Ленін, Христина, Барселона: Що фільм Вуді Алена може розказати нам про особливості посттоталітарної свідомості в Україні?

Я належу до людей, яких можна назвати інтуїтивними критиками. Коли йдеться про певне культурне явище, моя думка часто формується ще до того, як я познайомлюся з ним особисто, скажімо прочитавши книжку або переглянувши фільм. Так було, наприклад, із «Матрицею», і я й досі, попри всі технічні витребеньки, вважаю трилогію братів Вачовскі нью-ейджівським кіберпанком для бідних “goingglobal”. Щось схоже трапилося і з сайтом однокласніки.ру, коли весною 2008 всі київські офіси, вулиці та фудкорти раптом загули про цей проект. На категоричну заяву, що це пошлятина, колега ображеним голосом попросив пояснити мою безапеляційність. Після спроби взагалі нічого не пояснювати я, звісно, сказав, що мені бридко, коли капіталізм починає заробляти на шмарклях. Але насправді все було visa versa. Однокласники мені не подобалися від початку, а “шмарклі” та інше – лише спроба раціоналізувати свою неприязнь. Іменитий, як я чув, режисер Вуді Ален – це ще один представник тієї родини культурних імен та фактів, яких я інтуїтивно не люблю. Після перегляду його нового фільму “Вікі, Христина, Барселона” в мене з’явилася для цього гарна причина!

Після повернення з Ов'єдо, Хуан Антоніо розпочинає бурхливий роман із Христиною. Вікі, все ще захоплена художником, тим часом провадить спокійне життя, досліджуючи каталонську ідентичність, і на деякий час випадає з сюжету. Дія, натомість, зосереджується на відносинах Хуана Антоніо та Христини, до яких невдовзі приєднується його колишня дружина Марія Елена. Як ми довідуємося з уст самого головного героя, їхнє спільне життя було дуже бурхливим і ледь не закінчилося вбивством. Марія Елена з’являється в домі Хуана Антоніо та Христини після невдалої спроби самогубства. Христина доволі терпимо ставиться до появи суперниці, а невдовзі всі троє вже живуть разом. Як не дивно, поява третьої особи не лише не порушує стосунків, але й навпаки робить їх більш гармонійними: напучувана Марією Еленою Христина відкриває у собі талант художника, а сама Марія Елена, насолоджуючись дружбою з молодою дівчиною, невдовзі заспокоюється і сумирніє. Вікі тим часом готується до весілля, якого вона прагне все менше і менше. Думки про Хуана Антоніо не дають їй спокою і вона починає шукати зустрічі. Домовившись перед самим від’їздом про побачення, вона ледве не погоджується зайнятися з ним коханням, що поставило б під сумнів її майбутній шлюб. Однак у ту мить, коли вона вже ладна розтанути в обіймах художника, в його студію вривається навіжена Марія Елена і намагається застрелити їх із пістолета. Все обходиться без жертв, однак таке вторгнення насильства в історію, яка мала б бути безпечним курортним романом, діє на Вікі як відро холодної води. Вона раптом обдумується і, підхоплена під пояс турботливою рукою свого майбутнього чоловіка, відбуває з ним до Сполучених Штатів. Все виглядає так, ніби вона замріялася, і її привели до тями, шарпнувши за плече.  

Фантазійний характер Христини підтверджується як певною розірваністю сюжету (історії Вікі та Христини ніби розпадаються на два окремих сюжети, що майже не дотикаються), так і тією роллю посередника, яка вона виконує в стосунках Хуана Антоніо та Марії Елени. Парадоксально, але їхні насильницько-надмірні відносини, що ледь не призвели до смерті, стають можливими лише тоді, коли між ними стає умиротворяюча фантазійна фігура Христини. І навпаки, як тільки Христина вирішує вийти з гри, їхні стосунки одразу розпадаються. Власне, на мою думку, стосунки Хуана Антоніо та Марії Елени з неможливістю, що криється у їхній серцевині (на словах, а не на ділі, бо на ділі ця насильницько-надмірна пристрасть виглядає доволі яловою), варто трактувати як обернений відповідник позбавлених пристрасті відносин Вікі та її хлопця Дага. Спільною для них є фантазійна фігура Христини, яка робить неможливе прийнятним, дозволяючи суб’єкту примиритися з в іншому випадку незносними життєвими обставинами. 

З одного боку можна було б вітати таку фантазійну роль старих імперських символів, адже вони гасять інтенсивність суспільного конфлікту та конфронтації. Однак, з іншого боку, дозволяючи нам уникнути необхідності зробити врешті решт вибір, вони лише посилюють коматозну паралізованість країни і її нездатність приймати рішення та відповідальність за своє майбутнє. Відтак кожна політика, яка воліє обійти цю дражливу тему з прагматичних, ніби-то, міркувань, мовляв «навіщо чіпати пам’ятники, якщо перед суспільством стоять набагато серйозніші виклики, і реальні, а не надумані, проблеми» є насправді ескапістською та, якщо реанімувати таке здискредитоване слово, регресивною. Адже, якщо дозволити собі маленький каламбур, політика щодо монументів у будь-якому суспільстві є справді монументальною.

Ідоли повинні упасти!

Павло