яка своєю зовнішньою політикою сприяє демократії в Україні, Білорусі та Грузії. Хто б міг уявити, що на початку XXI ст. в столиці Литви, Вільнюсі, Палац Володарів стане олігархічною пухлиною, що розростатиметься за кошти платників податків. Навіть під час фінансової кризи, коли уряд скасував останні привілеї для митців та письменників, Парламент все таки наполегливо намагався знайти "нові" мільйони для продовження будівництва цього архітектурного монстра.

Двадцять років після подій в Празі для інтелектуалів Литви та Польщі все ще був очевидним той факт, що комунізм був явним злом, а демократія та принципи свободи були явним добром. Декларуючи незалежність двадцять років тому та говорячи про ліберальні цінності, громадське суспільство було піднесене до царини політичної справедливості, що відрізняло його від совєтського суспільства. Ще двадцять років пізніше, в той час, коли Європа святкувала падіння Берлінської Стіни та останній поділ Європи, жителі Центральної Європи раптом почали говорити про "порнографію демократії". Критики демократичної Литви розмістили банер з написом "sold" на замку Gediminas – який вважається найважливішим символом державності Литви. Очевидним є той факт, що приватизація служила інтересам тих, хто міг собі щось дозволити, включно з найважливішими архітектурними символами незалежності. 

І не випадково вільний ринок інтелектуалів Литви асоціюється з природною державою Гоббса, в якій homo homini lupus est і комунізм невиразно вимальовується як альтернатива. Зважаючи на це, Владімір Тісманеу має рацію називаючи постсовєтську фантазію звільнення фасадом без змісту. Все ж таки, падіння Берлінської Стіни об’єднало Західну та Центральну Європу і фантазія політичної емансипації стала реальністю. Коли відбувся перехід від соцекономіки до вільного ринку, мапа Європи змінилась. Говорячи про результат, то падіння Берлінської Стіни є більшим досягненням, ніж Празька Весна. Але зруйнування Берлінської Стіни було б немислимим без Празької Весни, яка принесла дух антикомунізму в Центральну Європу. 

І все таки, чи стали Прага '68 та Берлін '89 міфами звільнення? Коли люди сформували 600 кілометровий живий ланцюг з Вільнюса до Талліна, це було зроблено в ім’я емансипації та політичного звільнення. Вони досягли своєї цілі, як і при зруйнуванні Берлінської Стіни. Але станом на 2009 рік, чи є ці досягнення реальністю чи просто міфом? Крах уряду прем’єр-міністра Чехії Мірека Тополанека під час головування Чехії в Європарламенті свідчить про неспроможність взяти на себе роль лідера та довести Європі наскільки цінною є демократія. Те саме стосується і корумпованого уряду Литви з коаліціями, які суперечать задекларованим програмам партій.

11 березня 2009 року, в своїй промові до Парламенту Литви з нагоди річниці незалежності, член Європарламенту Вітаутас Ландсбергіс зазначив, що литовські політики деградували. Проте, важливо зазначити, що коли говорять про деградацію урядової політики, мається на увазі, що вона має потенціал бути кращою. Але чи можливо, щоб реальна політика не показувала своїх пазурів? Чи можливо щоб посткомунізм не творив "порнографії демократії"? Владімір Тісманеу правий, коли стверджує, що " пост-комуністичний ландшафт – це сприятливий ґрунт для колективних пристрастей, страхів, ілюзій та розчарувань." 

Великий парадокс Центральної Європи полягає в тому, що при диктатурі вона могла боротись за демократію з гідністю, але як тільки вона прийшла до перемоги, зразу ж забулись фундаментальні передумови. В цьому й полягає суть фантазії звільнення. Чи не є великим парадоксом той факт, що в 1968 році робочий клас та інтелектуали Західної Європи демонстрували більше прав людини, користуючись символами та ідеалами диктаторів?

Екскурс у Фантазію Звільнення 9/11

В світі до 11 вересня, демократія в основному асоціювалась зі свободою слова у США та Західній Європі. Цей тип асоціації продукувався дискурсом мас-медій на основі кліше політичного добра та зла. Центральна Європа носила та все ще носить тавро пост-комуністичного регіону. Причиною тому є той факт, що ця частина Європи все ще учиться демократії, все ще не має громадського суспільства, все ще з гордістю викарабкується з свого совєтського спадку, все ще не контролює корупції та все ще кориться груповим інтересам. Росію постійно критикують за недотримання прав людини. Китай критикували ще більше аж до Олімпійських ігор в Пекіні; після чого дипломатія посіла перше місце. Іншими словами, всі аргументи є такою собі Маніхейською етикою, в якій політичне добро і зло функціонують окремо. Терміни добро і зло чітко визначаються та геополітизуються на основі раціонального західного аргументу, який підкреслює принципи свободи, та який стверджує, що ті, хто обмежує права людини та стоїть на шляху демократичних процесів, належать до Зла.

Така точка розу походить з перспективи західного простору комунікації. Коли Центральна Європа почала демократизацію своїх установ та політичних процесів, її відразу сприймали як регіон, що бореться за політичне добро. Вона перетворилась на американського homeboy’я, чи російського svoуego чи литовського asavas’а. Центральну Європу поважають за те, що цей регіон  бореться з "залишками" політичного зла. До того ж Центральна Європа продовжує боротись з наслідками совєтизації навіть після приєднання до ЄС. Ця спроба вбачається як рука допомоги в процесі встановлення світової демократії в pax Americana - Американському мирі. Але чи не є це ще однією фантазією звільнення? 

Білий Дім використав трагедію 11 вересня для встановлення демократії як політичного "добра". Мученицький Нью Йорк змальовувався як місто-герой демократичного світу. В 2001 році всі аплодували риториці Джорджа Буша, який говорив про атаки на демократичний світ, про необхідність захищати цінності свободи. Ніхто не міг з цим посперечатись – в мас-медіях безупинно прокручували образ терористів, які атакували Вежі-Близнюки на Манхеттені. Протистояти такій риториці було б нетактовно та політично некоректно. Більше того, протистояння риториці Буша означало б симпатію до холоднокровних терористичних актів фанатичної Аль Каїди. Кремль, боячись чеченських терористів, також не брався виступати проти відкритого дискурсу 11 вересня, хоча цілком можливо, що таємна, злостива радість через слабкість США зігрівала їхні душі. Навіть Париж Жака Ширака, незважаючи на свій анти-американізм, мовчав, коли Білий Дім оголошував війну в Афганістані. У громадському комунікаційному просторі про 11 вересня говорили односторонньо, оскільки сама концепція демократичної цивілізації існувала як явне добро.

Слідуючи цій логіці, була відкрита тюрма Гуантанамо, де права людей були назавжди забуті, оскільки фанатик чи божевільний, який веде боротьбу з явним добром демократії, не може мати прав. Це як в марксизмі: кожен, хто протистоїть революції пролетаріату є ворогом історії тому, що історія Гегеля повинна закінчуватись революцією пролетаріату. Це не є чимось, що людина може прийняти чи відкинути. Врешті, це закон історичної мудрості, а не просто одного філософа. Схожа логіка застосовувалась у затоці Гуантанамо: ворогів демократії та Сполучених Штатів можна катувати, оскільки вони знаходяться поза політичною правдою. В’язні, яких було звинувачено в тероризмі, суперечать логіці та історичним потребам глобалізації, тобто, Американському миру - pax Americana. Оскільки терорист Аль Каїди бореться проти країни, яка захищає права людини, його не можна обдаровувати цими правами. А оскільки затока Гуантанамо розміщена поза межами Сполучених Штатів, вона лежить за межами демократії. 

Після політичної сакралізації Ground Zero, демократичне "добро" стало абсолютним. Проте, навіть така сакралізація Ground Zero не змогла завадити Бараку Обамі оголосити про закриття Гуантанамо. Це означає, що за межами демократії вже не існує в’язнів терористів. Цікаво, чи уникнув би Пентагон політики роботи "без білих рукавичок", якби Барак Обама був президентом США в 2001 році. І навіть у такому випадку, постала б концепція "осі зла". Обама не зміг би уникнути категорізації своїх та ворогів. У своїй промові в Каїрі Обама спробував перебороти стереотипну опозицію демократичного та мусульманського світів, ніби ігноруючи все більшу кількість своїх військових сил в Афганістані та незгасний тиск на Іран. Литовський вчений-ісламіст Егдунас Раціус твердить, що в Ірані молодь бере активну участь в політичному підпіллі, слухає західну музику, а уряд не забороняє американських газет, які виступають з критикою іранського уряду. Раціус уникає тези Гантінгтона про зіткнення цивілізацій, де люди, що належать до "осі зла" такі ж глобалізовані та американізовані як і європейці. Не варто навіть говорити про те, що масові протести в Тегерані проти офіційних результатів виборів 2009 року були б неможливими без фундаменту чи скоріше підпілля демократичних цінностей. 

Проте, Аль Каїда – це видима сила, навіть якщо її боротьбу і не можна назвати війною цивілізацій. Вона, все таки, підняла свій бойовий прапор правди – антиамериканської правди в глобальному контексті. Але це зовсім інший політичний контекст. Якщо вірити мас-медіях, то місія Аль Каїди - очистити арабські країни від західного впливу. Ця організація аж ніяк не ставиться прихильно до американський військових баз в Саудівській Аравії, які розмістились поблизу мечеті в Мецці та Медіні. Її стимул – урівноважити глобалізацію Правдою Ісламу, вказуючи на інше звільнення за допомогою глибокої ненависті до американських цінностей. Її ціль – могутня Ісламська Імперія. І ця Імперія повинна керуватись законом Шаріату - the Sharia – що означає Шлях, Волю Бога. 

Мішель Фуко, говорячи про поняття волі до влади, задекларованої Ніцше, твердить, що воля до правди встановлюється порядком дискурсу. Один дискурс існує за рахунок іншого, одна правда встановлюється за рахунок іншої. Це модель Дарвіна - виживання найсильнішого. Але на цей раз йдеться про виживання найсильнішого дискурсу, а не виду. Фуко пише:

Справжній дискурс, звільнений природою своєї форми від бажання та влади, не спроможний розпізнати волю до правди, яка охоплює його; а воля до правди, яка нав’язувалась нам вже так довго, є такою, що правда, яку вона прагне розкрити не може не замаскувати її.

Риторика адміністрації Буша висувала дискурс “своїх людей” для демократії на противагу фанатикам "осі зла", і таким чином проголошувала необхідність виключення опозиційного дискурсу ворога. Демократичні країни повинні були підтримувати такі зусилля.

Проте, якщо для Аль Каїди 9/11 було не ціллю, а засобом на шляху до більшої цілі, то важливо було б переглянути засоби боротьби з "віссю зла". І чи є кулі та танки найефективнішими засобами? Якщо йдеться про волю до правди, то з тероризмом можна боротися за допомогою більш витонченого розуму світової комунікації. Такий демократичний розум повинен домінувати над екстремістський наративом Аль Каїди. Керуючись такою стратегією, Афганістан, деякі території Пакистану та Ірак потрібно завойовувати не зброєю, а книгами та університетами. Сьогодні широко відомо, що в Пакистані екстремісти Талібану контролюють школи в бідних районах та займаються освітою молоді та студентів, покинутих урядом Пакистану. 

Демократію треба експортувати створюючи безпрецедентні освітні програми, які могли б стати реальністю, якби мільярди військових витрат перетворились на мільярди освітніх витрат. Цей метод міг би більш реалістично забезпечувати дотримання прав людини, вільні вибори, гендерну рівність та принципи толерантності. Але мало з цього було досягнуто. І не випадково, що кілька років тому в Празі Володимир Путін відповів Джорджу Бушу, що Росії не потрібна така демократія, як в Іраку. 

Вторгнення в Ірак стало переломним моментом. Світ більше не бачив США жертвою терористичної атаки фанатиків. Замість того, Америка тепер сприймається як агресор. Альтернативою могла б бути безпрецедентна освітня програма. В пост-комуністичних країнах, Джордж Сорос став бійцем у війні за відкрите суспільство. 

Його ідея освітньої програми для відкритого суспільства була здійснена за допомогою видавництв та академічної інфраструктури. Навчальні проекти протистояли авторитарному володарюванню Москви. Президент Білорусі Олександр Лукашенко закрив Європейський гуманітарний університет в Мінську, який щасливо переїхав до Вільнюса разом з усіма своїми студентами. Наслідуючи такий приклад, варто запитати: якщо б мільярди доларів не витрачались на авіапаливо для військових літаків та на заробітну платню солдатів, а замість того інвестувались в освіту, чи не було б це ознакою вищої цивілізації? Врешті, ми говоримо про мільйони освітніх стріл, направлених на "вісь зла". Ми також говоримо про можливість мобілізації освітніх ресурсів США та ЄС для встановлення нових стандартів західної волі до правди. 

Тим часом, Центральна Європа продовжує підтримувати США. І ця підтримка досить щира. Тоді як Центральні Європейські країни абсолютно задоволені просто хорошими дипломатичними відносинами з США. Вони не намагаються поставити під питання форми ведення війни проти тероризму. Це не входить в сферу компетенції Центральної Європи. 

Самомисляча політика Центральної Європи могла б підняти статус регіону замість того щоб продовжувати існувати просто в ролі пуделя Америки, в пошуках захисту від непередбачуваної Росії. Проте, навіть якщо б така політика могла змінити політичне відношення до США, вона також була б небезпечною: будь-який натяк на анти-американізм в регіоні може також змінити напрямок зовнішньої політики в сторону Росії.

За межами фантазій звільнення

Беручи до уваги, що всі країни Центральної Європи коряться місцевим груповим інтересам, а такий стан речей призводить до демократичної нестабільності державних інституцій, необхідно знайти способи зміцнити ці інституції, а не знищити їх. Росія привітала б таке деконструктивне бачення політиків, анархістів та лівих Центральної Європи. Наближення до совєтського минулого та віддалення від проамериканської політики pax Americana – такий крок з радістю проспонсорував би Кремль. Іншими словами, якщо б дисиденти-інтелектуали розвалили Совєтський Союз, то, мабуть, нові ліві анархісти його б відбудували. 

Недавня заява литовського політичного коментатора Кестутіса Гірніуса про те, що "Росія не буде атакувати Литву" робить всю попередню логіку незастосовною: якщо Росія не буде атакувати, то немає сенсу підтримувати США. Про-американізм в Центральній Європі має сенс лише тоді, якщо ми приймаємо протилежне твердження: що Росія заатакувала б, якби могла, що Росія, з її теперішнім агресивним імперіалістичним настроєм, заатакувала б Центральну Європу та країни Балтики, якби цей регіон не був структурно пов’язаний з США. 

Крім того, Литва та Польща схиляються до ідеології pax Americana. Ці країни активно підтримують НАТО та демократичну владу України, Білорусі та Грузії. Естонський академік та громадський діяч Рейн Рауд виступив з критикою проти такої зовнішньої політики. Він порівнює Литву з Великим Герцогством XIII-го століття. От тільки населення та територія відрізняються від тодішнього. Якщо б литовці прийняли перестороги Рауда, їх би переслідувало відчуття неповноцінності в зовнішній політиці на додачу до вже існуючої проблеми малої території та нечисленного населення. Рауд вважає несумісними амбіційну державу та нечисленне населення. 

Центральні Європейські країни повинні мати політичну вагу не через свою покірність воєнній тактиці Америки, а через свої власні стратегії, користуючись перевагами НАТО за спиною Америки. Центральна Європа з своєю багатою політичною історією та культурою політичних дисидентів та письменників повинна відігравати ключову роль в формуванні європейської ідентичності та долі. Коли Польща та країни Балтики підтримали Помаранчеву революцію у Києві, це значило більше, ніж просто підтримка інтеграції України з демократичним регіоном. Хоча Помаранчева революція дискредитувала себе, вона все таки послужила противагою регіональним інтересам Кремля та спробам повернути контроль за "втраченими територіями" Совєтського Союзу. 

"Атака" чи "окупація" більше не обов’язково повинні означати військове вторгнення. Ми були свідками гуманітарної катастрофи в Центральноєвропейському регіоні, коли Газпром відключив газ для Словаччини, Болгарії, Сербії і Боснії та Герцеговини. І невже ця історія не може послужити достатньою причиною дати нове визначення терміну "окупація"?

Російський дисидент Андрій Піонтковський колись сказав, що якби Росію залишили один на один з ЄС, вона змогла б перейняти на себе контроль. Методи вже відомі. І це не тільки Газпром, який може заставити частину Європи замерзати взимку. Нам відома доля Олександра Литвиненка, автора книги «ФСБ підриває Росію». У Анни Політковської була схожа доля. Віктор Ющенко виявився більш везучим, але його обличчя є свідченням методів отруєння. Ходорковського засудили до майже життєвого ув’язнення за спонсорування опозиційної партії. І невже в такому контексті можливо повірити, що сьогоднішня Росія не атакувала б країни Балтики чи свої "втрачені території", якби могла? Особливо зважаючи на те, що окупація вже не обов’язково повинна носити військовий характер. Економічні засоби можуть бути такими ж ефективними. Більш ніж символічним видається той факт, що перед тим як 1 травня 2004 року Центральна Європа відсвяткувала своє остаточне приєднання до ЄС, 29 березня 2004 року сили НАТО ввійшли в цей регіон. 

Сьогодні світ дивиться на адміністрацію Барака Обами в надії, що образ демократичних Сполучених Штатів буде відновлено. Чим більш демократичною буде Америка, тим менше її будуть критикувати і тим легше буде Центральній Європі знайти аргументи для пояснення своєї підтримки Білого Дому. І знову ж, в Центральної Європи буде менше спокус розвинути антиамериканський дискурс. 

Історія показує, що проамериканське ставлення є більш корисним для регіону. Це не пуста ілюзія чи фантазія звільнення. Нажаль, в той час, коли геополітична реальність свідчить про реальне звільнення, щоденна реальність заставляє нас ставити під сумнів внутрішню свободу. Політична емансипація Праги '68 чи Балтійського шляху '89 мабуть так і залишиться самозаперечною та романтичною діалектикою в історії регіону. Це нагадує Париж 68-го - така романтика та наївність - от тільки причини були абсолютно іншими.

Переклад: Оксана Швед

Джерело: eurozine.com