Зомбі у місті: постсовєтська війна фантазій. Другий жижекіанський урок.

На початку „Світового рекорду”, одного з дев’яти мультфільмів, що творять своєрідне мультиплікаційне доповнення до трилогії „Матриця” братів Вачовскі, стверджується, що довідатися про існування матриці могли лише найвитонченіші натури, наділені унікальною комбінацією інтуїції, спостережливості та допитливого розуму. В українській ситуації такою „когортою наділених”, здатних збагнути глибше і ширше середньостатистичного обивателя, завжди були письменники, а однією з рацій існування літератури як суспільної інституції була і залишається її неодмінна здатність промовляти до своєї аудиторії.

Справжній письменник за визначенням завжди говорить правду, інакше він просто не буде справжнім, а інколи навіть торкається самого ядра істини. Ось, наприклад, один з таких, Юрій Андрухович, що розмірковує про можливість суб’єкта „змінювати щось на краще” в українському суспільстві в умовах зрілого кучмізму, а отже і про можливість політично чину як такого:

„Якщо хтось і справді хоче і погоджується якось впливати на це суспільство, щось у ньому змінювати „на краще”, то, на мій погляд, він мусить бути свідомим того, що цей вплив повинен відбуватися на рівні інстинктів. Жоден наратив уже не проб’є цієї стіни. А тому він, цей „хтось”, мусить так само усвідомлювати, що за будь-якого експериментування з інстинктами йому залишається раз і назавжди забути про ліберальні, демократичні й всілякі інші „європейські” виміри і свідомо навернутися до тоталітаризму в будь-якому його прояві – час покаже, в якому.”

Як ми повинні розуміти таку „інстинктизацію” політики, перетворення її з політики інтересів та ідеологій, котрі виражають ці інтереси, на політику несвідомого, тобто бажання? Чи це ще одна іронічна інсинуація відомого станіславського „скандаліста”, щоб не сказати „постмодерніста”, такий собі „безполіткоректний стьоб” з покірного та апатичного гомосовєтікуса, який „має те, що має” і цілком на це заслуговує, чи може в словах Андруховича ми повинні відшукати надзвичайно прикрий, але від цього не менш точний діагноз сучасного стану українського суспільства? І як тоді все це співставити з очевидними тенденціями віртуалізації політичної сфери в Україні, коли політична боротьба за владу зводиться до хитромудрих політтехнологій, власне своєрідного різновиду маркетингу, з його нішами, позиціонуванням та всюдисущою політрекламою? Чи не є така віртуальна політична сфера прямою протилежністю царини інстинктів, простором чистих позначників, в яких досвідчений політ-менеджер вправно стернує, набуваючи потрібного бренд-іміджу та згодовлюючи цей імідж електорату/споживачам через „рекламне насильство”? І, якщо все це таки має певний сенс, якщо віртуалізація не заперечує, а якимось чином випливає з політики бажання, то чи не є тоді психоаналіз найвідповіднішою методологією для розгляду цієї політики?

            З першого погляду таке твердження видається дещо дивним. Як, бажання замість інтересів? Несвідома фантазія замість усвідомленої та продуманої позиції? Сліпе слідування своїм інстинктам замість вибору, а давно дискредитований психоаналіз, який на наших землях так ніколи і не набув акредитації, замість витонченого політологічного аналізу з його мудруваннями про боротьбу еліт, інституційний розвиток, електоральні симпатії, бази та стратегії? Поєднання політики і бажання таки й справді видається дивним, навіть підозрілим. Однак наша підозріливість виглядатиме менш обґрунтованою, варто нам лише згадати образ націоналіста, що бере участь у якомусь „важливому” політичному ритуалі, навіть такому прозаїчному, як піднімання національного прапора. Чи не є вираз зворушеного піднесення на його обличчі свідченням того, що він відчуває справжню, зовсім не політичну, насолоду від причетності до цього об’єктивно нейтрального ритуалу? Чи не є цей націоналіст та його національна річ чимось схожим на двох коханців, що сплелися в пориві пристрасті, хоча для цілком „об’єктивного”, стороннього ока їхні рухи і стогони видаватимуться безглуздими, навіть смішними? Іншим прикладом може бути горезвісна „нєзалєжнасть” російських і деяких російськомовних мас-медій, яка дивним чином нагадує jouissance в не-франкомовних публікаціях на тему лаканіанського психоаналізу. Чи не функціонує цей варваризм, це до певною міри чужорідне тіло у просторі публічного дискурсу, тобто символічного порядку, як певне зречення національної насолоди іншого, адже повна інкорпорація згідно з універсальними законами мови, скажімо цілком нейтральне російське „независимость”, або й, що навіть безпосередніше, просто „Украина” без жодних епітетів, означало б також символічне визнання/санкцію нормальності такої насолоди. Водночас цей „не цілком нормальний” елемент, що ніби випирає з плину дискурсу, цей дискурсивний горбик, через який ми просто не можемо не перечепитись, функціонує і як фалічний позначник, сама присутність якого забарвлює усі інші, на позір не заангажовані висловлювання у відмінний, лібідально-наснажений відтінок (в даному випадку, російського націоналізму або імперського реваншизму). Варто нам лише на мить припустити словосполучення „нєзалєжная Украіна” в якійсь політологічній праці, що претендує на наукову об’єктивність, а отже й на виключення бажання зі свого дискурсивного простору, як нам стане цілком очевидною його відмінність, лібідальна природа цього елементу.

Крайнє проблематичним у такі інстинктизації політичної сфери є її невразливість до логіки, фактів та аргументів. Хорошим зразком тут можуть бути екстремістські проросійські сили, де горезвісні «бабушки» виходять на демонстрації, несучи в одній руці червоні прапори комуністичної партії, а в іншій релігійні православні символи, і їх зовсім не хвилює, що держава, яка існувала під цими червоними прапорами, не лише відкрито проголошувала себе атеїстською, але й завзято бралася насаджувати цей атеїзм своїм підданим, руйнуючи храми, нищачи ікони і розстрілюючи священників. Однак спробуйте лишень привернути їхню увагу до цього факту, і ви зустрінете з їхнього боку повне неприйняття на зразок знаного в психоаналізі феномену опору – впертого і агресивного заперечення правдивих фактів, які, втім, є болючими для суб’єкта, адже загрожують зруйнувати комфорт його символічного світу з усіма його фальшивими уявленнями і переконаннями.

Політика бажання не відає угод та компромісів, і чим більше наші недолугі політики будуть намагатися такий компроміс відшукати, водночас наживаючись на своїй позиції поміркованих миротворців, тим довше ми будемо товктися у тій неапетитній субстанції, в якій товчемося от вже майже 20 років. Думаю, цій країні давно прийшов час вирішити, за кого вона – за священників, чи за той режим, який їх винищував, за совєтських чекістів, які катували людей по таборах і підвалах, чи за тих мужніх людей, які підняли проти них зрою, за пам’ятники Лєніна, чи за визнання Совєтського Союзу тою частиною нашої історії, яку ми повинні засудити, так як німці засудили Гітлера, італійці Муссоліні, іспанці Франко, а французи уряд Віші. Адже попри численні відчутні регіональні та соціальні відмінності, Україн таки справді лише дві: та, яка вирішує по одному, та та, яка вирішує по іншому, і затяжна війна фантазій вже триває між ними не один рік.

Павло Швед