Доведення, засідка та зоря. П'ятнадцять тез про сучасне мистецтво. Ален Бадью

Що таке мистецтво? А тим паче, яким має бути мистецтво на початку нового століття? Погодьтеся, аби наважитись дати відповідь на ці запитання посеред постмодерного засилля поблажливої догми «годиться все» і не стати при цьому посміховиськом, треба мати неаби-яку інтелектуальну сміливість. Одна з таких спроб міститься у 15 тезах про сучасне мистецтво, проголошених французьким філософом Аленом Бадью на виставці робіт Марка Ломбарді. Розуміння мистецтва Бадью має багато спільного з його загальним філософським вченням, два центральні поняття якого – буття та подія – описують можливість істини у порядку позитивного буття. Для Бадью істина виникає «з нічого», істина – це майже негативна можливість нових можливостей. Не дивно, отже, що Бадью називає мистецтво одним із регістрів істини як здатність творити поле нових можливостей, а його головне завдання бачить у тому, щоб тримати світ людини засадничо відкритим. Таким чином мистецтво для Бадью є гранично далеким від будь-яких буржуазних його визначень за допомогою відсилання до красивого/огидного. Навпаки, воно позначене певним радикальним формалізмом, це порожня можливість ще чогось.

Особисто мені поняття мистецтва Бадью імпонує в багатьох аспектах. І своїм відкиданням безглуздого формалізму, інновації заради інновації, і запереченням екскрементарної ролі мистецтва, зведенням його до певного різновиду анти-кітчу, скупченого на смерті, сексуальності і насильству, і своїм позитивним баченням, візією відкритості до майбутнього як чуда очікування чогось іще. Втім, читайте і робіть власні висновки.

15 тез про сучасне  мистецтво

1. Мистецтво – це не піднесене пониження вічного до скінченної ницості тіла та сексуальності. Це продукування нескінченних суб’єктивних серій за допомогою скінченних засобів обробки матеріалу.
2. Мистецтво не може бути просто вираженням партикулярного (етнічного чи особистого). Мистецтво – це безособове виробництво істини, яка звертається до кожного.
3. Мистецтво – це процес істини, і ця істина завжди є істиною розумного або чуттєвого, розумного як відчутного. Це означає: перетворення розумного у становлення Ідеї.
4. За необхідністю існує плюральність мистецтв, і як би ми не намагались уявити способи перетинання мистецтв, не існує жодного способу тоталізувати цю плюральність.
5. Кожне мистецтво розвивається з нечистої форми, і поступове очищення цієї нечистоти визначає як історію самої часткової мистецької істини, так і її занепаду.
6. Суб’єкт мистецької істини – це набір творів, які її складають.
7. Таке складання є нескінченною конфігурацією, що, у сучасному мистецькому контексті, є родовою тотальністю.
8.  Реальне мистецтва є ідеальною нечистотою, що розуміється через іманентний процес її очищення. Іншими словами, сирий матеріал мистецтва визначається випадковим початком форми. Мистецтво – це вторинна формалізація приходу попередньо безформної форми.
9. Єдина максима сучасного мистецтва полягає в тому, щоб не бути імперським. Це також означає: воно не обов’язково повинно бути демократичним, якщо під демократією мається на увазі прийняття імперської ідеї політичної свободи.
10. Неімперське мистецтво є за необхідністю абстрактним мистецтвом, у такому сенсі: воно абстрагується від усіх партикулярностей і формалізує цей жест абстрагування.
11. Абстрагування неімперського мистецтва не стосується певної часткової групи або аудиторії. Неімперське мистецтво відноситься до свого роду аристократично-пролетарської етики: самотою, воно робить те, що і проголошує, не розрізняючи між різними видами людей.
12. Неімперське мистецтво повинне бути таким же строгим як математичне доведення, таким несподіваним як засідка серед ночі і таким піднесеним як зоря.
13. Сьогодні мистецтво може творитися лише з того відправного пункту, який, з точки зору Імперії, не існує. Завдяки своєму абстрагуванню мистецтво робить це неіснування видимим. Ось що визначає формальний принцип будь-якого мистецтва:  зусилля зробити видимим для усіх того, що для Імперії (а отже й, за суміжністю, для усіх, хоча й з іншої точки зору), не існує.
14. Оскільки Імперія впевнена у своїй здатності цілковито контролювати сферу видимого та чутного через закони, що управляють торгівельним обігом та демократичною комунікацією, вона більше нічого не цензурує. Будь-яке мистецтво, і будь-яке мислення, занепадають, якщо ми приймемо цей дозвіл споживати, спілкуватись та насолоджуватись. Ми повинні піддати себе безжалісній самоцензурі.
15. Краще нічого не робити, аніж робити внесок у винаходження формальних способів візуалізації того, що Імперія і так визнає за існуюче.

Лекція

Думаю, кожен має перед собою 15 тез, які, на мою думку, є необхідними для сьогоднішньої розмови. Я буду коментувати кожну з тез, а ви зможете їх прочитати. Я думаю, велике питання сучасного мистецтва полягає в тому, як не бути романтичним. Це велике питання і заразом дуже складне. Більш точно, питання полягає в тому, щоб не бути формалістично-романтичним. Це своєрідне поєднання романтизму та формалізму. З одного боку наявне безапеляційне прагнення нових форм, щоразу нових форм, щось на зразок ненаситного бажання. Модерність – це ненаситне бажання нових форм. Однак, з іншого боку, існує зацикленість на тілі, на скінченності, сексі, жорстокості, смерті. Суперечності напруги між зацикленістю на нових формах і зацикленістю на скінченності, тілі, жорстокості, стражданні та смерті поєднується у новий синтез формалізму та романтизму, і це домінантний струмінь сучасного мистецтва. Усі 15 тез свого роду переслідують одну мету – питання, як не бути формалістично-романтичним. У цьому, на мою думку, полягає завдання сучасного мистецтва.

Ломбарді є в даному випадку дуже хорошим прикладом, і я радий промовляти сьогодні у цій залі. Ми бачимо, що перед нами щось на зразок демонстрації, плетиво зв’язків, точок дотику. Перед нами щось надзвичайно дивне, оскільки Ломбарді було це все відомо ще до того, як він дізнався факти. У нього десь є велика робота про династію Бушів, яка є справді пророчою, це мистецьке пророцтво, а тому нам справді дивно бачити його після того, як все трапилось. Йдеться насамперед про здатність мистецтва репрезентувати певні речі, ще до фактів, ще до того, коли з’являться докази. І це щось спокійне і піднесене, як зоря. Знаєте, це схоже на галактику, бачите, це ніби галактика корупції. Таким чином в роботах Ломбарді наявні усі три виміри. Йдеться про створення нової можливості мистецтва та нової візії світу, нашого світу. Однак нової візії, яка не є чисто умоглядною, ідеологічною чи політичною, нової візії, яка не має власної правильної форми, яка створює нову мистецьку можливість, щось, що є новим знанням світу, і воно має нову форму, саме так. Це насправді ілюстрація до моїх слів.

Теза перша: Мистецтво – це не піднесене пониження вічного до скінченної ницості тіла та сексуальності. Це продукування нескінченних суб’єктивних серій за допомогою скінченних засобів обробки матеріалу.

Це вказівка на те, як не бути романтиком. Справа в тому, щоб продукувати новий зміст вільний від скінченності, нове світло. На мою думку в цьому й полягає мета мистецтва: продукувати нове світло про світ за допомогою точного та скінченного підсумування. Відтак, ми повинні розв’язати суперечність. Суперечність сьогодні полягає у нескінченності бажання нових форм та скінченністю тіла, сексуальністю і так далі. Тому нове мистецтво повинне змінити умови цієї суперечності і поставити по стороні нескінченності новий зміст, нову візію світу, а по стороні скінченності – точність засобів резюмування. Отже, перша теза – це щось на зразок обернення цієї суперечності.

Віднімання: у слова віднімання два значення. По-перше, відмовитися від нав’язливої уваги до формальної новизни. На мою думку це справді важливе питання сьогодні, оскільки бажання новизни є бажанням нових форм, нескінченне бажання нових форм. Нав’язлива увага до нових форм, мистецька нав’язлива зацикленість на новаторстві, критиці, репрезентації і так далі, не є насправді критичною позицією стосовно капіталізму, оскільки сам капіталізм є нав’язливою зацикленістю на новаторстві і постійній зміні форм. У вас є комп’ютер, але через рік – це вже не справжній комп’ютер, вам потрібний новий. У вас є автомобіль, але наступного року це вже старий автомобіль і так далі. Тому важливо, щоб ми розуміли, що цілковита зацикленість на нових формах не є справді критичною позицією щодо існуючого світу. Можливо справжнім бажанням, яке було б субверсивним, є бажання вічності. Бажання чогось, що вирізняється стабільністю, чогось, що є мистецтвом, чогось, що є закритим у собі. Я думаю, що так і є насправді, але так може бути, бо постійна зміна форм не є насправді критичною позицією, тому бажання нових форм є, напевно, чимось важливим для мистецтва, але й бажання стабільності форм є також чимось важливим. І тому, я вважаю, нам варто розглянути це питання сьогодні.

Друге значення віднімання – це не бути зациклений на скінченності, жорстокості, тілі, стражданні, сексі та смерті, оскільки це просто зворотна сторона ідеології щастя. У нашому світі є щось на зразок ідеології щастя. Будь щасливим і насолоджуйся життям і так далі. У творах мистецтва ми часто зустрічаємо протилежність такої ідеології у зацикленості на стражданні тіла, складності сексуальності і т. п. Нам не варто впадати в таке зациклення. Звісно критична позиція щодо ідеології щастя є мистецькою необхідністю, однак не меншою мистецькою необхідністю є бачити нову візію, нове світло, щось на зразок позитивного нового світу. А тому, питання мистецтва є також питанням життя, а не виключно питанням смерті. Ось підсумок першої тези: ми повинні прагнути до мистецької творчості, що не зациклена на формальній новизні, жорстокості, смерті, тілі і сексуальності.

Теза друга: мистецтво не може бути просто вираженням партикулярного (етнічного чи особистого). Мистецтво – це безособове виробництво істини, яка звертається до кожного.

Великим питанням тут є питання універсальності: існує чи не існує універсальність мистецького твору? Тому що великим питанням сьогодення є питання глобалізації, питання єдності світу. Глобалізація пропонує нам абстрактну універсальність. Універсальність грошей, універсальність комунікації та універсальність влади. Саме це є сьогодні універсалізмом. Таким чином, з огляду на абстрактну універсальність грошей та влади, яким є завдання мистецтва, якою є функція мистецького твору? Чи є функцією мистецького твору чинити опір, абстрагувати з універсальності лише партикулярні частковості, щось на зразок протиставлення абстрактності грошей та влади, або як спільнота проти глобалізації і т. д. А чи може функцією мистецтва є інший різновид універсальності? Це серйозне питання. Великою дилемою сьогодні є головна суперечність між капіталістичною універсальністю з одного боку, універсальністю ринку, якщо хочете, грошей і влади і т. д., та одиничністю, партикуляризмами, самістю спільноти. Це принципова суперечність між двома видами універсальності. З одного боку абстрактна універсальність грошей та влади, а з іншого боку конкретна універсальність істини і творення. Я дотримуюсь позиції, що твір мистецтва повинен пропонувати нову універсальність, а не лише виражати самість спільноти, що для твору мистецтва необхідно висувати перед нами, людством взагалі, новий вид універсальності, яку я називаю істиною. Істина – це просто філософська назва для нової універсальності на противагу вимушеній універсальності глобалізації, вимушеній універсальності грошей та влади, і за такого погляду питання мистецтва набуває крайнє великої ваги, оскільки мистецтво – це завжди пропозиція нової універсальності, і в цьому полягає моя друга теза.

Теза третя: Це лише визначення універсальності мистецтва. Що таке мистецька істина? Мистецька істина відрізняється від наукової істини, політичної істини чи будь-якої іншої. Визначення звучить так, що мистецька істина завжди є істиною про чуттєве, контурами чуттєвого. Це не статичне чуттєве вираження. Мистецька істина не є копією чуттєвого світу, ані статичною чуттєвою експресією. Я стверджую, що мистецька істина – це становлення Ідеї у самому чуттєвому. І нова універсальність мистецтва – це як раз і є створення нової форми становлення Ідеї у чуттєвому. Важливо розуміти, що мистецька істина є пропозицією про чуттєве у світі. Це пропозиція нового визначення того, якою є наше чуттєве відношення до світу, що є можливістю універсальності на противагу абстракції грошей та влади. Тому, якщо мистецтво видається сьогодні крайнє важливим, то це зумовлено тим фактом, що глобалізація накладає на нас створення нового виду універсальності, яка завжди є новою чуттєвістю і новим чуттєвим відношенням до світу. І оскільки, гнітом сьогодні є гніт абстрактної універсальності, ми повинні мислити мистецтво як нове чуттєве відношення до світу. Таким чином сьогодні мистецький твір – це частина людського звільнення, це не прикраса, декорація і т. д. Ні, питання мистецтва є центральним питанням, воно центральне, оскільки ми повинні створити нове чуттєве відношення до світу. Власне без мистецтва, без мистецьких творів, тріумф вимушеної універсальності грошей та влади є цілком реальним. Тому сьогодні питання мистецтва – це питання політичної емансипації, у самому мистецтві є щось політичне. Тут наявне не лише питання політичної орієнтації мистецтва, як це було у минулому, сьогодні це питання саме по собі. Тому що мистецтво – це реальна нагода створити щось на противагу абстрактній універсальності, якою є глобалізація.

Теза четверта. Ця теза направлена проти мрії про тоталізацію. Деякі митці сьогодні вважають, що можливо поєднати в одне ціле усі мистецькі форми, це мрія про цілковиту мультимедійність. Але це не нова ідея. Як ми всі напевне знаєте, це була ідея Ріхарда Вагнера, тотальне мистецтво, з зображенням, музикою, поезією і т. д. Таким чином першим мультимедійним митцем був Ріхард Вагнер. Але я вважаю мультимедійність фальшивою ідеєю, через її здатність абсолютної інтеграції і через те, що вона є проекцією у мистецтві мрії про глобалізацію. Це питання єдності мистецтва, як і єдності світу, але це також абстракція. Тому ми повинні створити нове мистецтво, безперечно нові форми, але без мрії про тоталізацію усіх форм чуттєвості. Дуже важливою є здатність зв’язку з мультимедійністю і новими формами образів, мистецтва, який не був би парадигмою тоталізації. Таким чином нам варто звільнитись від такої мрії.

Кілька слів про тези 5-8. Тут питання в тому, що таке створення нових форм. Це дуже важливо, з огляду на те, що я говорив раніше про нескінченне прагнення нових форм, яке є проблемою сучасного мистецтва. Треба бути дуже докладним стосовно питання нових форм як таких. Що таке створення нових форм? Я натякаю, що насправді, ніколи не буває чистого творення нових форм. Я думаю, що безпосереднє створення абсолютних форм це фантазія, так само як тоталізація. В дійсності завжди наявне щось на зразок переходу від того, що не є насправді формою, до того, що формулою є, і я стверджую, що ми отримуємо щось на зразок нечистоти форми або нечисті форми і очищення. Отже, у мистецтві немає безпосереднього чистого творення форм, Бог створив світ, якщо хочете, але наявне щось на зразок постійного очищення та послідовного ускладнення форм. Два приклади, якщо бажаєте. Коли Малевич малює знамените біле на білому, білий квадрат на білому квадраті. Чи можемо ми назвати це творенням чогось? У певному сенсі так, але насправді це завершальне очищення проблеми відносин між формою та кольором. В ґрунті речі проблема відношення між формою та кольором дуже стара з давньою історією, і у Малевичевому білому квадраті на білому квадраті ми маємо остаточне очищення цієї проблеми, і це також творення, але заразом і кінець, оскільки після білого квадрата на білому квадраті, у певному сенсі, нічого не залишається, ми не можемо продовжувати. Отже ми маємо цілковите очищення, і тому після Малевича будь-які кореляції між формою та кольором видаються застарілими, або нечистими, але це також кінець самої проблеми, і ми повинні починати щось нове. Ми можемо сказати, що у випадку твору мистецтва йдеться не саме про чисте творення нових форм, про щось на зразок процесу очищення зі своїми початками та завершеннями. Таким чином ми маємо послідовності очищень, набагато більше, ніж чистий розрив чистого творення. Саме про це і йдеться у тезах п’ять та вісім.

Тепер ми підійшли до пунктів шість та сім. Питання тут – у чому саме полягає суб’єктивне існування мистецтва? Що є суб’єктом мистецтва, суб’єктом у суб’єктивному сенсі? Це великий спір і дуже давній. Що у суб’єктом у мистецтві, Що є агентом у мистецтві? Суб’єктом у мистецтві є не художник. Це також давнє твердження, але дуже важливе. Отже, якщо ви вважаєте, що справжнім суб’єктом у мистецькому творі є художник, тоді ви постулюєте мистецьке творення як вираження когось. Якщо суб’єктом є митець, тоді мистецтво є вираженням цього суб’єкта, а отже, мистецтво – це щось на зразок особистого вираження. Дійсно, сучасне мистецтво змушене стверджувати, що мистецтво є особистим вираженням, оскільки ми не маємо можливості створити нову форму універсальності і противимося абстрактній формі універсальності як виключно самовираженню або самовираженню спільноти. Отже, ви розумієте зв'язок між різними проблемами. Для нас крайнє важливо наголосити, що суб’єктом у творі мистецтва не є митець як такий. «Митець» - це необхідність для мистецтва, але не суб’єктивна необхідність. Тому висновок дуже простий. Суб’єктивним існуванням мистецтва є твори мистецтва, і ніщо більше. Митець не є суб’єктивним агентом мистецтва. Митець є жертовною частиною мистецтва. Це, нарешті, те, що зникає у мистецтві. І етика мистецтва як раз і полягає в тому, щоб прийняти це зникнення. Інколи митець – це той, хто хоче бути помітним, але це не добре для мистецтва. Адже мистецтво, якщо ми хочемо, щоб мистецтво сьогодні виконувало надважливу функцію творення нової універсальності, якщо ми притримуєтесь думки, що мистецтво – це суб’єктивне вираження ринку, тоді необхідно, щоб митець був помітним, і це природно, однак якщо мистецтво є творенням, таємним творенням, якщо хочете, якщо мистецтво не є частиною ринку, а є натомість чимось, що протистоїть універсальності ринку, то наслідком цього буде те, що митець повинен зникнути, і не бути тим, хто з’являється у медіа і т. д. Відтак критика мистецтва – це, якщо бажаєте, критика чогось на зразок відчаю, адже твори мистецтва є реальним суб’єктивним існуванням мистецтва в собі.

Про те ж саме йдеться у тезі дев’ять. Я не буду коментувати. Питання етики мистецтва полягає в тому, щоб не бути імперським. Відчай, тому що дієвість є завжди чимось на зразок імперської дієвості, оскільки закон дієвості є сьогодні імперським законом.  

Щодо тез десять та одинадцять, гадаю, ми можемо продемонструвати, що імперське мистецтво – це назва того, що ми бачимо сьогодні. Імперське мистецтво – як раз і є романтико-формалізм. Це історична теза, або політична теза, якщо бажаєте. Суміш романтизму та формалізму і є імперським мистецтвом. Не лише сьогодні, але й, наприклад, в часи Римської імперії також. Існує дещо спільне між ситуацією сьогодні та ситуацією кінця Римської імперії. Це хороше порівняння, як бачите, а більш точно між Сполученими Штатами та Римською імперією. У цьому порівнянні справді є щось цікаве, і насправді це питання стосується також мистецького твору, оскільки при кінці Римської імперії ми також бачимо два підходи до мистецького твору. З одного боку щось дійсно романтичне, експресивне, нестямне, а з іншого щось крайнє формалістичне, політично виважене. Чому? Коли ми маємо справу з чимось на зразок імперії, чимось, що має формальну єдність світу, якщо хочете, і йдеться навіть не про США, в кінцевому рахунку йдеться про великі ринки, коли ми маємо щось на зразок потенційної єдності світу, ми отримуємо мистецькі твори на зразок формалізму та романтизму, суміш обох. Чому? Тому що у випадку з імперією ми маємо два принципи. По перше, все можливо, адже ми маємо велику силу, єдність світу. Тому ми можемо сказати, що можливо все. Ми можемо створити нові форми, ми можемо говорити про будь-що, немає насправді правил щодо того, що можливо, тому можливо все. Однак, ми маємо також іншу максиму, що все є неможливим, оскільки ми не можемо мати більш нічого, імперія є єдино можливим існуванням, єдиною політичною можливістю. Тому ми можемо сказати, що все можливе, і ми можемо сказати, що все неможливе, і коли обидва ці твердження є вираженими, ми отримуємо мистецьке творення, формалізм, тобто іншими словами, все є можливим, нові форми є завжди можливими, і романтизм та нігілізм, оскільки все є неможливим, і, нарешті, ми маємо суміш обох цих тверджень у сучасному мистецтві, яке говорить, що все є можливим і що все є водночас неможливим. Неможливість можливого та можливість неможливого. Це справжній зміст сучасного мистецтва. Аби уникнути такої ситуації, треба ствердити, що дещо є можливим, але не все є можливим, але й не все є неможливим. Існує можливість чогось іще. Тому ми повинні створити нову можливість. Але створити нову можливість – це зовсім не те ж саме, що здійснити нову можливість. Це дуже фундаментальна різниця, здійснити можливість означає вважати, що можливість уже тут є, і мені лише треба її зачати. Наприклад, якщо все є можливим, я повинен щось здійснити, оскільки усі речі є можливими, однак, природно, це зовсім інше, аніж створити можливе. Можливість є не наявною. Отже, не правда, що все можливо, деякі речі не є можливими, і ми повинні створити можливість для тої речі, яка є неможливою. У цьому полягає велике питання мистецького твору. Чи є мистецький твір реалізацією можливості, а чи є мистецький твір творенням нової можливості? Можливості чогось, можливості сказати, що щось є можливим. Якщо ви вважаєте, що все є можливим (що є тим же самим, що й вважати, ніби все є неможливим), ваше уявлення про світ завершується, світ є чимось закритим. Він закритий усіма можливостями, що є ідентичним тому, коли все є неможливостями, і твір мистецтва закривається також, він закривається у романтико-формалізмі, що є підтвердженням того, що все є можливим і все є неможливим. Однак істинна функція твору мистецтва сьогодні – це можливість сказати, що щось є можливим, щоб створити нову можливість. Але де ми зможемо створити нову можливість, коли щось є неможливим? Оскільки ми можемо створити нову можливість, коли щось не є можливим. Якщо все є можливим, ви не можете створити нову можливість. Тому питання про нову можливість – це також питання про щось неможливе, адже ми маємо припустити, що неправдою є те, що все можливе, і що також неправдою є те, що все неможливе, ми повинні сказати, що щось є неможливим, якщо щось є неможливим. Ми маємо створити нову можливість. І на мою думку, створення нової можливості є сьогодні великою функцією мистецтва. У інших активностях обігу, комунікації, ринку і так далі ми завжди маємо справу з реалізацією можливостей, безмежною реалізацією можливостей. Але не зі створенням можливості. А тому це також політичне питання, тому що політика як така означає створення нової можливості. Нової можливості життя, нової можливості світу. Отже політичний вимір твору мистецтва полягає в тому, чи сьогодні можливо, а чи не можливо створити нову можливість. Власне глобалізації властиве переконання, що створення нової можливості є заледве чи можливим. І кінець комунізму та кінець революційної політики є, врешті, домінантним трактуванням всього цього: неможливо створити нову можливість. Не реалізувати можливість, а створити нову можливість. Ви розумієте різницю. Я думаю, що питання мистецького творення лежить у цій площині. Воно доводить кожному, людству загалом, що можливо створити нову можливість.

Про тезу дванадцять. Це поетична теза. Три визначення мистецького твору, порівняти твір мистецтва з доведенням, з засідкою серед ночі та з зорею. Ви розумієте ці три визначення. Чому доведення? Тому що в кінцевому рахунку питання мистецького твору це також питання чогось чудного, чогось, наділеного до певної міри вічністю, чогось, що не є чистою комунікацією, чистим обігом, чогось, що не є постійною зміною форм. Чогось, що чинить опір, і опір є питанням мистецтва також сьогодні. Чогось, що чинить опір, а отже є наділеним певною стабільністю, густиною. Чогось, що є певним логічним рівнянням, що має логічну зв’язність, це і є перше визначення. Друге визначення – це щось несподіване, щось, що безпосередньо є творенням нової можливості, але нова можливість є завжди несподіваною. Ми не можемо отримати нової можливості без певного здивування. Нова можливість – це щось, що ми не можемо вирахувати. Це своєрідний розрив, новий початок, що є завжди чимось несподіваним. Звідси друге визначення. І воно чудесне, як щось сховане в під покровом ночі, ночі нашого знання. Нова можливість – це щось абсолютно нове для нашого знання, тому це ніч нашого знання. Щось на зразок нового вогню. Піднесене як зоря, адже нова можливість є чимось схожим на нову зорю. Щось на зразок нової планети, оскільки це нова можливість. Як нове чуттєве відношення до світу. Однак велика проблема знаходиться деінде. Формальна проблема сучасного мистецтва полягає не у цих визначеннях, взятих поодинці. Проблема в тому, як співвіднестись до усіх трьох. Щоб бути зорею, засідкою та демонстрацією. Щось на кшталт цього. І Ломбарді у цьому сенсі є дуже хорошим прикладом, і я дуже радий виступати тут сьогодні. Ми бачимо, тут наявне щось на зразок демонстрації, поєднання, точок поєднання. Тут присутнє щось несподіване, адже Ломбарді знав про це все ще до самих фактів. Ми маємо десь велику роботу про династію Бушів, яка є справді пророчою, яка є мистецьким пророцтвом, і це створення нового знання, і тому дійсно дивно бачити все це вже постфактум. І насправді йдеться про здатність мистецтва представляти щось до фактів, ще перед доказами. І це щось спокійне та піднесене, як зоря. Ви знаєте, це як галактика, бачите, це щось на зразок галактики корупції. Таким чином усі три визначення наявні у роботах Ломбарді. І тому це творення нової можливості мистецтва і нового бачення світу, нашого світу. Але нове бачення, яке не є чисто концептуальним, ідеологічним або політичним, нове бачення, наділене власною відповідною формою, яке створює нову мистецьку можливість, щось на зразок нового знання світу, яке отримує нову форму, ось так. Це справді ілюстрація моєї промови.

Остання теза. Я вважаю, що великим питання є співвідношення між мистецтвом та людством. Більш точно співвідношення між мистецьким творенням та свободою. Чи є мистецьке творення чимось незалежним у демократичному розумінні свободи? Думаю, якщо ви трохи помислите про Ломбарді, ви будете схильні розглядати питання створення нової можливості як не цілком питання свободи, у звичному розумінні, оскільки сьогодні існує імперське визначення свободи, яке є звичним демократичним визначенням. Чи є мистецьке творення чимось на зразок такої свободи? Гадаю, що ні. На мою думку, справжнє визначення мистецького творення стосується не свободи у звичному розумінні, у імперському розумінні. Воно стосується створення нових форм свободи, нових форм волі. І ми можемо бачити тут таку річ, оскільки зв'язок між логічною структурою, несподіванкою нового знання та красою зорі є значно складнішим визначенням свободи, ніж її демократичне визначення.

На мою думку мистецьке творення є новим типом свободи, що перевершує демократичне визначення свободи. Ми можемо вести мову про мистецьке визначення свободи, яке є інтелектуальним і матеріальним, щось на зразок комунізму у межах логічної структури, оскільки без логічної структури не існує свободи, щось на зразок нового початку, нової можливості, розриву і, врешті, щось на зразок нового світу, нового світла, нової галактики. Це мистецьке визначення свободи, і питання сьогодні полягає не в тому, щоб провадити мистецьку дискусію між свободою та диктатурою, між свободою та гнітом, а, на мою думку, між двома визначеннями самої свободи.

Джерело: lacan.com

Переклад: Павло Швед