Мовчазний пакт: «суб’єкт, що не бажає знати». Восьмий жижекіанський урок.

Ідеології загалом властива крайня міра непристойності, однак сучасна російська ідеологія, успадкувавши свій дискурс від ідеологів совєтської системи, вирізняється особливим цинізмом. Наприклад, я ніколи не міг зрозуміти, як будь-яка людина при здоровому глузді готова серйозно сприймати легітимність російських зазіхань на Крим, тоді як у будь-якому нормальному суспільстві питання мало б стояти про злочини сталінського режиму (масові депортації кримських татар) і, відповідно, відповідальність держави-правонаступниці СССР перед їх жертвами. Схожа ситуація із пізньосовєтською імперіалістичною авантурою в Афганістані. На жаль навіть сьогодні цей акт агресії по відношенню до суверенної держави, який призвів до страшних руйнувань та близько мільйона жертв з афганського боку, подається в Україні в безглуздих пропагандистських термінах «виконання інтернаціонального обов’язку», вигаданих працівниками совєтського «міністерства правди». Акт Рібентропа-Молотова, 70-та річниця якого виповнилася 23 серпня, це ще один приклад ідеологічного цинізму сучасного офіційного російського дискурсу і різних проросійських дискурсів та ідентичностей в Україні.

Не дивно, що будучи свідченням відвертого союзництва між СССР та гітлерівською Німеччиною, акт Рібентропа-Молотова завжди був значною проблемою для совєтських та сучасних російських ідеологів. Адже підписавши цей акт, і особливо таємний протокол до нього, де розмежовувалися німецькі та російські сфери впливу в Європі, СССР фактично разом із гітлерівською Німеччиною розв’язав Другу світову війну. Недолуге виправдання офіційних ідеологів, мовляв, таким чином СССР намагався виграти більше часу, щоб мати змогу краще підготуватись, просто смішить своєї цинічною наївністю, і аж ніяк не в’яжеться із імперіалістичним по суті таємним протоколом. Як на мене, повірити у таке виправдання може лише людина, яка дуже не хоче почути правду. Для тих, хто ставить під сумнів доцільність застосування психоаналізу до суспільного та політичного аналізу, варто звернути увагу на те, як сам термін «Велика Вітчизняна війна» функціонує як свого роду зміщенням – переносячи початок війни на червень 1941 року, він намагається приховати непристойну правду про злочинну співучасть совєтського та нацистського режимів у розпалюванні Світової війни, що розпочалася 1 вересня 1939 року для нацистів, коли вони перейшли західний кордон Польщі, і 17 вересня 1939 року для совєтів, які перейшли, відповідно, кордон східний. Зважаючи на такі грубі та неспростовні факти як акт Рібентропа-Молотова і подальші агресивні військові дії, правдивість яких не зможуть заперечити навіть такі жонглери правдою як сучасні російські ідеологи, хіба не є вершиною цинізму чути з уст представників держави, що у союзництві з нацистами розпочала наймасштабніший конфлікт в історії планети, обвинувачення українських партизан, зокрема УПА, у колаборантстві? На привеликий жаль, багато громадян України, не говорячи вже про росіян, схильні сприймати цей цинізм за чисту монету.

Власне, у випадку людей, які вважають Крим легітимною частиною російської держави, імперіалістичну авантюру в Афганістані – виконанням інтернаціонального обов’язку, а СССР невинною жертвою нацистської агресії, ми маємо справу з парадоксальною позицією «суб’єкта, який не бажає знати». Однак чи означає це небажання знати просто цинічне відстоювання вигідного для себе погляду на події, при повному усвідомлені того, як все відбувалось насправді, а чи ми маємо справу з успішною роботою ідеології, яка змушує суб’єкта ефективно ігнорувати власне (не)знання? Безперечно, серед пропагаторів таких поглядів з обох боків кордону не бракує циніків та опортуністів, які не затнуться назвати чорне біле, холодне гарячим, а розпалювання міждержавної ворожнечі «братською любов’ю до українського народу», однак переважна більшість носіїв таких поглядів, на мою думку, цілком щиро вірить у їхню відповідність історичній правді. 

З психоаналітичного погляду можна стверджувати, що небажання знати з боку цього об’єктивно цинічного постсовєтського суб’єкта чітко локалізоване на рівні несвідомого, і має структуру фетишистського зречення, яке допомагає йому позбутися незручних фактів, що у протилежному випадку призвели б до неминучого особистісного конфлікту. У випадку пакту Рібентропа-Молотова такий суб’єкт немов говорить: «Я чудово знаю про підписаний 23 вересня 1939 року таємний договір між нацистами та Совєтським Союзом, який поклав початок Другій Світовій війні, однак це знання не має для мене (суб’єктивного) значення, воно не заторкує самого ядра мого єства, тому я можу продовжувати мислити і чинити так, ніби Світова війна розпочалася 22 червня 1941 року». Власне робота ідеології як раз полягає в тому, щоб уможливити та надати наративні і структурні засоби для такого суб’єктивного зречення, і тут витворений совєтською ідеологією міт Великої Вітчизняної війни має для постсовєтського суб’єкта критично важливе, першорядне значення.

Власне акт Рібентропа-Молотова дозволяє нам чітко збагнути роль “Великої Вітчизняної війни» як панівного позначника пізньосовєтської та сучасної російської ідеології. Совєтській ідеології успішно вдалося усталити міт Великої Вітчизняної війни як новий початок, як своєрідну відправну точку, з якої суб’єкт, чия ідентичність була сформована його наративами, сприймає і оцінює будь-які історичні і навіть сучасні події*. Відтак з його (ідеологічної) позиції акт, підписаний між совєтським керівництвом та гітлерівцями, є не лише безсенсовним (навіщо затятим ворогам і, в кінцевому результаті, переможцям нацизму підписувати з Гітлером якісь договори, хіба як для того, щоб отримати додатковий час для підготовки до хороброї відсічі), але й великою мірою (психологічно) неможливим (сама етика остаточної перемоги над нацизмом робить усі попередні події неважливими, позбавленими субстанційної важкості, такими, що заледве чи й трапились)**. Не дивно, що навіть сьогодні, 70 років після підписання горезвісного договору, він і досі залишається не лише офіційно замовчуваним, але й мовчазним – мовчазним пактом між злочинною ідеологією та її цинічними постсовєтськими носіями. Адже чого тільки не забудеш, аби тішитися святим спокоєм праведного переможця?

* Дослідники СССР не раз наголошували, що офіційний совєтський ідеологічний дискурс немов розпадається на два суміжні, але часто суперечливі наративи. Перший з них визначається подією «Великої жовтневої революції», що виконує роль панівного позначника від початку 20-их років і аж до Другої світової війни, тоді як другий заснований на міті Великої Вітчизняної війни і наддетермінує совєтський ідеологічний простір починаючи з пізньосталінського періоду. Власне можна стверджувати, що цей другий наратив, крім інших своїх функцій, ще й покликаний нейтралізувати автентичне травматичне ядро події революції.

** Варто ще раз наголосити, що для суб’єкта, сформованого ідеологічними наративами Великої Вітчизняної війни у геополітичній ситуації біполярного світового порядку, пакт Рібентропа-Молотова виглядає вкрай незрозумілим курйозом, тоді як за нормального лінійного погляду на історію ця подія є логічним вислідом історичного протистояння Російської імперії та Польщі у східноєвропейському регіоні, і зокрема невдалого походу більшовиків на Варшаву 1920-го року.