Жак-Ален Міллер: Про кохання

Немолодий вже директор компанії проводить інтерв'ю на заміщення вакантної посади. До кабінету заходить молода приваблива дівчина і він одразу розуміє, що закохався у неї. Що він робить далі? Правильно, йде до психоаналітика, щоб розібратись, чому це раптом трапилось! Ласкаво просимо до ХХІ століття! Про ці та інші перипетії кохання у постмодерний час  розповідає інтелектуальний спадкоємець Жака Лакана, один із провідних на сьогодні психоаналітиків - Жак-Ален Міллер.

Ми закохуємось у того, хто відповідає на наше запитання: «Хто я?»

Ганна Ваар: Чи психоаналіз вчить нас чомусь про кохання?

Жак-Ален Міллер: Дуже багато, адже це досвід, яким в ґрунті речі рухає кохання. Йдеться про те автоматичне і зазвичай несвідоме кохання, яке пацієнт  приносить до аналітика, і ім’я якому – перенос. Це вигадане кохання, але воно складається з тих же інгредієнтів, що й справжнє кохання. Воно проливає світло на свої власні механізми: ми адресуємо любов тому, кому, на нашу думку, відома справжня істина про нас.  Однак кохання дозволяє вам припустити, що ця істина буде приємною, що вона вам сподобається, хоча насправді її дуже важко зносити.

Г. В.: Отже, що означає дійсно кохати?

Ж-А. М.: Дійсно кохати когось, означає вірити, що кохаючи їх, ви дістанетеся до істини про себе. Ми кохаємо того, хто несе в собі правильну відповідь, або хоча б просто відповідь, на наше запитання: «Хто я?»

Г. В.: Чому одні люди знають, як кохати, а інші ні?

Ж-А. М.: Деякі люди знають, як викликати кохання в іншій людині, так звані серійні коханці, як чоловіки так і жінки. Їм відомо, які кнопки треба натиснути, що в них закохалися. Але це не означає, що вони обов’язково кохають у відповідь, вони швидше грають у кішки-мишки зі своєю здобиччю. Аби кохати, ти повинен визнати свою нестачу, і визнати, що тобі потрібен інший, що тобі не вистачає за ним чи нею. Ті, хто вважає себе цілісними самими по собі, або хочуть такими бути, не знають як кохати. І інколи вони з болем в цьому переконуються. Вони маніпулюють, смикають за ниточки, але щодо кохання, то їм не відомі ані його ризики, ані розкоші.

Г. В.: “цілісні самі по собі»: так міг подумати лише чоловік…

Ж-А. М.: Влучно підмічено! Лакан говорив: «Кохати – означає віддавати те, чим ти не володієш». Що означає: кохати – це визнати свою нестачу і віддати її іншому, помістити її в іншого. Не йдеться про те, щоб дати те, чим ти володієш, речі та подарунки, йдеться про те, щоб дати те, чим ти не володієш, що перевершує тебе. Аби зробити це, ти повинен прийняти факт своєї нестачі, твоєї «кастрації», як говорив Фройд. І цей акт в ґрунті речі є фемінним. Ми можемо справді кохати лише з жіночої позиції. Саме тому закоханий чоловік завжди виглядає дещо комічно. Однак якщо його лякає таке глумлення, то насправді він не дуже впевнений у своїй чоловічості.

Г. В.: Тоді, чи можемо ми сказати, що чоловікам важче кохати?

Ж-А. М.: О, звісно! На кожного закоханого чоловіка інколи находять приступи гордості, напади агресивності щодо об’єкта свого кохання, оскільки кохання ставить його у позицію неповноти, залежності. Ось чому він може жадати жінок, який не кохає, щоб повернути собі ту чоловічу позицію, дієвість якої він, закохуючись, тимчасово припиняє. Фройд назвав цей принцип «пониження любовного життя» у чоловіків: розкол між коханням і статевим потягом.

Г. В.: А у жінок?

Ж-А. М.: Зустрічається набагато рідше. В переважній більшості випадків відбувається подвоєння чоловіка-партнера. З одного боку, він є чоловіком, який приносить їм jouissance і якого вони бажають, але він також є чоловіком кохання, фемінізованим, з необхідності кастрованим. Але бал тут править далеко не анатомія: є жінки, які займають чоловічу позицію. І таких зараз все більше і більше. Одним чоловік для кохання, вдома; а інші чоловіки для jouissance, яких вони зустрічають в мережі, на вулиці, або в поїзді.

Г. В.: А чому все більше і більше?

Ж-А. М.: Соціально-культурні стереотипи жіночності і чоловічості зараз знаходять в процесі радикальної трансформації. Чоловіків заохочують відкритися власним емоціям, кохати і фемінізуватись; жінки, натомість, переживають певний «поштовх до маскулінізації»: в ім’я правової рівності їх закликають щоразу казати «я також». Водночас, гомосексуалісти домагаються тих же прав та символів, що й гетеро, на зразок шлюбу та спорідненості. А звідси кардинальна нестабільність ролей, загальнопоширена плиткість в театрі кохання, яка виразно контрастує з чіткістю вчорашнього дня. Кохання стає «плитким», як це зауважив соціолог Зигмунд Бауман. Кожному дозволяється винайти свій власний «стиль життя», прийняти свій спосіб jouissance і спосіб життя. Традиційні сценарії поступово виходять з ужитку. Суспільний тиск до конформізму не зник, але він йде на спад.

Г. В.: “Кохання завжди взаємне», говорив Лакан. Чи в сучасній ситуації це все ще відповідає дійсності?

Ж-А. М.: Це речення повторюють знову і знову, але рідко розуміють, або розуміють неправильно. Воно не означає, що достатньо кохати когось, аби ця людина кохала вас навзаєм. Це було б абсурдним. Воно означає: «Якщо я тебе кохаю, це означає, що ти викликаєш кохання. Я той, хто кохає, але ти також у цьому замішаний, оскільки в тобі є щось таке, що змушує мене тебе кохати. Воно взаємне, адже існує від і до: любов, яку я відчуваю до тебе, є зворотним ефектом причини кохання, якою ти є для мене. Таким чином ти залучений. Моє кохання до тебе є лише моєю справою, це також твоя справа. Моє кохання говорить щось про тебе, що, можливо, і сам не знаєш». Однак це у жодному випадку не гарантує, що кохання одного буде зустрінути коханням іншого: коли це трапляється, це завжди схоже на чудо, це не можна вирахувати наперед.

Г. В.: Ми ж не знаходимо його або її випадково. Чому цей хлопець? Чому ця дівчина?

Ж-А. М.: Це те, що Фройд називав Liebesbedingung, умовою кохання, причиною бажання. Це певна специфічна риса – або набір рис – які виконують для людини вирішальне значення у виборі об’єкта кохання. Це ніколи не буде охоплено невронауками, адже ця риса унікальна в кожній людині, вона зумовлена її неповторною особистою історією. І інколи йдеться про дуже незначні риси. До прикладу, Фройд якось виокремив в одному зі своїх пацієнтів причину бажання, яка була відблиском на носі жінки!

Г. В.: Важко повірити, що кохання ґрунтується на таких дрібницях!

Ж-А. М.: Реальність несвідомого перевершує будь-які вигадки. Важко уявити, яка частина життя людини ґрунтується, особливо що стосується кохання, на незначних речах, на дрібницях, на «божественних деталях». Однак насправді, і в першу чергу у чоловіків, ми виявляємо випадки такого бажання, яке вимагає своєрідних фетишів, присутність котрих є невід’ємною умовою для зародження процесу кохання. Малесенькі одиничні деталі, що нагадують про батька, матір, брата, сестру, когось з дитинства, також відіграють свою роль у виборі жінкою об’єкта кохання. Але жіноча форма кохання більш схильна до еротоманії, ніж до фетишизму: вони хочуть, щоб їх кохали, і зацікавлення, кохання, яке виявляють до них, або яке вони припускають в іншій особі, є часто умовою sine qua non, щоб запалити їхнє кохання, або принаймні їхню згоду. Цей феномен лежить в основі практики, коли чоловіки заговорюють жінок.

Г. В.: Отже ви не відводите жодної ролі фантазіям?

Ж-А. М.: У жінок фантазії, свідомі чи несвідомі, відіграють вирішальну роль не стільки при виборі об’єкта кохання, скільки у позиції їхнього jouissance. Для чоловіків все навпаки. Наприклад, буває так, що жінка може досягнути jouissance – оргазму, скажімо – лише при умові, якщо вона уявляє, ніби під час статевого акту її б’ють, ґвалтують, або уявляє, що вона інша жінка, або навіть що вона знаходиться десь інде, що вона відсутня.

Г. В.: Як на рахунок чоловічої фантазії?

Ж-А. М.: Вона великою мірою свідчить про існування кохання з першого погляду. Класичним прикладом, який обговорював Лакан, можна знайти у романі Гьоте, раптова пристрасть молодого Вертера до Шарлотти, у той момент, коли він вперше її бачить, як вона годує зграйку дітей. У даному випадку саме жінка з материнською якістю викликає кохання. Інший випадок, який я беру зі своєї практики: керівник років 50-ти зустрічається з претендентками на пост секретаря; до нього заходить молода жінка 20-ти років; і він одразу закохується в неї. Він хоче зрозуміти, що його так захопило і йде до психоаналітика. Там він виявляє причину: у ній він побачив риси, які нагадали йому про те, ким він був у 20-ть років, коли він йшов на свою першу співбесіду. У певному сенсі він закохався сам у себе. У цих двох випадках ми можемо розгледіти дві сторони кохання, вирізненні Фройдом: або ти кохаєш людину, яка захищає, у цьому випадку матір, або ти кохаєш нарцисичний образ самого себе.

Г. В.: Звучить так, ніби ми ляльки-маріонетки!

Ж-А. М.: Ні, між жодним чоловіком і жодною жінкою нічого не прописано наперед, не існує компасу, жодних наперед встановлених відносин. Їхня зустріч не є запрограмованою, як зустріч сперматозоїда і яйцеклітини; і це ніяк не пов’язане з генами. Чоловіки і жінки розмовляють, вони живуть у світі дискурсу, і саме це має вирішальне значення. Модальності кохання надзвичайно чутливі до оточуючої культури. Кожна цивілізація вирізняється тим, як вона структурує відносини між статями. У даний момент на Заході, у наших ліберальних, ринкових і правових суспільствах відбувається те, що «множинність» все більше і більше відсуває з панівних позицій «одиничність».

Ідеальна модель «великого кохання на все життя» потрохи втрачає ґрунт під ногами, стикаючись із швидкісним дейтингом, швидкісною любов’ю, і цілим набором альтернативних, що йдуть один за одним, або навіть одночасних любовних сценаріїв.

Г. В.: А що ж кохання в довготерміновій перспективі? Кохання назавжди?

Ж-А. М.: Бальзак говорив: «Будь-яка пристрасть є огидною, якщо вона не назавжди». Але чи може втриматися зв'язок впродовж всього життя у межах регістру пристрасті? Чим більше чоловік присвячує себе лише одній жінці, тим більше вона схильна набирати для нього материнського значення: більш піднесена і недоторканна, ніж кохана. Одружені гомосексуалісти найкраще розвивають такий культ жінки: Арагон виспівує про своє кохання до Ельзи; але як тільки вона помирає, одразу «Привіт, хлопчики!». І коли жінка тримається лише одного чоловіка, вона каструє його. Отже, шлях справді вузький. Найкраща доля подружнього кохання – це дружба, це саме те, що сказав Аристотель.

Г. В.: Проблема в тому, що чоловіки кажуть, вони не розуміють, чого хочуть жінки; а жінки, чого чоловіки від них очікують…

Ж-А. М.: Так. Запереченням щодо рішення, яке запропонував Аристотель, є той факт, що діалог від однієї статі до іншої є неможливим, як про це зітхаючи говори Лакан. Закохані люди насправді приречені безкінечно вивчати мову іншого, плутаючись і вишукуючи ключі – ключі, які можна завжди забрати назад. Кохання – це лабіринт непорозумінь, вихід з якого не існує.

Переклад: Павло Швед, 2009

Джерело: lacan.com