Непристойний націоналізм

Про те, що з психоаналітичної точки зору національна ідентичність є своєрідним способом задоволення, я вже писав в одному з жижекіанських уроків. Однак, що це абстрактне твердження може запропонувати для практичної політики в Україні сьогодні? Я стверджую, що багато, і не в останню чергу якісно нову альтернативу часто критикованому та неадекватному лінгвонаціоналізму, що домінував в нашому розумінні нації принаймні останні 150 років.

Хоча це може видатися дивним для російських великодержаних шовіністів, які звикли зараховувати до «соотєчєствєнніков» будь-кого, хто розмовляє російською мовою у постсовєтських країнах, і вважати їх головним аргументом на користь своїх протизаконних претензій у регіоні, такий феномен як російськомовний український націоналіст вже давно перестав бути в Україні рідкістю. Я особисто знаю багатьох людей, які в силу різних обставин – в першу чергу регіону народження чи етнічного походження батьків – мають за свою рідну мову російську, однак у своїх політичних поглядах є відвертими українськими націоналістами.

Мірою того, як проходить час і стара совєтська імперська ідентичність відходить у минуле, мовний фактор відіграє щораз менш важливу роль у національній ідентифікації українських громадян. Для мене особисто російськомовні жителі Чернігіва, які стояли поряд зі мною на Майдані у 2004 році, є значно ближчими мені, аніж україномовна начебто тітонька, яка нещодавно ратувала в автобусі за розпадом СССР, адже нас поєднувала одна спільна візія майбутнього, і більш того, ми були готові до спільного чину, аби цю візію відстояти.

Очевидно, що лінгвонаціоналізм сьогодні вже не може задовольнити нас як основа нашого розуміння сучасного українського суспільства і можливості спільної політичної дії його громадян. Можливо це під силу лаканівському психоаналізу?

Жижекіанський психоаналіз вчить нас, що людина може вважати себе повноправним членом певної спільноти не тоді, коли вона виконує усі публічні приписи цієї спільноти, а лише тоді, коли вона інтерналізує «внутрішньо притаманний переступ» спільноти, тобто той «спосіб, яким нам дозволено/від нас очікується, що ми порушуватимемо ці явні правила». Ми стаємо частиною спільноти тільки після того як приймаємо за свій власний властивий цій спільноті непристойний партикулярний спосіб насолоджуватися.

Іншими словами, на публічному рівні ви можете бути цілком пристойним лібералом, але якщо ви не здатні від душі сміятися з жарту про те, як москалі полетіли в космос, але на жаль не всі, ви напевне не належите до сучасної української національної спільноти. Власне ксенофобські анекдоти про «москалів» та «кацапів», на відміну від, скажімо, відверто антиросійського націоналістичного дискурсу, і є такими «маленькими шматочками насолоди», що існують поза межами або на маргінесі публічного дискурсу і повинні залишатися там, якщо вони мають зберегти свою ефективність.

Таким чином здатність або, навпаки, нездатність людини брати участь у непристойній насолоді спільноти може слугувати альтернативним критерієм належності до певної нації на противагу занадто вузькому, як я вже наголошував, лінгвонаціоналізму або інколи надто широкій концепції «громадянської нації». На практиці це означає, що цілком російськомовний житель Києва ліберальних поглядів, який ніколи не вживає української, але від душі регоче з анекдоту про досягнення росіян в підкоренні космосу, є цілком повноправним, з лібідальної точки зору, членом української нації, тоді як людина на зразок Дмитра Табачника, яка на публіці показово добре, навіть з наддетермінацією спілкується українською, але приватно болісно, як я здогадуюсь, реагує на русофобські анекдоти, знову ж таки з лібідальної точки зору, до цієї нації не належить.

З моїми більш туманними міркуваннями з цього приводу ви можете познайомитись в прикріпленому файлі, що містить «таємний» жижекіанський урок.