К’ют-арт, або різні способи бути кічем

Якби bete noir української літератури 20-их років Микола Хвильовий раптом постав з могили, у нього, напевне були б сотні причин не шкодувати про свій вчинок 13 травня 1933 року, однак для однієї з них йому навіть не довелося б довго шукати відповідного слова: у мистецтві світу, який він побачив би перед собою, тріумфально і безапеляційно запанували кумедні «мілашки».

Від самих своїх початків, відколи він з’явився на культурні арені, кіч завжди був улюбленцем середніх класів. То й же Хвильовий запропонував в одному зі своїх памфлетів вичерпне окреслення обивательського розуміння мистецтва, яким живиться будь-який кіч, формулою «тьотушки із провінції»: «Це мені нравиться, а це мені не нравиться». Власне підхід обивателя до мистецтва завжди ґрунтується на суб’єктивному розумінні краси. Обиватель не питає, «що робить мистецтво», а лише – «чи це мені подобається чи ні». Мистецтво для нього завжди є абстрактним у гегелівському розумінні цього слова. Нагадаю, що Гегель притримувався контрінтуїтивного бачення опозиції абстрактного та конкретного. Для нього абстрактне – це сама річ у своїй безпосередності, позбавлена будь-якого опосередкування ширшим контекстом, який єдиний надає їй сенсу і робить відтак конкретною. 

Якщо сьогодні є художник, який беззаперечно «нравиться» сучасному українському обивателеві – то це Євгенія Гапчинська. За останнє десятиліття саме вона, а не іронічні постмодерністи на зразок Цаголова, Ройтбурда чи, напевне, любого нашому президентові і, безперечно, вартісного Івана Марчука, перетворилася на провідний мистецький бренд країни. Гапчинська пропонує українському середньому класові і так званій еліті здитиніле та невибагливе мистецтво, яке нічого особливого від них не вимагає, натомість дозволяє відчути себе причетним до чогось великого і доброго, скажімо взявши участь у доброчинному аукціоні, а чи й просто виявити свою арт-просунутість де-небудь на гламурній тусовці. Теми її робіт здебільшого крутяться навколо інфантильного світу дитинства, безсоромно експлуатуючи, як і кожен кіч, автентичні переживання кожної нормальної людини: лапатий сніг, що сиплеться на голову, купівля морозива у вуличної тітоньки, прогулянка біля моря, улюблений песик або кошеня, маленька балерина, наповнена мильними бульбашками ванна. Власне зі своєю сентиментальністю та інфантилізмом – саме Гапчинська, а не соцреалізм має бути визнана ідеальним мистецтвом гомосовєтікуса.

У «Незносній легкості буття» Мілан Кундера заявив, що «кіч – це абсолютне заперечення гівна», всього того, з чим людині важко зустрітись віч-на-віч; це мистецтво, де «всі відповіді дані наперед і виключають можливість ставити запитання». Якщо ми визнаємо рацію чеському письменникові (Гапчинська з її «мистецтвом закритих очей» є зразковою ілюстрацією до його слів), то необхідно буде визнати також, що існує й протилежна відміна кічу – мистецтва цілком і повністю сконцентрованому на екскрементах в Кундериному розумінні цього слова. 

Англо-канадський художник Рей Сізар є одним із декларативних прикладів такого екскрементарного постмодерного кічу. Хоча Гапчинська і Сізар навряд чи колись зустрічалися і, швидше всього, не підозрюють про існування один одного, але разом вони формують ідеальну кіч-пару на сучасному мистецькому ландшафті. Обоє малюють здитинілий інфантильних світ (навіть самі теми обох митців дивно перегукуються), але там, де у Гапчинської бавляться милі невинні янголята, у Сізаря панують моторошні хижі істоти, тіла яких просочені тривожною насолодою, що зраджується обважнілими хтивими позами, гаряче-червоними привідхиленими вустами, запаленими опухлими повіками і монструозними виростами, в які переходять їхні безсилі кінцівки. Власне роботи Рея Сізаря є своєрідним дзеркалом, яке повертає янголятам Гапчинської їх власну відторгнуту суть, всі ті речі – від сексуальності, болю до смерті – на які її інфантильний світ воліє закривати очі.

Якщо роботи Гапчинської годяться хіба-що для ілюстрування книжок а-ба-би-га-ла-ма-ги (що в принципі не так уже й погано), а витвори Сізаря – для стін якого-небудь садо-мазо борделю у Амстердамі, то картини китайського художника Жанг Зяоганга доводять, що навіть «мілашки» можуть слугувати сьогодні прогресивним мистецьким цілям. Натхненний сімейними фотографіями часів Китайської Культурної Революції, що може, з певними особливостями, вважатися місцевим відповідником совєтської епохи колективізації, з усіма відповідними суспільними наслідками, Жанг створив дуже промовисті і, в кінцевому підсумку, дуже людяні образи. Працюючи в естетиці, яка нарочито протиставляється пропагандистським матеріали тієї доби (буйність червоних фарб, динаміка охоплених спільним рухом людських тіл, погляди звернені вверх і вперед, осяяні сонцем світлого майбутнього), художник малює героїв, які попри свою подібність, є глибоко індивідуальними. На цих картинах ми бачимо не охоплених диким ентузіазмом гвинтиків історії, а живих людей, чиї суворі обличчя і стиснуті губи промовляють до нас про сповнене болю минуле, яке кожному з них довелося пізнати на собі. Вкраплення яскравих кольорів у переважно стриманій палітрі тільки додає роботам багатошаровості, натякаючи на непросту історію, як втім і сучасність, теперішнього Китаю, з яким його громадянам доводиться давати собі раду. І останні події в Тибеті та на уйгурській півночі є зайвим цьому свідченням.