Чому зазнала поразки українська революція?

З історичної перспективи поразка української революції у 1917-1920-их роках видається просто неминучою, і історики витратили багато часу і зусиль, аби пояснити цю неминучість. Але одна справа сторінки підручників, писані зі знанням доконаного факту, а зовсім інша – уся хаотичність реальної революційної ситуації з її під ставовою відкритістю, де будь-який розв’язок є в принципі можливим. 

Ось версія відомого історика та державного діяча Дмитра Дорошенка, на яку я натрапив читаючи його мемуари. Дмитро Дорошенко на той час (осінь 1917 року) був губерніальним комісаром Чернігівщини, однієї з п’яти губерній, які від кінця липня 1917 підлягали автономному правлінню Центральної Ради:

«Практична робота там у Києві налагоджувалась дуже мляво, хто зна чому. Казали, що петербурзьке правительство саботує, не відпускає коштів, не хоче зноситись з Секретаріатом. Але я думаю, що винні були таки самі наші люди: якби вони виявили стільки енергії в фактичному опануванні владою на місці, скільки вони її виявили в боротьбі з центральним урядом за формальні межі автономії, то досягти б мети було дуже легко. Перш за все уряди губерніальних комісарів скрізь були обсаджені своїми людьми: в Полтаві сидів Андрій Лівицький, у Києві О. Саліковський, на Волині Андрій Вязлов, на Поділлі Микола Стаховський, у Чернігові я. Але київський уряд не робив ніяких заходів, щоб зв’язати себе з провінцією або хоч зноситись регулярно з нею. Можу сказати з власного досвіду: в той час як з Петербурга мене щодня закидали десятками телеграм, навіть про дрібниці, від київського уряду не тільки нічого не присилалося, але не можна було добитись навіть відповіді на свої телеграми, і то в дуже важливих справах. Чи вони там були зайняті політикою в Центральній Раді, чи просто ніяк не могли налагодити біжучої праці, тільки самі не дбали, щоб поширити свій вплив і свою владу на провінцію. Ніхто з генеральних секретарів на провінцію не показувався. У Чернігові побував лиш один О. Шульгин, секретар міжнаціональних справ, і то не урядово, - для прочитання публічних лекцій»

Думаю, коментарі зайві. І заразом ситуація, яку описує Дорошенко, не може не наштовхнути нас на аналогії з подіями останніх п’яти років, протягом яких українські революційні сили, які прийшли до влади на хвилі протестів 2004-го року, зуміли з не меншою бездарністю звести нанівець трансформаційний потенціал, нагромаджений суспільством, і перетворити (здається, цілком свідомо) помаранчеву ідею з потужного соціального руху на кабінетну чвару між кількома егоїстичними особистостями.