Славой Жижек. Супер-его та вчинок

Долі суб'єкта у поблажливу постмодерну епоху навряд чи позаздриш. Позірне звільнення від обтяжливих обов'язків традиційного суспільства, обернулося поневоленням своїми власними невситимими бажаннями. Звідси надсадне прагнення втекти у гадану свободу тоталітарних нью-ейджівських сект, епідемію яких ми можемо спостерігати в усіх багатих суспільствах світу. Розпочинаючи з вигадливого трактування символу цього нового часу - Кока Коли, Славой Жижек затягує своїх читачів у приголошливу інтелектуальну подорож, насичену оригінальними інтерпретаціями, інсайтами та ідеями, які дозволяють побачити навіть найбільш звичні речі у цілком новому світлі. То ж приєднуйтесь...  

Жижек: Я хотів би розпочати з Кока-коли. Не дивно, що Кока-кола спершу з’явилася як медикамент. Її незвичайний смак, здається, не міг приносити задоволення. Вона не є безпосередньо приємною, однак, саме як така, переступаючи межі будь-якої споживчої вартості, якою наділені вода, пиво або вино, що й справді втамовують нашу спрагу, Кока-кола функціонує як безпосереднє втілення «Воно», чистого надлишку задоволення стосовно стандартних утіх. Це саме те таємниче і невловиме Х, яке ми всі шукаємо у своєму нав’язливому споживацтві. Неочікуваним результатом цього є не те, що, оскільки Кола не задовольняє будь-які наші конкретні потреби, ми п’ємо її лише як додаток, після того, як якийсь інший напій вже задовольнив наше підставову потребу, а радше навпаки – саме надмірний характер Коли робить наше бажання випити її просто невгамовним. Кола наділена такою парадоксальною якістю, що чим більше ти її споживаєш, тим більше знемагаєш від спраги. Тому, коли рекламним слоганом Кока-коли було "Coke is it!", ми повинні розгледіти тут певну амбівалентність – це «воно» саме настільки, наскільки це ніколи не ВОНО, точнісінько настільки, наскільки кожне її вживання відкриває бажання випити ще. Парадокс у тому, що Кола не є звичайним товаром, а товаром, сама споживча вартість якого вже є безпосереднім утіленням ауратичного, невимовного надлишку. Цей процес сягає свого логічного завершення у випадку дієтичної Коли без кофеїну. Ми п’ємо напій з двох причин: задля його споживчої вартості і заради його смаку. У випадку дієтичної Коли без кофеїну, її споживча вартість близька до нуля, і вона заразом позбавлена кофеїну як головного інгредієнту смаку. Залишається лише чиста видимість, штучна обіцянка субстанції, яка ніколи не матеріалізується. Хіба у випадку з дієтичною Колою без кофеїну ми майже буквально не п’ємо ніщо під виглядом чогось? Тут я, звісно, маю на увазі опозицію, запропоновану Ніцше, між «нічого не хотіти», у сенсі «я нічого не хочу», та нігілістичною позицією активного жадання самого Ніщо. Слідуючи за Ніцше, Лакан наголошував, що при анорексії суб’єкт не просто не хоче нічого їсти, він радше активно жадає з’їсти саме Ніщо. Те ж саме стосується відомого пацієнта, який почувався винним в крадіжці, хоча насправді він нічого не крав – те що він крав, було самим Ніщо. Схожим чином, у випадку дієтичної кави без кофеїну ми п’ємо саме Ніщо, чисту видимість певної властивості. Цей приклад оприявнює зв'язок між трьома поняттями: марксистським поняттям надлишкової вартості, лаканівським objet petit a як надлишковим задоволенням, поняттям, розробленим Лаканом з прямим посиланням на надлишкову вартість Маркса, та парадоксом супер-его, яке давним давно підмітив Фройд. Чим більші твої прибутки, тим більшого ти прагнеш, чим більше ти п’єш Кока-коли, тим відчутніша твоя спрага, чим більше ти коришся наказам супер-его, тим важча твоя вина. В усіх трьох випадках логіка збалансованого обміну зміщена в сторону надмірної логіки «чим більше ти повертаєш борг, тим більше ти винний», або «чим більше ти володієш тим, чого прагнеш, тим більше тобі цього не вистачає і, відповідно, тим більше твоє жадання». Цей парадокс є цілковитою протилежністю парадоксу кохання, де, як сформулювала це Джульєта Ромео, «що більше віддаю тобі, то більше зостається».

Цей парадокс супер-его дозволяє нам кинути нове світло на функціонування сучасного мистецького середовища. Його характеризує не лише всім нелюба комодифікація культури, але й також менш помітний, але напевне навіть важливіший протилежний рух: зростаюча культуризація самої ринкової економіки. Культура все менше і менше являє собою специфічну сферу, вилучену з ринку, і все більше і більше перетворюється на його центральний елемент. Таке коротке замикання між ринком і культурою спричиняє зникнення старої модерністської авангардної логіки провокації, шокування істеблішменту. Сьогодні, все більше і більше, сам культурно-економічний апарат, аби забезпечити самовідтворення, змушений не лише толерувати, але й безпосередньо заохочувати все сильніші і сильніші шокуючі ефекти і продукти. Давайте пригадаємо найновіші тенденції у візуальному мистецтві: дні, коли ми споглядали звичайні скульптури або картини в рамах, давно позаду. Натомість перед нами постають самі рами без картин, мертві корови та їхні екскременти, відеозйомки людських нутрощів (гастроскопія та колоноскопія), включення у виставку запахів і так далі. Тут, знову ж таки, як і в царині сексуальності, збочення втратило свою підривну силу: шокуючі надлишки є частиною самої системи, система годується ними, щоб забезпечити собі відтворення. Можливо це дозволить нам запропонувати визначення постмодерного мистецтва на відміну від мистецтва модерного: у постмодернізмі трансгресивний надлишок втрачає свою здатність шокувати і є цілком інтегрованим у структури мистецького ринку.

Отже, що ж таке супер-его, в чому полягає цей наказ супер-его, який все більше і більше заміщає старий символічний закон заборони? Супер-его – це заміна поблажливого/рекомендаційного (permissive) «Ти можеш!» на наказове/нормативне (prescriptive) «Ти повинен!», та точка, де дозволене задоволення перетворюється на приписане задоволення. Ми всі добре знаємо формулу Кантового безумовного імперативу: "Du canst, denn du sollst". Ти можеш виконати свій обов’язок, тому що ти повинен його виконати. Супер-его повертає все навспак: «Ти повинен, тому що ти можеш». Це ніде не є таким очевидним, як у випадку з Віагрою, ліками від імпотенції, які обіцяють відновити чоловічу ерекцію простим біохімічним способом, поминаючи усі проблеми з психологічними заборонами і так далі. Тепер Віагра подбає про ерекцію, немає жодних виправдань, ти можеш насолоджуватись сексом, тому ти повинен ним насолоджуватись, в протилежному випадку ти винний. На іншому кінці спектру нью-ейджівське вчення про відновлення спонтанності твого істинного Я, здається, пропонує вихід із цього глухого кута супер-его. Однак, про що насправді йдеться? Хіба ця позиція таємно не підтримується супер-егівським імперативом? Ти повинен виконати свій обов’язок з досягнення повної самореалізації, тому що ти можеш! В цьому криється причина, чому ми відчуваємо, принаймні я відчуваю, своєрідний терористичний тиск під догідливою толерантністю нью-ейджівських проповідників. Здається, що вони проповідують мир та закликають вас розпружитися і так далі, але в цьому присутній імпліцитний терористичний вимір.

Отже, що ж таке супер-его? Зовнішня опозиція між задоволенням і обов’язком повністю долається у супер-его. Це подолання може відбуватися двома різними способами. З одного боку, ми маємо парадокс надзвичайно деспотичної, так званої пост-традиційної влади, яке йде далі, ніж традиційна авторитарна влада. Вона не лише каже тобі «Виконуй свій обов’язок, мені байдуже, подобається це тобі чи ні». Вона не тільки каже «Ти повинен підкорятися моїм наказам і виконувати свій обов’язок», але й «Ти повинен робити це з задоволенням. Ти повинен цим насолоджуватись». Не достатньо, щоб суб’єкти просто підкорялися наказам свого лідера, вони повинні активно його любити. Цей перехід від традиційної авторитарної влади до сучасної тоталітарної влади можна промовисто проілюструвати за допомогою мого давнього жарту на прикладі супер-его. Припустимо, ви маленька дитина, і якось у неділю по обіді ви змушені виконати нудний обов’язок відвідин своєї старенької бабусі. Якщо у вас хороший старомодний авторитарний батько, що він вам скаже? «Мені байдуже, як ти почуваєшся, просто піди і поводь себе як належить. Це твій обов’язок». Сучасний поблажливий тоталітарний батько скаже вам щось інше: «Ти ж знаєш, як твоя бабуся за тобою скучила. Але сходи до неї лише в тому випадку, якщо тобі справді цього хочеться». Будь-який дурень знає, в чому тут хитрість. За начебто вільним вибором ховається значно деспотичніший порядок. В тебе нібито є вибір, але насправді жодного вибору немає, оскільки тобі наказано не лише відвідати твою бабусю, але й отримати від цього задоволення. Якщо ви мені не вірите, просто спробуйте відповісти: «У мене є вибір. Тому я не піду». Запевняю вас, що ваш батько відповість: «Що такого твоя бабуся тобі зробила? Хіба ти не знаєш, як вона тебе любить? Як ти можеш так з нею повестись? Ось це і є супер-его. З іншого боку ми спостерігаємо протилежний парадокс задоволення, досягнення якого саме перетворюється на обов’язок. У ліберальному суспільстві суб’єкти відчувають необхідність добре проводити час, справді насолоджуватись, як своєрідний обов’язок, і, відповідно, відчувають вину за те, що не почуваються щасливими. Поняття супер-его як раз і покриває це загадкове співпадіння, у якому наказ насолоджуватись співпадає з обов’язком насолоджуватись. Можливо ми можемо таким чином розрізняти тоталітарне супер-его від ліберально-поблажливого. В обох випадках, наказ звучить «Ти можеш насолоджуватись, але оскільки ти можеш, ти повинен». І в обох випадках ти платиш за цей дозвіл певну ціну.

У поблажливому лібералізму за дозвіл – «ти можеш» вільно винаходити себе – тобі доводиться платити, коли ти потрапляєш у плетиво заборон, що стосуються твого благополуччя та благополуччя інших. Сьогодні ми можемо робити все, що нам заманеться, гедоністськи насолоджуватись і так далі, але в результаті ми стикаємося на щоденному рівні з численними заборонами, аби не насолоджуватись іншим. Тобі постійно кажуть, що їсти і пити, без жиру, жодного паління, безпечний секс, заборона насолоджуватись іншим, заборона сексуальних домагань і так далі, життя повністю регульоване. У цілком симетричний спосіб, при тоталітаризмі офіційний наказ звучить як “Підкорися!». Нео-фундаменталісти люблять подавати себе таким чином: «У сучасному світі не існує непохитних цінностей, а ми пропонуємо тобі безпечну гавань, закоріненість у ґрунт». Це пояснює так звану привабливість нео-фундаменталізму: як кажуть соціологи, у постмодерності, у рефлексивному суспільстві немає сталих цінностей, природи або традиції, люди, що звикли до стійкого набору цінностей губляться, прагнуть знайти безпечний притулок…Інший аспект є його цілковитою протилежністю. Саме постмодерний суб’єкт абсолютної поблажливості вкінці кінців обволікується стількома заборонами, тому для того, аби бути щасливим, таємним посланням між рядками, яке забезпечує тоталітарну привабливість, є: «Якщо ти послідуєш за мною, ти можеш». Ти можеш безкарно ґвалтувати, сексуально домагатися, вбивати і т. д. Я довідався про це з особистих розмов багато років тому з членами старого режиму у Белграді. Вони сказали: «Раніше ми жили дуже регульованим життям. Вся принадність того, що ми стали сербськими етнічними фундаменталістами полягає в тому, що ми нарешті можемо. Навіть перед Адорно і Горкгаймером Брехт був дуже уважним до цього фальшивого звільняючого аспекту фундаменталізму. Тоталітаризм – це не лише «безпечна гавань, непорушні цінності, ми даємо вам відчуття стабільності», це також своєрідне фальшиве звільнення. Ось чому у одній зі своїх статей рік тому я запропонував як метафору тоталітаризму німецьку обезжирену салямі, чий слоган звучав як Du Darfst. Якщо ти підкоришся мені, Du Darfst, ти можеш їсти салямі без жиру. Ходімо далі.

Що ж відбувається у цьому універсумі слабкого батьківського авторитету? Я думаю тут буде за зайвим вдатися по приклад до двох фільмів. З одного боку, це картина Роберто Беніні «Життя прекрасне», у якому батько у концентраційному таборі конструює мереживо фантазій, щоб захистити свого сина від травми таборового життя. З іншого – «Святкування» Томаса Вінтерберга, де батько не лише не є захисником від травми, але й сам є джерелом цієї травми, батьком-гвалтівником. У першому випадку ми бачимо батька, який прийняв на себе майже материнську захисну функцію і який покладається на чисту символічну видимість, створюючи захисне мереживо для свого сина, батька, що є своєрідним ерзац плацебо. У другому випадку, ми бачимо батька, до якого ми добуваємось, позбувшись усіх захисних вигадок – вкінці батька демаскують і він змушений визнати, що є просто брутальним ґвалтівником, що сексуально експлуатував своїх дітей, своєрідним справжнім втіленням фройдіанського Первісного Батька з «Тотему і табу». Я не раз вже стверджував, що Фройд мав рацію, він просто наплутав з часовою послідовністю. Я стверджую, що в цій одержимості синдромом фальшивих спогадів, уявляючи певного брутального батька-гвалтівника, справа не в тому, що, як вважав Фройд, у якомусь містичному минулому існував батько-гвалтівник, якому належали всі жінки племені і, після його вбивства, батько повертається як символічна інстанція. Все якраз навпаки. Символічна інстанція розпадається і порожнечу, яка утворилася, заповнює ця фігура Первісного Батька. Отже, що ми можемо сказати про ці дві батьківські фігури? Надзвичайно важливо уникнути трактування цих двох батьків в термінах видимості на противагу реальності. Справа не в тому, що батько Беніні – це чиста видимість захисного материнського батька, і якщо ми зітремо верхній шар, ми отримаємо справжнього насильницького батька. «Святкування» багато говорить нам про те, як сьогодні, у синдромі фальшивих спогадів про розбещення власними батьками, відроджується Фройдівський Первісний Батько. «Святкування» говорить нам це як раз за допомогою свого штучного характеру. Цей жах батька-гвалтівника, замість того, щоб шокувати нас, виражає своєрідне ностальгічне прагнення повернутися в добрі старі часи, коли у нас були батьки, які справді мали в собі силу, і коли було справді можливим переживати такі травми. Це саме той парадокс, на який я хочу звернути тут свою увагу. Можна було б очікувати, що фантазії – це захист від травм. Ми переживаємо травматичний досвід, ми не можемо його витерпіти, тому ми будуємо захисне мереживо з фантазій. Я стверджую, що ми винаходимо як захисне мереживо саму травму. Зазвичай, ми б очікували, що життя у концентраційному таборі виступає травмою, і ми сконструюємо фантазію, щоб відгородитися себе від неї. Однак, можливо травма і є фантазією, яку ми конструюємо, щоб захистити себе від чогось ще. Що ж може бути гірше за життя в концентраційному таборі? Дозвольте мені повернутися до опозиції між двома батьками, уявним та символічним. Я стверджую, що ці жахливі фігури заповнюють прогалину, що утворилась після розпаду символічної інстанції. Ці два батьки, захисник і ґвалтівник, все ж таки мають між собою щось спільне, хоча вони і протиставляються. Вони обоє припиняють дію інстанції символічного закону, або символічної заборони, належної батьківської інстанції авторитету, функція якої – ввести дитину в універсум соціальної реальності з її жорсткими вимогами. Реальності, перед якою дитину не врятує жодна материнська турбота. Батько Беніні пропонує уявний захист від травматичної зустрічі з реальністю, замість того, щоб ввести нас у реальність. Батько-гвалтівник Вінтерберга – це також батько, не скований жодним символічним законом, з доступом до повного задоволення. Ці батьки відповідають опозиції, розробленій Лаканом, між уявним і реальним. Батько Беніні пропонує уявний захист від брутальності насильства, що знаходиться поза законом, тоді як батько Вінтерберга і є цим насильством поза символічним законом, і, знову ж таки, чого не вистачає, так це звичайного батька символічної інстанції. Ото ж, що відбувається з функціонуванням суб’єктів, коли символічна інстанція втрачає свою ефективність? Я стверджую, що ми отримуємо суб’єктів, які дивним чином де-реалізовані, позбавлені власної психології, так немов ми маємо справу з роботоподібними ляльками, які коряться наказам дивного сліпого механізму. Як метафору як хотів би привести тут метод, яким, як я довідався, знімають мильні опери у Мексиці. У них такий щільний графік, що кожен день вони повинні випускати по півгодинній серії, тому актори не мають часу вчити свої слова на пам'ять заздалегідь. Щоб розв’язати цю проблему, під час зйомок акторам дають навушники і за кадром спеціально натренована людина начитує їм їхні слова. Тому актори напрактиковані виконувати миттєві вказівки без попередніх репетицій. «Поцілуй її, дай їй ляпас, відійди, вибачся…» Звісно, мінімальна затримка у діях робить всю сцену трохи безглуздою. На мою думку, це одна з причин, чому Дейвід Лінч є одним із визначних режисерів сучасності: у його фільмах ми можемо спостерігати схожий ефект, сцени, де актори щиро виголошують тупі кліше. Інший приклад з сучасного кінематографа допоможе нам внести ясність у цей момент.

Я хотів би ненадовго звернутись до «Спасіння рядового Раяна» Спілберга, який позірно займає антимілітаристську поставу своїм брутальним зображенням військової масакри. Я стверджую, що це таємно і досить витонченим способом мілітаристський фільм. Те, як він зображує жах війни, продовжує нещодавню тенденцію в американській армії, яку вперше було повністю реалізовано під час бомбардувань колишньої Югославії, підтримуючи фантазію війни без жертв. Звісно, це стосується лише нашої сторони, але я вірю, що справді кінцевим пунктом цієї фантазії є уявлення про війну, яка свого роду віртуальною і відбувається ніде. Під час нещодавніх бомбардувань Іраку всього кілька місяців тому, у щоденних репортажах Багдад зображували як ще одне звичайне місто, так немов бомбардування – це просто кошмарний сон, який відбувається ночами, а вдень життя якось продовжується. Так, ніби війна стала просто віртуальною. До чого я веду? Я спробую дати відповідь на питання, чому ми фантазуємо про насильство. Тенденція усунення смерті з війни не повинна схилити нас до стандартного уявлення, що війна стає менш травматичною, якщо вона переживається солдатами не як безпосереднє зіткнення з іншої людською істотою, яку потрібно вбити, а як абстрактна діяльність перед монітором. В цьому й полягає вся ідея, в тому, що сьогодні війна віртуалізується, ніхто більше не бачить мертвих тіл, це своєрідна відеогра. Як я довідався з розмов із військовими психологами у США, у результаті ми отримуємо не менше почуття вини, а більше тривоги. Навіть під час операції «Буря в пустелі» 1991 року, я вичитав це в одному звіті, про солдатів, в яких були психологічні проблеми після військових дій, на противагу тому, що ви могли б очікувати, більшість із них ніколи не вбивала іракських солдат. Тут спостерігається зворотний взаємозв’язок: ті люди, які пережили війну як чисту віртуальність, вони не відчували провини, а лише незносну тривогу. Це може ретроактивно пояснити інший парадокс. Вже під час Першої Світової війни спостерігався загадковий феномен, який є, на мою думку, своєрідним військовим відповідником синдрому фальшивих спогадів. Близько шістдесяти-сімдесяти відсотків солдатів пам’ятають цей міфічний «автентичний» досвід війни, як той, який в своїх віршах прославляв Ернст Юнгер. Я бачу тебе, свого ворога, і на якусь мить наші погляди зустрічаються, відбувається автерничний реальний контакт з іншою істотою з плоті і крові, а тоді слідує завжди одне і те ж, я прохромлюю тебе багнетом і перекидаю через своє плече. Однак, відповідно до наявних даних, не більше пів відсотка всіх учасників війни насправді пережили цей досвід власноручного вбивства. Замість того, щоб бути базовою травматичною подією, яку ти намагаєшся стерти з пам’яті, необхідність у такій зустрічі один-на-один має, радше, умиротворяючий ефект, який допомагає нам позбутися тривоги. Насправді тривогу спричинює віртуалізована війна. Я сподіваюся, ви тепер розумієте, що я хочу сказати. Ця опозиція між сучасними віртуалізованими військовими діями і потребою в брутальному зіткненні з іншим солдатом, ця опозиція в кінцевому рахунку відповідає опозиції між батьком Беніні і батьком Вінтерберга. Схожим способом, справа не в тому, що на жаль ми змушені вбивати реальних людей і ми уявляємо, як було б чудово просто грати в комп’ютерні ігри, а в тому, що солдати, які граються у війни перед монітором, сповнені тривоги і фантазують про зустріч віч-на-віч з реальним ворогом, котра, попри те, що вона сповнить їх почуттям провини, дасть їм справжню вину, тоді як істинним жахом був би батько на зразок Беніні. Оце так справді незносно, справді задушливо. Саме син Беніні фантазує про таємний, прихований, але, попри це, насильницько-гвалтівний аспект. Ви говорити собі: «О Боже, мій батько не може бути просто цим материнським, ерзац плацебо, я б задихнувся від цього. Мені доводиться уявляти, що за ним криється якийсь жахливий секрет, щоб бути здатний переносити родинне життя». Це і є глухий кут супер-его. Як нам вибратися з цього глухого кута? За допомогою того, що Лакан називає вчинком. Вчинок як раз і допомагає нам вирватися з цього глухого кута. Що ж таке вчинок? Психоаналіз знає цілу серію фальшивих актів. Психотична параноя, насильницький passage l’acte, істеричне інсценування (acting-out), нав’язливе самоперешкоджання, само-саботаж, збочена само-інструменталізація, усі ці вчинки не лише не правильні у порівнянні з певним зовнішнім стандартом. Вони внутрішньо фальшиві, оскільки їх можна правильно витлумачити лише як реакцію на якусь зречену травму, яку вони зміщують, заперечують або притлумлюють. Наприклад, нацистське насильство, направлене на євреїв, було фальшивим у схожому значенні. Уся ця масштабна невпинна активність була фундаментально зведена на манівці у гігантському passage l’acte, що зраджував нездатність дати раду зі справжнім ядром травми – соціальним антагонізмом. Я стверджую, що насильство, направлене на євреїв, не лише помилявся фактично, в тому сенсі, що євреї насправді були іншими, вони не експлуатували німців або снували всесвітню змову проти людства. Воно було не тільки морально не правильним, у порівнянні з якимось елементарним стандартом порядності. Звісно, воно було морально неправильним, але це насправді не стосується суті. Якщо ви почнете стверджувати, що воно було фактично помилковим, у тому сенсі, що «євреї насправді не такі», як тільки ви погодитесь вести дискусію в таких термінах, ви вже програли! Скажімо ви у 1930-их роках намагаєтеся дати відповідь нацисту, стверджуючи: «Але ж прошу, ви перебільшуєте». Якщо ви перевірите факти, правда буде десь посередині. Звісно існували євреї, які зваблювали німецьких дітей, чому б і не? Звісно були євреї, які мали серйозний вплив на мас-медії. Справа ж не в цьому. Ми можемо знайти відповідь в одному з моїх улюблених висловів Лакана. Скажімо, ваша дружина спить з іншими чоловіками і ви патологічно її ревнуєте. Навіть якщо ваша ревнивість опирається на серйозні докази, вона все одно залишається патологією. Чому? Тому що навіть якщо те, що нацисти стверджували про євреїв було буквально правдивим, антисемітизм все одно залишався формально фальшивим, у тому самому сенсі в якому в психоаналізі фальшивими є симптоматичні дії. Він фальшивий , оскільки був призначений для того, щоб змістити або притлумити іншу, справжню травму, як те, що внутрішньо функціонує як зміщення, як акт зміщення, як те, що вимагає інтерпретації. Недостатньо сказати, що антисемітизм був фактично неправильним, або морально неприйнятним, справжня загадка полягає в тому, чому нацисти потребували фігури єврея, щоб функціонувала вся їхня ідеологія? Чому, якщо ми заберемо цю фігуру єврея, всі їхні мудрування втратять ґрунт під ногами. На приклад, мене переслідує параноїдальна ідея, що ти намагаєшся мене вбити. Ти нічого не доб’єшся, якщо намагатимешся пояснити мені, що було б неправильним з моральної точки зору спробувати знищити тебе випереджальним ударом як самозахист.

Справа в тому, чому для збереження рівноваги, мені потрібна ця фантазія про те, що ти намагаєшся мене вбити? Як зауважує Фройд, параноя – це не просто хвороба, це фальшива спроба видужання. Справжня точка нуль – це точка, де розпадається весь твій світ. Параноя – це зведена на манівці спроба відтворити наш світ, щоб ми могли знову функціонувати. Якщо ви заберете у параноїка його параноїдальний симптом, це стане для нього кінцем світу. Схожим чином ми маємо фальшиві вчинки. Справжній вчинок, натомість – це те, що дозволяє тобі вирватися з цього глухого кута симптому, супер-его і так далі. Автентичний вчинок не просто виражає або актуалізує нашу внутрішню природу. Він радше перевизначає нас, саму серцевину нашої ідентичності. Саме тому я стверджую, що вчинок – це щось дуже схоже на те, що К'єркегард намагався концептуалізувати як християнське переродження. К’єркегард навмисне підкреслював відмінність християнського переродження від поганської до-модерної логіки пригадування. Це критичний вибір, з яким зіштовхнувся психоаналіз. Чи є психоаналіз квінтесенцією логіки сократичного пригадування, де я кажу «я повинен повернутися до свого коріння, істина мого несвідомого бажання завжди вже глибоко в мені, мені просто треба реалізувати свій внутрішній потенціал», а чи психоаналіз покладається на вчинок, у тому сенсі в якому Християнство є вчинком, де ти народжуєшся знову, не в релігійному сенсі, а насправді перевизначаєш те, ким ти є. ти переходиш через символічне самогубство і стаєш іншою людиною. Дозвольте мені навести кілька прикладів цієї логіки з голлівудських фільмів, звісно ж з двох комерційних картин, які містять неочікувано радикальний жест. На початку фільму «Швидкість» Кеану Рівз сходиться один на один із шантажистом, якого грає Деніс Хоппер. Шантажист наводить пістолет на напарника Кеану Рівза. Що ж робить Рівз? Він не вбиває терориста, щоб звільнити свого напарника, як можна було б очікувати. Він стріляє своєму партнерові в ногу. Цей неочікуваний жест стрілянини по своїх повністю спантеличує терориста і Рівз рятує ситуацію. Аналогічним чином, навіть промовистіший приклад зі «Звичайних підозрюваних». У ретроспективній сцені всередині фільму міфічний мега-злочинець Кайзер Сойз повертається додому і виявляє, що до скроні його дружини і маленької дочки приставили зброю члени ворожої банди. Він сам стріляє у свою дружину та дочку і каже «Тепер ви більше не тримаєте мене на гачку. Тепер я вб’ю вас, ваших батьків, синів, родичів, всіх вас». Щось схоже має місце у кожному автентичному вчинку. Завжди присутній цей вимір жертвування найріднішою часткою себе. Це засновницький момент суб’єктивності. Але ж прошу, чи не збожеволів я повністю? Ми можемо зробити вчинок лише вбивши власних дітей? Ви також можете звинуватити мене в тому, що це типово чоловіча логіка. Жінки були б більш прив’язані до власного матеріального маленького світу, тоді як чоловіки завжди вдаються до цього жесту: «Давайте відріжемо хвору кінцівку, давайте відітнемо коріння, рушаймо, кроком руш». Поговорімо про більш серйозні речі, щоб ви побачили, що я не теревеню тут про цілком божевільні ідеї. Хіба Фройд не робить чогось подібного у своєму «Мойсеї і монотеїзмі»? Ми маємо трактувати цю книжку саме як відповідь Фройда на антисемітизм. Він не захищає євреїв, він сам наносить євреям удар. Він позбавляє євреїв однієї з найважливіших частин їхньої спадщини – він стверджував, що Мойсей не був одним із нас. Саме тому дехто з його друзів був просто шокований: «О Господи, у такі тяжкі часи та відбираєш у нас одну з останніх опор нашої надії». Я вважаю, що Фройд вчинив слушно. Нацисти вірили, що євреї були чимось особливим, хоча і в негативному сенсі. Аби справді боротися з антисемітизмом, треба зробити те, що зробив Фройд, тобто сказати: «Ми не те, чим, як ви таємно думаєте, ми є». Дозвольте дати відповідь і на другий закид, а саме що такі жести є завжди маскулінними. Ні, такий радикальний акт не лише не є нейтральним, але й на найрадикальнішому рівні – це фемінний жест. Лакан пропонував як одне з визначень того, що він називає «справжньою жінкою» певний акт відбирання у її партнера, стирання або знищення того, що для нього є всім. Безцінного скарбу, навколо якого обертається все його життя. Зразковий приклад такого вчинку в літературі – це, звісно, Медея. Дізнавшись, що Ясон планує її залишити, вона убиває двох своїх маленьких дітей, найцінніше, що є в її чоловіка. Можливо зараз саме час, замість надмірного наголошення на Антігоні, повторно ствердити Медею, її тривожну протилежність. Аби прояснити цей момент, дозвольте мені вдатися до, напевне, найтрагічнішого прикладу того вчинку, що характеризує Медею – вчинку, який дає початок модерній суб’єктивності.

Чи знайомі ви з романом Тоні Моррісон «Улюблена»? Тут ми знаходимо саме таким вчинок. Це роман про болюче народження афро-американскої суб’єктивності. «Улюблена» зосереджується на травматичному, продиктованому відчаєм вчинку головної героїні «Сіти». Утікаючи від рабства в середині минулого століття з чотирма дітьми, вона зазнає усіх нещасть, властивих життю чорношкірих на Півночі, живучи протягом місяця зі своєю свекрухою в Цинцинатті. Але жорстокий наглядач плантації, звідки вона утекла, намагається повернути її відповідно до закону про рабів-втікачів. Опинившись у безвихідному становищі, вона вдається до радикального жесту, аби позбавити своїх дітей жаху повернення у рабство. Вона перерізає горло своїй найменшій дочці, намагається вбити двох хлопчиків і дочку-немовлятко. Надзвичайно важливо зрозуміти цей розпачливий вчинок. Давайте розглянемо на перший погляд парадоксальне твердження Сіти. «Якби я її не вбила, вона б померла, і цього я б ніколи не змогла винести». Убивство власної дочки було єдиним способом зберегти мінімальну гідність її життя. В інтерв’ю Моррісон каже: «За допомогою того, що може видатися вершиною жорстокості – вбивства власної дитини – вона стверджує своє право батьківства, стверджує свою автономію, свободу, яка необхідна їй для захисту своїх дітей і забезпечення їм певної гідності.» У радикальній ситуації вимушеного вибору, за якого через рабовласництво діти Сіти насправді їй не належали, вона могла захистити їх і зберегти їхню гідність лише вбивши їх. Характер вчинку Сіти стає очевидним, якщо ми порівняємо його з одним із його можливих літературних зразків, «Вибором Софі» Вільяма Стайрона, романом, де головна героїня, коли перед нею постає вибір врятувати одного зі своїх дітей від газової камери, піддається на шантаж нацистського офіцера і жертвує своєю старшою дочкою, аби врятувати маленького сина. В результаті, як і можна було передбачити, цей вибір переслідуватиме все життя, допровадивши до самогубства через багато років. Хоча вчинок Сіти також не дає їй спокою, вона має справу з цілком протилежною дією. Тоді як почуття вини Софі викликане її компромісною позицією прийняття умов вибору, Сіта ж, навпаки, не змогла змиритися з істинно етичною страхітливістю власного вчинку. Вкінці роману привид дочки зникає і вона нарешті здатна суб'єктивізувати і прийняти власний вчинок. Таким жахливим її вчинок робить присутнє в ньому «тимчасове припинення етичного» "suspension of the ethical", якщо вдатися до терміну К'єркегарда. У своїй інтерпретації Антігони, Лакан наголошував, що після вигнання зі спільноти, вона входить у царину, яку греки називали ate, царину невимовного жаху від перебування між двома смертями, будучи все ще живою, але виключеною зі спільноти. Те ж саме стосується і Сіти. Моррісон казала, що «Сіта переступила через межу. Це можна зрозуміти, але це надмірно. Це саме те, що спонукає жителів Цинцинатті вигнати її зі своєї спільноти. Не її горе, а її марнославство. Вони відрікаються від неї через те, що вони сприймають як її гонор. Її ствердження того, що є цінним для неї зневажає те, що є цінним для них. Вони також втрачали. З її небажання вибачитися або змінити думку, вони роблять висновок, що вона вбила б свою дитину знову. Саме це й відокремлює її від них.» Таким страхітливим її робить не вчинок сам по собі, а те, що вона відмовляється релятивізувати свій вчинок, прийняти відповідальність і визнати, що вона вчинила те, чому немає прощення, з відчаю або божевілля. Вона не приймає цей компроміс. Вона каже: «Ні, це був вільний вчинок, а не наслідок розпачливого психопатологічного сум’яття». Я стверджую, що у Косово сербам слід зробити щось схоже, а саме принести в жертву Косово. Це був би єдиний автентичний політичний вчинок у екс-Югославії сьогодні.

Дозвольте закінчити мені деякими заувагами, які пояснюють, після мого визначення вчинку, чому я стверджую, що те, що сьогодні пропагується під маркою так званих прав людини, є в кінцевому рахунку захистом від цього виміру вчинку. Звісно, проблематика прав людини є значно складнішою і не такою самоочевидною, як може видатися. Ми можемо розглядати функціонування прав людини сьогодні як систематичне заперечення Десяти Заповідей. Право на приватність. Це означає, що ви можете зраджувати свою дружину, якщо це не виявиться публічно. Право на вільну пресу? Право брехати, в певному сенсі. Право на приватну власність, що це означає? Право красти. Право на носіння зброї. Право вбивати. Право на релігійну свободу. Свободу покладатися фальшивим богам. Але це інший аспект. Хоча я в принципі підтримую його, дозвольте вказати на ті моменти, які я вважаю проблематичними у логіці прав людини, і що було б справжнім вчинком у стосунку до Косово. Дозвольте розпочати з Вацлава Гавела. У нещодавньому есе «Косово та кінець національної держави», Гавел намагається розтовкмачити ідею, що натівське бомбування Югославії «ставить права людини вище прав держави». Федеральна республіка Югославія була атакована Альянсом без прямого мандату ООН. Це не трапилося безвідповідально, як акт агресії ч через зневагу до міжнародного правопорядку. Навпаки, це трапилося з поваги до закону, закону, який стоїть вище, ніж той закон, який захищає суверенність держави. Альянс діяв через повагу до прав людини, як це наказує нам наше сумління і міжнародні правові документи. Права людини, свобода людини, гідність людини ведуть мають своє коріння за межами світу видимого. Тоді як держава є людським творінням, людина є творінням Бога. Напрошується висновок, що військам НАТО дозволено порушувати існуючий міжнародний правопорядок, оскільки вони діяли як безпосередній інструмент вищого порядку самого Бога. Якщо це не явний випадок релігійного фундаменталізму, тоді цей термін позбавлений будь-якого, навіть мінімально цілісного значення. Щоб уникнути непорозуміння, я підтримую інтервенцію НАТО. Я, натомість, проти такого посилання на права людини. Твердження Гавела – це найяскравіший випадок того, що Ульріх Бек називав «мілітаристським гуманізмом» або навіть «мілітаристським пацифізмом»: випадок військової інтервенції заради гуманізму або пацифізму. Для мене проблематичним тут видається не мілітаристська частина, а пацифістська. Те, що подавалося як чисто деполітизована інтервенція, легітимована лише турботою про права людини, приховувала те, що цілі бомбувань вибиралися селективно, в залежності від невизнаних геополітичних інтересів. Гуманітарна легітимація деполітизує військову інтервенцію, перетворюючи її на інтервенцію, спрямовану на те, щоб зарадити гуманітарній катастрофі. Я стверджую, що справжніми жертвами були самі косовари. Судження Гавела потрібно читати у зв’язку з тим, як мас-медіа представляли жертв конфлікту. Я наведу приклад. Кілька тижнів тому в Нью Йорк Таймз була опублікована стаття про страждання косовських албанців. Журналіст зосереджується в ній на тому, що мені видається облудливим, назвімо це логікою віктимізації. Сам заголовок важливий: «Жінка із Косово, емблема страждання». Суб’єкт, на захист якого направлена натівська інтервенцію, від самого початку ідентифікується як безсила жертва обставин, позбавлена будь-якої політичної ідентичності, зведена до голого страждання. Основоположною характеристикою цієї жінки є надмірне страждання, травматичний досвід, який затьмарює будь-які відмінності: вона надто багато бачила, вона хоче відпочити, вона хоче, щоб все закінчилося. Як така, ця албанська жінка знаходиться поза всіма політичними позиціями. Їй не йдеться про незалежне Косово, вона просто хоче, щоб цей жах скінчився. Вона хоче, щоб сюди прийшли чужинці «підкріплені силою». Їй байдуже, хто це буде. «Це спільна трагедія», каже вона. «Мені шкода сербів, які загинули під час бомбувань, мені шкода мого власного народу, однак можливо зараз буде якийсь кінець, угода, яка покладе край насильству назавжди. Це було б чудово». Отже тут ми маємо ідеологічний конструкт ідеї суб'єкта-жертви, на допомогу якому НАТО здійснює інтервенцію – не політичного суб’єкта з чіткою політичною програмою, а суб’єкта безпорадного страждання, що співчуває стражданню усіх сторін конфлікту, що опинилися в пастці божевільних місцевих зіткнень, які зможе зупинити тільки доброзичлива закордонна сила. Суб’єкт, чиє найзаповітніше бажання зведене до майже тваринного прагнення «знову почуватися добре». Це ті люди, яким НАТО прагне допомогти, травматизовані, безсилі люди, які просто хочуть знову почуватися добре. Справжнім парадоксом є не те, на що нарікали західні пацифісти – цей загальновідомий аргумент, що бомбардуючи Югославію, аби запобігти етнічним чисткам у Косово, НАТО насправді викликали широкомасштабні чистки і таким чином створили ту гуманітарну катастрофу, якій вони намагалися запобігти. У ідеології віктимізації присутній глибший парадокс. В першу чергу варто зауважити, що НАТО відверто надавало перевагу тепер дискредитованій поміркованій фракції в Армії визволення Косово. НАТО активно блокувало єдину очевидну альтернативу, щоб виправдати інтервенції, а саме повномасштабний збройний опір самих албанців. В ту мить, коли косовари почали чинити опір, які одразу ж відкинули як збіговисько бойовиків без жодного вишколу, що не є справжньою армією, ми не повинні їм довіряти, вони мають зв’язки з наркоторгівлею, якщо вони отримають владу, це будуть нові червоні кхмери і так далі. Це саме та ідеологія, проти якої я виступаю, що інший є хорошим, тільки поки він травматизований, знерухомлений. Але ж Господи, у Косово не було цього іншого! Албанці були організованими і воювали. Я вважаю жахливим те, що після підписання договору про виведення сербських військ, великою сенсацією у мас-медіа стало побоювання, що владний вакуум зможе заповнити АВК. Іншими словами, «ми повинні звільнити Косово від сербів, але не маємо дозволити, щоб владу в свої руки взяли самі албанці». Я вважаю вартою довіри таку логіку, коли НАТО здійснює інтервенцію для захисту жертв, і водночас робить усе можливе, щоб вони залишились жертвами, а не активною політичною мілітарною силою, здатною себе захистити. О Боже, навіть якщо ви не поділяєте їхньої мети, ці люди герої. Стратегія НАТО була збоченою у прямому фройдіанському сенсі цього терміну. Вони діяли як божевільна гувернантка з мого улюбленого оповідання Патриції Хайсміт, в якому гувернантка підпалює будинок, аби мати змогу довести свою відданість сім’ї, хоробро рятуючи дітей з лютуючого полум’я. Ті, хто ревно засуджував бомбардування НАТО також приймали цей базовий деполітизований погляд про невинних людей, давнього етнічного конфлікту, усі винні. Як підсумок, я стверджую, що глухий кут, в якому знаходиться сучасна лівиця, чудово проглядається у відставці Ля Фонтена, яка була інвестована всіма цими утопічними енергіями. Люди вірили, що якби він не подав у відставку, можливо трапились би чудесні речі, що можливо не було б бомбардування Косово, не було компромісу, але сумним фактом є те, що нічого б не трапилось. Немає альтернативи. На мою думку, це і є сумний урок стосовно тепер модної теорії «третього шляху» соціальної демократії. Що ж насправді означає «третій шлях»? Адже немає навіть другого шляху. У старі добрі часи соціалізму, ми прагнули соціалізму з людським обличчям. Схожим чином «третій шлях» - це капіталізм з людським обличчям. Ми приймаємо капіталізм, ми лише хочемо зробити деякі незначні зміни. Вчинком у даному випадку було б відновити істинний другий шлях. Дякую за увагу. 

Аудиторія: Мене дуже цікавить це поняття автентичного вчинку. Чи це щось, що є можливим завжди, а чи ми повинні брати до уваги історичні обмеження? У нас тут у Саас-Фее діє програма виражальної арт-терапії, тому мене особливо цікавить, до яких це приведе наслідків для терапії і для мистецтва.

 
Жижек: Наслідки для терапії досить очевидні. Сподіваюся, ви не дійдете до того, що будете навчати ваших пацієнтів справді вбивати своїх дітей, але без прийняття належного ризику у стрибку, який заздалегідь не забезпечується жодними правилами, але який відновлює вашу суб’єктивність, не буває істинної терапії. Для мене це К’єркегард проти Сократа, який просто стверджував, що «глибоко в тобі існує внутрішнє ядро, яке очікує на звільнення, тобі лише потрібно себе йому відкрити». Натомість для К'єркегора ти повинен пережити цю мить, виникає спокуса навіть сказати, транссубстанціації. У тому сенсі, що я «народжуюсь знову». Не «нове народження» у прямому релігійному сенсі, а в тому сенсі, що за суттю вже не та сама людина. Без цього стрибка не буває справжньої терапії. У цьому сенсі я стверджую, звісно, що вчинок не можна узгодити з детерміністичним матеріалізмом, оскільки це щось, що приходить ex nihilo. Я скажу так: Гегель часто використовував термін «покладання передумов». Дозвольте привести мій улюблений приклад з релігійної сфери, про який знає кожен справжній християнин, яким я, на жаль, не є. Як стверджує Кєркегор, якщо ти скажеш: «я подивився навкруги і християнство переконало мене своїми аргументами. Тому, оскільки мене переконали християнські аргументи, я вірю в християнську доктрину». Це непристойність. Все відбувається навпаки. Ти повинен вірити, щоб зрозуміти аргументи. Саме тому для мене процес закохування – це також вчинок, оскільки ти не можеш сказати: «я закохався у тебе через такі-то твої риси». Все завжди йде у зворотному порядку: «Так, я закохався в тебе через якісь риси, але щоб я міг правильно розгледіти ці риси, я вже повинен бути закоханим у тебе». Така ретроактивність завжди присутня у вчинку, або, якщо вдатися у етичну проблематику, це те, до чого прагне Кант своєю радикальною етичною позицією. Отже, що ж означає "du ca nst, dann du sollst"? я вважаю, що ти не можеш просто послатися на зовнішні обставини, такі як «Звісно, я б хотів виконати свій обов’язок, але на жаль я не можу». Я вважаю, що саме посилання на обставини ніколи не буває просто нейтральним, особливо якщо наявні так звані внутрішні обставини. Це тоді, коли ти кажеш: «Ох, я б хотів виконати свій обов’язок, але нічого не можу з цим зробити». Скажімо, я б хотів утриматися від сексу, але нічого не можу з цим зробити, моє сексуальне бажання надто сильне, не можу встояти перед спокусою. Кант твердить, що вже сам акт визнання чогось як спокуси, якій ти не можеш протистояти, вже є твоїм вільним вибором. У цьому сенсі ти покладаєш самі передумови. Однак, я стверджую, що у навіть глибшому сенсі, Кантівська етика включає навіть радикальнішу рису, яка надзвичайно цікава етично і не менш актуальна сьогодні. Я стверджую, що у своєму найрадикальнішому трактуванні Кантівська етика автономії не означає, що категоричний імператив є своєрідним механізмом у чорній коробці. Наприклад, хтось каже мені: «Це твій обов’язок». Так це чи ні – я не знаю, тому я перевіряю його категоричним імперативом: якщо він пройде тест, тоді це саме те, що я маю зробити. Я стверджую, радше, що все відбувається таким чином: суть кантіанської автономії полягає не лише в тому, що ти не можеш використовувати свої патологічні прагнення як виправдання, щоб ухилитися від свого обов’язку, наприклад, ти не можеш сказати: «Це мій обов’язок, але я не виконаю його, бо це може зашкодити моєму товаришеві», але й ти не можеш використовувати сам обов’язок як виправдання для того, щоб виконати свій обов’язок! Ти не можеш сказати своєму товаришеві: «Слухай, я змушений тебе кинути, оскільки це мій етичний обов’язок. Я знаю, що це важко, але це мій обов’язок». Тому що у такий спосіб ти вже об’єктивуєш себе, це вже не ти. Кант має на увазі, що сам обов’язок не є виправданням для того, щоб виконати обов’язок. Ти повністю відповідальний за те, що сформулювати, що є твоїм обов’язком. Це те, як я трактую категоричний імператив – він має структуру того, що Кант називає естетичним судженням. Ліотар чудово розвинув цю ідею. Естетичне судження – це не просто прикладання існуючих норм до конкретної ситуації, у естетичному судженні ти сам покладаєш норми, це є твоїм обов’язком. Стосовно конкретної ситуації, ти повинен перевинайти універсальність, яка б охоплювала ситуацію, і саме ти є відповідальним за це. Коли ти говориш: «Це мій обов’язок», ти не можеш сказати: «Що ж я можу зробити, це мій обов’язок». Ти повинен підкріпляти те, що є твоїм обов’язком, усім своїм єством. А тепер, повертаючись до матеріальності вчинку. Звісно, таке визначення автентичного вчинку містить певні риси, що роблять його майже не історичним, я погоджуюсь із цим. Але повірте мені, я є старомодним марксистом, тому я стверджую, що це поняття вчинку є особливо актуальним сьогодні у нашу так звану пост-модерну еру, де домінуючою формою етики по всьому спектру етичних позицій, від нарцисистського гедонізму до нео-фундаменталізму і так далі, є етика безпосередньо направлена проти цього етичного вчинку. Уся ця проблематика етичних комітетів, етичних правил завжди направлена на те, щоб запобігти надлишку, який насправді є надлишком вчинку. У цьому сенсі я стверджую, що лише сьогодні, у нашому так званому поблажливому (permissive) суспільстві, яке регулюється такою мірою, як жодне інше в усій історії, ми змогли розробити таке поняття як вчинок.

Аудиторія: Здається, депресія стала всюдисущою патологічною формою нашої епохи, усі сидять на Прозаку, так? Я думаю це пов’язане з тим, чому нас анестезують від вчинків і деполітизують. Я ще ніколи не жив у таку аполітичну епоху, будучи дитям шістдесятих. Чи не могли б ви прокоментувати природу депресії – чи вчинок дійсно означає вбивство, я маю на увазі символічне вбивство власних дітей, чи чому ми не робимо радикальних автентичних кроків у цій культурі…

Жижек: Я б сформулював це наступним чином. Спочатку я б хотів дати відповідь на останнє запитання, щоб розвіяти будь-які підозри, що я проповідую дітовбивство чи щось схоже. Хоча, цілком випадково, якщо й існує істота, яка б досконало відповідала кантіанському поняттю радикального зла, то це діти від 4 до 5 років. Але це не стосується справи. Я хочу сказати за допомогою «дітовбивства», що коли ти опиняєшся в певній нищівній ситуації, де влада не спрацьовує як звичайний зовнішній гніт, який ти можеш просто скинути і визволитись. Якщо це спростити, влада маніпулює твоїми психологічними потребами у збоченому задоволенні. Мені йдеться про те, що, аби бути в змозі справді чинити опір владі, ти повинен принести в жертву найінтимнішу частину себе, свій спосіб задоволення, за допомогою якого ти був прив’язаний до влади. Маркузе, у старих термінах шістдесятих, стверджував, що, аби досягнути суспільної свободи, ми повинні спочатку звільнити себе від внутрішнього рабства споживацького суспільства. Звільнення полягає не просто в тому, що я почуваюся загроженим зовнішньою силою і тому я протистою їй. Ні, ти маєш принести в жертву частину себе. Це може бути непросто. Лише в такий спосіб ти зможеш створити зону опору, втілену у крайньому вираженні у героїні «Улюбленої» Тоні Моррісон. Без цього жесту у тебе не буде простору, щоб діяти вільно, або, навіть, щоб ефективно чинити опір.

Аудиторія: Можливо депресія спричиняється цим глухим кутом.

Жижек: У мене є спокуса зайнятися проблематикою депресії, але я не є чисто клінічним психоаналітиком, оскільки я люблю подорожувати. І ідея надовго залишатися на одному місці… Я також помітив, що пацієнти розмовляють – я люблю розмовляти, як ви помітили, і є щось в моїй природі, що противиться самій ідеї слухати інших людей впродовж довгих годин. Втім, як я чув від моїх друзів, клінічних психоаналітиків, опис депресії не рідко частково співпадає з описом меланхолії. Часто кажуть, що ми живемо в пост-політичному суспільстві меланхолії і так далі – я думаю, не варто забувати, що психоаналіз пропонує дуже точний опис меланхолії. Справа не просто в тому, що меланхолік втратив об’єкт. Якщо ви читатимете Фройда дуже ретельно, ви виявите, що все майже навпаки, справа в тому, що ви отримуєте об’єкт, але ви втрачаєте своє бажання до цього об’єкта. Фройд виявив це, стверджуючи, що меланхолік скаржиться, що втратив об’єкт, але він не розуміє, яку саме рису він втратив, він плутає об’єкт бажання і тим, що спонукає мене бажати об’єкт. Як я це трактую, вся суть психоаналізу полягає в тому, що бажання опосередковане. Ми ніколи не маємо: «Я люблю полуничний пиріг». Звісно, ви можете його і любити, але це не стосується справи. Справа в тому, що я люблю пиріг, тому що його любить інша людина, яку я знаю, і я хочу справити на неї враження. Бажання є, в певному сенсі, завжди інтерсуб'єктивним, ніколи не йдеться просто про мене і об’єкт. Задушливий ефект меланхолії, яка веде до депресії, полягає в тому, що сьогодні чим більше нас бомбардують об’єктами, тим меншою, у цій надмірності об’єктів, є причина нашого бажання – те, що змушує нас бажати, втрачене. Це інша динаміка, яка є частиною ширшого парадоксу вседозволеності. Тому я цілком погоджуюсь з вами, що те, що відбувається сьогодні, є дуже серйозним феноменом, оскільки сама фундаментальна матриця соціалізації, входження у суспільний символічний порядок, певною мірою змінюється. Головна проблема таких теорій як так зване «рефлексивне суспільство», як його описують Ульріх Бек та Ентоні Гіденс, ці два придворних філософи, полягає в тому, що вони малюють картинку занадто світлими барвами. На соціологічному рівні причиною усіх цих проблем, таких як депресія, є те, що ми не готові повністю прийняти відкритість, взяти на себе ризик, визнати відсутність опори у постмодерному суспільстві. Не все так просто, але загалом панує фундаментальний оптимізм. Як на мене, проблема таких людей як Бек криється в тому, що якісно і заразом кількісно вони недооцінюють, як це возвеличене «рефлексивне суспільство» або «друга модерність» продукує свою власну безпосередність, власну не-рефлексивність. Щодо психіатричної практики, дозвольте мені навести свій улюблений приклад, який для мене уособлює весь жах рефлексивності – те, як симптоми у психоаналізі стають дедалі більш рефлексивними. Тепер ми більше не маємо справу, як у старі добрі часи, з наївними пацієнтами, які приходять до тебе і кажуть: «Минулої ночі мені наснилось, що я пішов в густий ліс, убив там дракона і увійшов в замок». А ти говориш: «Дракон – це ваш батько. Ви вбили його, щоб увійти в материнський замок». Ні, сьогодні ми маємо справу з пацієнтами, які знають теорію і які теоретизують. Інколи самі їхні симптоми мають структуру теорії… ви зустрічаєте лаканіанські симптоми, симптоми в дусі Анни Фройд. Парадокс полягає в тому, що інтерпретація втрачає ефективність. Пацієнт сам приходить до тебе і каже: «У мене невроз нав’язливих станів». Я, наприклад, у мене. «Це результат пережитої мною травми». Він все гарненько вам пояснює, але невроз нікуди не дівається. Це те ж саме, що і мій улюблений приклад зі сфери політики, з нео-нацистськими скінхедами. Я інколи слухаю їхні інтерв’ю на телебаченні. Вони говорять: «Так, я знаю, що я такий. Я лупцюю турків та інший чужинців, тому що в дитинстві мені не вистачало тепла материнської турботи. Батьківського авторитету». Вони все дуже гарно пояснюють і продовжують це робити. Тому іншим аспектом глобальної рефлексивності є поява нової ідіотичної безпосередності, якій не допоможе жодна рефлексія. Феномени, такі як депресію, треба розглядати в межах такої структури. 

Шмірахер: Лакан завжди відмовляв пацієнту, який приходив до нього з поясненням. Він говорив: «Ви знаєте, що у вас, тому, будь-ласка, можете йти».

Жижек: Ви знаєте, що ще робив Лакан, коли пацієнт намагався пояснювати. Він робив одне з двох: він або починав вирішувати кросворди і переривав пацієнта запитаннями на зразок: «ОК, але підскажіть мені слово з п’яти букв, яке позначає тварину». А ще Лакан виймав гаманець і перераховував свої гроші. Крім цього, у нього під рукою були такі жирні тістечка зі сметанковою перемазкою. Він занурював це тістечко собі в чай, а тоді починав його огидно обсмоктувати

Переклад: Павло Швед