Невдача тоталізації: Наталія Дмитрук та логіка не-Всього

Помаранчеву революцію нерідко окреслювали як постмодерне видовище, майже шоу, що, з огляду на негативне загалом ставлення до постмодернізму в українських гуманітарних та журналістських сферах, не було жодним компліментом. Не знаю, наскільки доречно і коректно говорити про постмодерний характер подій 2004 року в Україні, адже так званий карнавалізм, спопуляризований як спосіб інтерпретації завдяки російськості Бахтіна ще в часи Перебудови, є ознакою будь-якої революції, а їх ненасильницький переважно характер є швидше позитивним збігом обставин, аніж об’єктивним наслідком якоїсь там постмодерності. У будь-яку мить, якби у когось із провідників з обох боків не витримали нерви, ненасильницький опір міг за виграшки перетворитись на насильницький, і це добре відчували люди, які залишались на ніч у наметовому містечку, оточені чутками про колони з солдатами внутрішніх військ, донецькими беркутами або російськими десантниками, які ніби-то рухались на Київ.

Однак серед численних подій листопада-грудня 2004-го року була одна, яка, на мою думку, не лише заслуговує на статус постмодерної, але й експлікує собою те, що я вважаю в постмодернізмі прогресивним: здатність підважувати офіційний дискурс і протистояти тоталізуючим намаганням влади.

Коли 24 листопада ЦВК під головуванням «підрахуя» Ківалова таки врешті наважилась проголосить Віктора Януковича переможцем президентської кампанії, УТ-1 слухняно переповів цю звістку на всю країну. Однак сурдоперекладач служби новин Наталя Дмитрук відійшла від пропонованого їй тексту і, замість вірнопідданого проголошення результатів, «сказала» своїх «слухачам» буквально таке: «Не вірте, вибори було фальсифіковано, визнання Януковича президентом є незаконним». Цей вчинок ще тоді, окрім особистої мужності цієї жінки, вразив мене як безпосередня ілюстрація до відомого кліше постмоденістської теорії «маргінальне стає центральним». Однак, і я вважаю, що це момент, який часто переочують усіляки критики постмодернізму, голос маргінального тут це не ще один наратив, чергова альтернативна текстова реальність, як люблять стверджувати ці критики, вказуючи на ніби-то схильність постмодернізму до релятивізму, а голос самої істини.

Власне вчинок Наталії Дмитрук чудово ілюструю лаканівську логіку не-Всього, яку в загальному вигляді можна взести до твердження, що будь-який дискурс, будь-яка зв’язна історія розуміння (суспільної) реальності – від окремої особистості до політичної ідеології – попри всі свої тоталізуючі намагання, не зможе досягнути повної тотожності з собою, що завжди залишатиметься певний структурний залишок, несумісний із офіційною правдою, і , якщо експлікувати ці твердження у соціальну практику., що в революційній ситуації саме суб’єкт, що є носієм цього надлишку, і буде суб’єктом істини*. Цікаво також звернути увагу на соціальне значення цієї логіки в конкретному випадку вчинку пані Дмитрук: тут саме глухонімі, ці вічні маргінали домінантного аудіо-суспільства, стали реципієнтами істини, тоді як представникам більшості було згодовано чергову цинічну брехню. 

* Більш детально про артикуляцію істини у революційному процесі можна буде почитати у полемічній статті Жижека про роботу Алена Бадью, яку я планую опублікувати найближчим часом.