Туреччина: бути чи не бути у Європі

Однією із явних поразок Помаранчевої революції і відходу її вождів від пропагованих у 2004 році ідей можна побачити у майже цілковитому зникненні риторики євроінтеграції з їхнього публічного вокабуляру. Після словесного євроентузіазму першого пореволюційного року, коли в Україні було навіть утворене відповідне віце-прем’єрство, сьогодні про інтеграцію до ЄС згадують хіба що на під час урочистих святкувань як у Совєтському Союзі згадували про мир у світі або трудящих, які мали колись десь гіпотетично об’єднатися. І схоже, що така ситуація влаштовує всіх – як європейських та українських політиків, так і, треба гадати, росіян. Власне вступити у Євросоюз в України не набагато більше шансів, аніж скажімо у Туреччини, хоча проблеми Туреччини, схоже, мають зовсім іншу причину.

Туреччина, як і Україна, на публічному рівні давно задекларувала про своє бажання вступити до ЄС. Більш того, перспектива євроінтеграції сьогодні залишається чи не останньою козирною картою турецьких секуляристів у їхньому протистоянні в войовничим ісламом. Якщо цей процес з якихось причин зазнає невдачі, спадок Ататюрка опиниться під великою загрозою.

Власне прихильники вступу Туреччини до ЄС стверджують, що сама історія сьогодні знаходиться по їхньому боці. На їхню думку за десятиліття чи два будь-які сьогоднішні заперечення проти вступу Туреччини виглядатимуть дріб’язковими, якщо не безглуздими. В першу чергу йдеться про нову геополітичну реальність, яка постане у світі в найближчі десятиліття, зі зростанням впливу нових центрів влади, у першу чергу Китаю, що обов’язково змусить Європу переглянути свої культурні упередження задля збереження своїх позицій на світовій арені. І тут Туреччина, яка вже сьогодні нараховує близько 75 мільйонів загалом молодих та непогано освічених людей, може видатися занадто привабливою опцією.

Однак, там де історія допомагає, вона ж і створює проблеми. Адже негаразди Туреччини зі вступом мають не стільки політичну, як культурну природу. У Європі існує дуже багато людей, серед них і чимало впливових політиків, для яких переважно азійська та в основному мусульманська Туреччина виглядає доволі суперечливим кандидатом на члена європейської сім’ї народів. Як говорить гострий на язик французький президент, а за сумісництвом один із основних опонентів членства Туреччини у ЄС Ніколя Саркозі, він не хотів би пояснювати французьким дітям, що Європа починається на кордонах Сирії та Ірану.

Не дивно, що таке ставлення європейців часто діє як відро холодної води на ентузіастів інтеграції з турецького боку. Адже інтеграція це не тільки риторика, але й великі витрати. Тільки приведення турецької економіки до рівня вимог європейських законів з охорони навколишнього середовища вимагає близько 140 мільярдів євро. Звісно ніхто не збирається викидати такі суми, будучи засадничо невпевненим у майбутньому європроцесу. Це сповільнює реформи, що, зі свого боку, є хорошим аргументом туркоскептиків, аби відмовити цій країні у членстві. Виходить своєрідне порочне коло. Серед інших великих проблемних питань, які стоять на шляху Туреччини – це в першу чергу відносини з Грецією, та грецькою частиною Кіпру, і курдське питання.

Власне, виглядає на те, членство Туреччини є ключовим для саморозуміння проекту нової Європи, і різні відповіді на нього повинні дати цілком відмінні відповіді на питання гіпотетичного вступу Туреччини. Чи є Євросоюз лише політико-економічним проектом, і тоді членство Туреччини є не тільки можливим, але й бажаним, а чи ЄС – це все таки в першу чергу братерство спільної культури, і тоді членство мусульманської та азійської Туреччини виглядатиме принаймні суперечливим. Власне питання про вступ Туреччини порушує інше питання – про роль і силу націоналізму у сучасній Європі. І відповіді, які ми все частіше чуємо, свідчать про те, що про смерть нації у Європі заговорили ще надто рано.