Дюшам, мистецтво і місце: естетична інтервенція у політику і назад. Сьомий жижекіанський урок.

За висловом Жака Лакана, божевільним є не тільки дурень, який думає, що він король, але й король, який вважає, що він король. Перефразувавши цю лаканівську формулу у відношенні до мистецтва, ми отримаємо твердження, що не лише звичайний щоденний, чи навіть недостойний, об’єкт, на зразок скандального пісуара Дюшама, є божевільним у своїх претензіях на статус об’єкта мистецтва, але й власне мистецький об’єкт є не менш божевільним, заявляючи про свою мистецьку приналежність.

Мистецтво набуває свого піднесеного статусу не завдяки якимсь своїм особливим внутрішнім якостям, а виключно завдяки тому місцю, яке воно займає у соціо-ідеологічній структурі суспільства. Саме це має на увазі Жак Лакан, коли він заявляє, що мистецтво – це в остаточному рахуку піднесення звичайного буденного об’єкта до статусу недосяжної Речі. І реді-мейд Дюшама "Фонтан" є цьому зразковим прикладом.

Що ж, власне, означає жест Марселя Дюшама? З одного боку його подача звичайного пісаура в якості мистецького об'єкта видається (і в певному сенсі була) одним із ранніх зразків того, що я називаю екскрементарним мистецтвом: пропозиція Дюшама була своєрідним викличний тестом для організаторів виставки, що цілком у дусі раннього європейського авангардизму обіцяли приймати будь-які роботи. Покладаючись у своїх авангардній ефективності на постійне долання рівня прийнятного у суспільстві (спочатку неприйнятним є сам відхід від визнаних класичних канонів, потім зневаження фігуративності, тоді вже йдуть корови у формальдигіді, колоноскопічні відео і скульптури з реальних муміфікаваних людських тіл і т. д.), воно в остаточному рахунку змамає до огидного і є своєрідним постмодерним кічем навпаки – тоді як кіч, це мистецтво, яке, за словами Кундери, заперечує існування гівна, то екскрементарний кіч – це вид мистецтва, яке перетворює гівно (як символ всього болісного та неприйнятного в людському бутті) на привілейований об’єкт зображення. Хоча ранні авангардисти сприймали свої мистецькі практики як засіб підриву панівної ідеології та культурного істеблішменту, не може не впасти у вічі разюча подібність між таким мистецтвом інтенсифікації та домінуючою формою капіталістичного виробництва, на що не раз звертали увагу теоретики модернізму на зразок Маршала Бермана. Так само як капіталізм, що зауважив ще Маркс, приречений постійно революціонізувати/переступати через себе, аби продовжувати власне існування (кожного дня ми повинні запроваджувати на ринок все новіші та досконаліші продукти, аби мати змогу вижити в системі жорсткої конкуренції), так само і екскементарне мистецтво змушене щоразу підвищувати рівень своєї соціальної неприйнятності, аби мати змогу зберігати свою естетичну ефективність.

Однак, попри певну близькість до такої логіки інтенсифікації, авангардний жест Дюшама можна, і потрібно, тлумачити інакше – не як спробу понизити або заперечити цінність мистецтва (у дусі обивательського «чим це гірше від Пікассо?»), а як привертання уваги до формальних умов можливості мистецтва як такого. Авангардизм Дюшама полягає, отже, у здемаскуванні фетишистської ілюзії мистецтва, здемаскуванні, яке запроваджує радикальний, непоєднуваний розрив між об’єктом мистецтва і тим порожнім структурним місцем, яке й надає йому його мистецького статусу (в конкретному уречевленому випадку – між пісуаром та інституцією мистецької виставки). Таке мистецтво віднімання, мистецтво порожнього місця, і є, на мою думку, істинною прогресивною формою авангардизму. Кожна авагрардна практика, яка заслуговує на таку назву, замість нагромадження естетичних інтенсифікацій, повинна стреміти до формального віднімання, яке ставить під питання і переформатовує самі можливості мистецтва у певну суспільну епоху. На відміну від мистецтва інтенсифікації, яке прагне щораз бути новим, нездійсненим ще учинком, підкоряючись капіталістичній логіці постійного самореволюціонізування, мистецтво віднімання – це по суті один і той самий жест, здійснений за цілком інших обставин. 

Цілком несподівано, мистецтво віднімання виявляє також свою спорідненість із демократією як формою суспільної організації. Хіба не є демократія зразком суспільного устрою, де місце влади і суб’єкт влади є кардинально розділеними, так що в демократичних суспільствах саме опозиція є звичним місцем існування політичних сил та партій, тоді як перебування при владі розглядається ними як тимчасове явище, міцно зв’язане різними офіційними приписами та обмеженнями. Тому завдання прогресивної політики в Україні сьогодні полягає у тому, щоб настоювати на утриманні цієї порожнечі і відкидати будь-які спроби анти-дюшамівських ретроградів затерти травматичний демократичний розрив у тілі влади.