Переступити межу (про можливість чину в цинічну епоху). Шостий жижекіанський урок.

Коли я думаю про можливість (чи радше неможливість) чину в контексті Помаранчевої революції, мені на гадку спадає один епізод, який трапився у будівлі ЦВК, здається, десь одразу після проголошення результатів виборів. Команда опозиційного кандидата, з самим Ющенком на чолі, після штовханини в дверях увірвалася таки всередину будинку, супроводжувана всюдисущими камерами. Ющенко, загалом доволі спокійний та раціональний політик, не схильний до надмірного вияву емоцій, був незвично знервований. Це був чи не одинокий випадок, коли країна мала змогу побачити іншого Ющенка: імпульсивного, запального, сповненого рішучості діяти, а не волоктися за течією подій з необхідності і ледве не з примусу (згадайте численні інтерв’ю самого Ющенка та статті про нього, де він недвозначно наголошував, що ніколи не прагнув влади, а був радше затягнутий у вир подій з необхідності та намовлення свого оточення, як на позицію лідера опозиції, так і на пост президента),   

Однак був момент в усій цій історії, який мав би насторожити нас більше, аніж усі безчинства кучмівської влади. Увірвавшись в будівлю ЦВК Ющенко гнівно виставив наперед руку з розкритим посвідченням народного депутата і крикнув щось на зразок: «Я знаходжуся в державній установі і як офіційна особа вимагаю…». Якщо Ющенко і справді був народним депутатом і, як офіційна особа, дійсно мав право вимагати від працівників ЦВК дотримання законів країни, чому ж я тоді вважаю цю подію такою проблематичною?

Власне, відповідь на це запитання криється у реакційному статусі того жесту, який Ющенко здійснив, виставивши руку і продемонструвавши своє посвідчення. Зрозуміло, що така дія була покликана вирвати працівників ЦВК із заціпеніння виборчого беззаконня, в яке вони потрапили у ситуації пізньокучміської авторитаризації країни. Однак, хоча цей жест був безпосередньо звернений до зібраних в коридорі представників влади, можна наважить на твердження, що істинним його адресатом був сам великий Інший у лаканівському сенсі цього слова. Нагадаю, що Лакан називав великим Іншим символічний порядок, який регулює суспільні відносини і лежить в основі самої людської ідентичності. Демонструючи своє посвідчення і покликаючись на свій мандат, Ющенко прагнув засвідчити в очах великого Іншого своє право на ті дії, до яких він вдався.

Цей вчинок навряд чи можна було б вважати проблематичним, якби виборчі зловживання та й, власне, події у ЦВК того дня носили характер винятку у загалом нормальній ситуації пошани і покори до закону. Однак ситуація була прямо протилежною. Саме зловживання, фальсифікації та інші беззаконня перетворилися на той час у своєрідну норму, тоді як дотримання законів і очікування їх дотримання з боку представників влади стали винятком. Власне того дня Ющенко опинився у ситуації славнозвісного хлопчика з казки про голого короля (де у ролі короля виступала сама тодішня українська влада, вповні делегітимізована впродовж останніх років перед Революцією), і істинним революційним актом було б вказати владі на її символічну нагість, а не робити хорошу міну при цинічній грі з голим королем, який вже давно перестав соромитись власної наготи і нахабно виставляв її на загальний огляд фальшивими відкріпними талонами, безсоромними фальшуваннями, тиском, погрозами, відвертою ненавистю на телеканалах і так далі.

Таке покликання на (гадано існуючого) великого Іншого свідчить про намагання Ющенка дотриматися позірної видимості нормальності того, що відбувалося, попри все трактувати своїх суперників як політичних опонентів, а не як бандитів та головорізів, яким революція у своїх гаслах давно визначила належне їм місце. Сам жест Ющенка немов направлений на те, що не переступити межу негласної непристойної домовленості, не стати один крок далі від того, що цинічна кучмівська влада нав’язала як своєрідну патологічну норму. Власне режим Кучми під час другого терміну поводився як славнозвісний лаканівський непристойний батько: на поріз сповідуючи законність, але поводячись так, ніби ці закони були писані для інших, і при цьому зовсім не криючись. Не варто дивуватися, що ця межа не була переступлена навіть після того, як помаранчеві здобули владу, а отже і повноваження, щоб врешті назвати речі своїми іменами і зробити з цього належні карні висновки. Межу неповернення так і не було подолано.

Я думаю, ми можемо локалізувати те місце, де помаранчеві політики зрадили революційні устремління Майдану. Парадоксом Помаранчевої революції, як і більшості схожих революцій у Центрально-східній Європі на межі 80-90-их, полягав у тому, що вони не пропонували якоїсь радикальної програми суспільної трансформації. Радше вони хотіли простого повернення до нормальності, яка виражалася б у правовій державі, повазі до прав людини і громадянина, у підзвітності влади суспільству і т. д., однак щоб досягнути такої нормальности вони повинні були здійснити справді революційний жест радикальної відмови від тієї патологічної псевдонормальності, яку насаджували правлячі комуністичні режими. Це саме те, чого не змогла виконати помаранчева влада в Україні.

То ж чи можливий істинний чин в нашу цинічну постпомаранчеву і постновочасну епоху? Як зазначає Жижек, в класичну епоху можливість чину передбачала певне радикальне незнання. Суб’єкт був здатним на дію, лише не усвідомлюючи до кінця усього контексту і всіх можливих наслідків своїх вчинків. Взірцевим прикладом тут є Едип з Колону, який убив свого батька і ліг разом зі своєю матір’ю, не розуміючи, що він робить. На відміну класичної формули, засвідченої також у Біблії («Пробач їм, бо не відають, що чинять), у новочасну добу суб’єкт знає, що він робить, а тому виявляється неспроможним на вчинок, прикладом чому може бути трагедія датського принца Гамлета. Однак, як стверджує Славой Жижек цю діаду – «не відає, що робить, а тому чинить…» і «відає, а тому не здатний на вчинок…» – варто доповнити третім елементом: «відає, але все одно робить», який найкраще описує формальну можливість вчинку у постновочасну добу.

Власне ця третя формула може мати два цілком протилежні трактування. Перше трактування описує цинічного суб’єкта (скажімо нахабного кучмістського функціонера), який добре розуміє, що чинить (тисне на медіа, залякує опозиційних політиків, фальсифікує вибори), але попри все продовжує це робить (таке життя, ніхто не святий, хочеш жити, вмій крутитись). Однак у цієї формули є цілком протилежне трактування: суб’єкт цілком свідомий можливих жахливих наслідків своїх дій (реальне переслідування кучмістів може поставити на під серйозну загрозу не лише його статки та кар’єру, але й саме життя, викликати ескалацію напруги суспільстві, людські жертви, можливо навіть громадянський конфлікт і інтервенцію з боку третіх держав), але все одно наважується на такий вчинок, оскільки ним рухає вища історична необхідність, яка робить усі резони та відмовки безсенсовними. У слідуванні такій позиції і мала б полягати справжня вірність спадщині та ідеалу Помаранчевої революції.

Власне Ющенко нагадує мені стереотипного голлівудського героя, на зразок Шрека, якому за загальновживаним кліше раптом, проти його волі, випадає виконати певну величну місію, однак на відміну від улюбленого багатьма зеленавого огра, президент так і не спромігся дорівнятися до тієї місії, яку звалила йому на плечі сама історія. Якщо запозичити термін у одержимого скандинава К’єркегарда, Ющенко так і не спромігся по-справжньому заризикувати. А всю тяганину зі змінами і перемінами урядів, з виборами і перевиборами, з розпусками і коаліційними інтригами, треба розглядати не інакше, як відчайдушні спроби уникнути погляду цьому ризику у вічі.