Завершення епохи. Кілька тез про українську літературу

Що таке українська література? Здається, це питання лежить в самій основі будь-якого розуміння модерного національного українського проекту. Нижче я пропоную кілька тез, які, як я вважаю, допоможуть нам дати на це запитання  чіткішу відповідь.

Література – це не сукупність текстів і письменників, а суспільна інституція, яка може виконувати дуже різні соціальні функції.

В умовах слабозмодернізованого українського суспільства ХІХ – поч. ХХ століття, за відсутності належної диференціації соціального простору на релігійну, політичну та естетичну сфери, українська література лежала в основі українського модерного національного проекту і виконувала функції, загалом неприйнятні для модерністьского розуміння мистецтва – соціальної мобілізації, націєтворення, висування політичних домагань, загальної суспільної комунікації і т. д. Ці риси не варто розглядати як якусь ознаку ущербності української літератури, а просто як її характерну особливість (яку вона поділяла до тієї чи іншої міри з іншими літературами недержавних на той час народів регіону)

Приблизно з кінця ХІХ століття, з прискоренням процесів суспільної диференціації і, зокрема, виникнення українських політичних партій та незалежної преси, з’явилися, врешті, умови для усталення власне естетичної, модерністської культурної парадигми.

Однак в умовах колоніального домінування і, відповідно, незавершенням процесів суспільної диференціації, українська література як інституція, була змушена розвиватися за незвичною для багатьох «нормальних» літератур двовекторною матрицею: перший вектор традиційно структурував її вздовж силових ліній імперія-колонія, і, відповідно, спонукав виконувати функції, звично асоційовані з політичною сферою – вираження та захист інтересів суспільства, суспільна мобілізація і т. д., а другий заохочував розвиватися за типовим для ХХ століття модернізаційним сценарієм – унезалежненням естетичної сфери та культурного модернізму.

Я стверджую, що українська література, як частина, а на початках і основа модерного національного проекту, містила ключову суперечність, харктерну і для самого націоналізму, як типово модерної форми політичної суспільної організації, яка сприралася у власній легітимації на до-модерні («правічні») символи, цінності на наративи. Відтак модернізація літератури, виокремлення її як незалежної автономної суспільної сфери, загрожувало підірвати силу того політичного проекту, який вона заснувала, особливо в умовах імперського домінування.

Власне українська література як інституція так і не змогла подолати цю суперечність майже впродовж всього ХХ століття. На мою думку, українська постмодерна література – це в першу чергу спроба зняти цю суперечність і дати врешті раду складній спадщині колоніалізму та недомодернізованості, і відтак є чи не останнім етапом у гранд-наративі проекту української національної літератури. На щастя самих постмодерністів загальна суспільна ситуація сприяла їх починанням. Розпад СССР і успішне постання незалежної української держави дозволили літературі врешті решт довершити той проект, який був започаткований (хоч, здається  не до кінця усвідомлено) малоросійськими письменниками поч. ХІХ століття. Однак ціною, яку література змушена була відтак заплатити, виявилась відносна суспільна маргіналізація та зневажливлення самої літератури як суспільної інституції, відкривши таким чином цілком новий епат у розвитку письменства в Україні, який ми маємо змогу спостерігати сьогодні – літератури як сфери розваг та бізнесу.

Детальніше про дискурсивні спроби осмислити суперечливість українськуої літератури як інституції читайте у прикріпленому файлі: "Ваза з двома обличчями: простір відмінності в українській літературі"