Одд Нердрум. Кохання, смерть та світанок

Норвезький художник Одд Нердрум є одним із найвизначніших митців століття. Правда, як зауважують його критики, йдеться аж ніяк не про наш час, а про століття сімнадцяте. Завдяки своїй прихильності до техніки Старих Майстрів, Нердрум став одним із найконтроверсійніших митців сучасності. Своїми роботами він поставив під сумнів більшість домінуючих уявлень про мистецтво і, особливо, модерністську догму, ніби художник здатний справді творити, лише повернувшись спиною до минулого.

Одд Нердрум дійсно є нетиповим і заразом неймовірно обдарованим художником, якому властиве глибоко особисте розуміння природи і цінності мистецтва. І він готовий притримуватися та захищати його, навіть якщо це налаштує проти нього більшу частину мистецького істеблішменту. Його мало хвилює питання оригінальності, яке переслідувало чи не кожного художника з часів Моне і Ренуара. Цінність мистецтва полягає для нього у майстерності митця, а неперевершені зразки такої майстерності можна знайти, на його думку, виключно у Старих Майстрів. Він використовує техніку, яка одразу ж нагадає вам про Караваджіо та Рембрандта, а також постійно наголошує на неймовірній здатності італійських і голландських художників вловлювати і передавати на полотні текстуру речей – від блиску металу до дорогих тканих. І все ж, незважаючи на технічну відданість минулому, теми робіт Нердрума безпомилково видають у ньому глибоко сучасного художника. Для тих, хто ніколи не бачив картин Нердрума, описати їх дуже просто: уявіть собі ілюстрації до нуарівського детективу на зразок „Мальтійського сокола”, виконані пензлем Рембрандта. 

Одд Нердрум належить до визнаних у світі художників. Його популярність давно вийшла за межі Норвегії (в деяких колах він став навіть чимось на зразок культової постаті), однак його творчість і надалі розглядається багатьма як реакційний виклик модерністському істеблішментові, який на сьогодні домінує на міжнародній мистецькій сцені. Він відмовляється малювати як модерніст, хоча тематично і емоційно, своїм зображенням насильства, песимістичним пост-апокаліптичним тлом і тривожною темною палітрою, відтворює на своїх полотнах цілком сучасний світ і цілком сучасну чутливість. Як наслідок, мало якому сучасному художникові вдавалося викликати своєю творчістю стільки критики і невдоволення як Одду Нердруму. Повертаючись до Старих Майстрів і фігуративного мистецтва, він порушив усталені уявлення про те, що можна, а що за жодних обставин не дозволено сучасному митцеві. Виявилося, що неприйнятним для панівного на сьогодні розуміння мистецтва є саме те, що протягом близько п’ятиста років вважалося у Європі непорушним каноном краси. Аби ще глибше увиразнити себе від панівних поглядів, Нердрум відмовився від статусу митця, визнаючи себе радше творцем кітчу або навіть Королем Кітчу, як це він зробив у своїй впливовій книзі „Про кітч”, навмисне захищаючи поняття, яке вважалося антиподом серйозного мистецтва ще від часів знаменитого есе Клемента Грінберга 1939 року. На думку Нердрума, „творець кітчу всією душею відданий вічності: коханню, смерті та світанку” і ”оскільки модернізм підкорив собі мистецтво, кітч залишається останнім притулком таланту і самопосвяти”. 
Негаразди з модернізмом почалися у Одда Нердрума дуже рано. Його вітчим був надзвичайно освіченою людиною, цілувальником і колекціонером модерного живопису. Тому Одд мав чудову нагоду з раннього дитинства познайомитися з творами європейських авангардистів. У дев’ятирічному віці, коли більшість дітей мазюкають коників або незграбні портрети мами-тата, він вже малював абстрактні полотна у стилі Полякова. Одного дня вони подалися з вітчимом у гори кататися на лижах. Вони піднялися на вершину і звідти їм відкрився неперевершений нордичний краєвид – тісна долина, затиснута між двох хребтів і залита помаранчевим світлом від заходу сонця. Саме тут він почув від вітчима слова, які, можливо, визначили усю його подальшу мистецьку кар’єру. „Яка краса, - сказав вітчим. – Але пам’ятай, якщо станеш художником, ніколи не малюй нічого подібного. Жодна галерея не виставить художника, який малює реалістичні пейзажі”. Ця розповідь немов навмисне перевертає з ніг на голову один із центральних міфів модернізму – розповідь про те, як молодий Пікассо, бунтуючи проти свого батька, змушений був вислуховувати повчання про важливість традиційного стилю, якщо той хоче досягти визнання і фінансового успіху. 

Наділений непокірним темпераментом, Нердрум дуже швидко почав ставити під сумнів мистецькі принципи, які йому так вперто нав’язувались. Ще одна нагода пересвідчитись у власній правоті випала молодому художникові в 1962 році під час вступу до Національної Академії Мистецтв у Осло. Усім абітурієнтам потрібно було подати на розгляд комісії три полотна. Дві картини, які він представив на іспит, були цілком завершеними у характерному нердрумському стилі, однак третя являла собою швидше замальовку з поспішно накинутими на неї фарбами, оскільки у художника елементарно не вистачило часу її завершити. Той факт, що саме третя картина викликала таке захоплення серед членів комісії і відкрила йому двері у провідну мистецьку школу країни, змусила Нердрума ще раз засумніватися у критеріях, якими визначалася цінність модерного живопису, який виявився занадто простим і вимагав так мало зусиль та вміння. 

Відвідавши Америку і познайомившись із роботами представників модного на той час поп-арту, таких як Роберт Раушенберг, Одд Нердрум втратив будь-які залишки цікавості до модернізму. „Модернізм виглядав старим і сумним, - зізнався художник. – Я бачив його стільки, що був ситий ним по горло”. Рішуче налаштувавшись пливти проти течії, художник незабаром узяв участь у своїй першій виставці у Норвегії і наразився на гучну критику у місцевій пресі. Норвезькі знавці мистецтва обурювалися, як може молодий, хоч і талановитий початківець одним порухом руки відкинути сюрреалізм, кубізм, Клее, Кандінського, Пікассо, Френсіса Бекона, тобто всі досягнення європейського живопису за останні п’ятдесят років, як якийсь застарілий мотлох або й цілковитий непотріб. З того часу пройшло вже більше 40 років і молодий початківець давно перетворився на зрілого майстра зі світовим ім’ям, але суперечки, започатковані тими першими виставками, тривають і досі. У 1990 роках Нердрум вів затяжну війну з Національною Академією Мистецтв за можливість викладати у її стінах традиційний фігуральний живопис, що викликало в академічних колах справжню істерію. Врешті фортеця модернізму встояла, однак її репутація зазнала непоправних втрат в очах будь-якого мислячого митця. Застосування цензури (а виключення традиційного стилю з навчальної програми Академії інакше як цензурою назвати не можна) говорить швидше про невпевненість та слабкість, і ще раз підтверджує поширену думку, що модернізм вже давно перетворився з бунтівника на запеклого захисника традиції. Є певна іронія в тому, що митець, який наважився про це заявити на повен голос, є водночас прихильником традиційних технік живопису і захисником спадщини Старих Майстрів. Напевне вся справа в тому, що консерватизм і, відповідно, авангардність – це не те, „що” або „як” ти малюєш, а твоя здатність залишатися вірним самому собі і залишати за іншими право на таку ж вірність щодо власних переконань. Одд Нердрум з успіхом склав цей іспит, тоді як Академія його з тріском провалила.

Можна, звісно, довго сперечатися, чиї картини цінніші – Нердрума чи Пікассо, однак в певному сенсі це питання загрожує перетворитися у безглузду схоластику. Адже, попри всі відмінності, існує річ, яка їх безпомилково об’єднує – це їхня здатність залишатися вірними самому собі і їхня сміливість у відстоюванні своїх переконань, навіть якщо з тобою не погоджується увесь світ.